Доступність посилання

ТОП новини

«Це ми винні, що на Донбасі гинуть люди» – університетський товариш Путіна


Володимир Путін

Чи почне Володимир Путін ядерну війну? Бесіда з однокурсником президента Росії полковником юстиції Леонідом Полоховим

Віктор Рєзунков

Біографія полковника юстиції Леоніда Полохова сповнена подій, які дозволяють відстежити новітню історію Росії. 1975 року він закінчив юридичний факультет Ленінградського університету, був однокурсником Володимира Путіна, з яким підтримував тісні дружні стосунки до обрання останнього президентом Росії.

З 1975 по 1999 рік Леонід Полохов працював у Військовій прокуратурі Ленінградського військового округу, пройшов шлях від слідчого до начальника слідчого відділу і військового прокурора. Одним із перших він звернув увагу громадськості на існування в Радянській армії нестатутних відносин, розповівши про справу рядового Артураса Сакалаускаса, який вбив дев'ятьох товаришів по службі. З 1990 по 1993 рік Леонід Полохов – депутат Ленінградської міської Ради народних депутатів, а з 1999 року – голова Комітету соціально-правового захисту військовослужбовців.

Леонід Полохов
Леонід Полохов

– Леоніде Михайловичу, ми з Вами не бачились більше двох років, за цей час відбулося багато подій, але головними, звісно, стали анексія Криму та російські військові дії в Україні...

– Мені згадалися події 1979 року, коли ми увійшли до Афганістану. Я був обурений беззаконням із нашого боку. Як це можна – прийти до якоїсь держави зі зброєю, повалити всіх, повбивати у президентському палаці, а потім говорити, що в нас є якась мораль і моральність? Говорити про те, що американці у В'єтнамі воюють, а ми повинні йти до Афганістану... Мене це страшенно покоробило.

Мені мої друзі пояснювали: «Це ж наша колишня республіка». Я відповідав: «Це, хлопці, держава. Україна – іноземна держава! Яке ми мали право туди влазити?»
Леонід Полохов

Коли в Криму це сталось, у мене відразу виникло питання: як же так? Ми на весь світ кричимо, що ми – мирні люди, ми ніколи ні на кого не нападемо... Як же так? Мені мої друзі пояснювали: «Це ж наша колишня республіка». Я відповідав: «Це, хлопці, держава. Україна – іноземна держава! Яке ми мали право туди влазити?» Коли Рада Федерації дає дозвіл на бойові дії в іншій державі, тут уже і говорити нема про що. Чому так відбувається сьогодні в Росії? І з Кримом? Я відповім однозначно: тому, що зараз в Росії править одна людина. Одна людина! А все інше: Рада Федерації, Державна Дума, губернатори та інші – я б назвав це прикриттям... Сьогодні президент керує державою. Ніхто, крім нього. І що він сказав, те й буде виконано.

– Ви знали Володимира Путіна зі студентської лави. Коли він почав помітно змінюватися, як відбувався процес перетворення його на ту людину, яку ми сьогодні спостерігаємо?

– Коли Путін приїхав з Німеччини і почав працювати у Собчака, у нього стали помічниками Володимир Чуров і Олексій Міллер. Взагалі, ми всі там вчилися. Коли ми прийшли до Ленінградської міськради, виявилося, що там така каша... Прийшли «більшовики-революціонери», але з демократичними переконаннями. А звідки у завідувача кафедри ЛДУ Анатолія Собчака досвід керування містом у 6 мільйонів жителів?

Якби мені хтось сказав, що він буде таким, яким став сьогодні, я ніколи б не повірив. І ніхто з наших хлопців, з якими ми вчилися, дружили з ним, ніколи не повірили б у це

Виступали з трибуни. І всі хотіли добра всім людям. Але досвіду ж немає. І у Собчака. Я завжди до нього дуже добре ставився. Пам'ятаєте, він був депутатом СРСР? Він був дуже розумною людиною. Але досвіду управління у нього не було. Це люди, які ніколи в житті нічим не керували. Я не хочу Вову Путіна, не дай Боже, критикувати, але він же ніколи не керував жодним відділом. Може, ці люди – вундеркінди, я не знаю... Ось це і згубило... Адже якби мені хтось сказав, що він буде таким, яким став сьогодні, я ніколи б не повірив. І ніхто з наших хлопців, з якими ми вчилися, дружили з ним, ніколи не повірили б у це.

Свита, я вважаю, тоді ще, в мерії зробила його таким, яким він сьогодні став

​Свита робить царя. Ті люди, які його оточують, були більш досвідчені і по життю, і за посадами, і за званням... Я завжди вважав і досі вважаю, що в Радянському Союзі була чудова ідея. Коли людина ставала коло керма не держави, а десь нижче – на чолі міністерства, заступником міністра... Відкриєш його біографію і прочитаєш: він за ці 25 років, поки прийшов на цей пост, стільки пройшов – начальник цеху, директор заводу, а потім тільки став керувати цим міністерством. А у нас що? «Керівники»... Всі розбираються у футболі. Нещодавно одного діяча читаю, і він міркує, чому «Зеніт» став так грати і як треба... Нещодавно читаю газету «Радянський спорт» і очам своїм не вірю – раптом громадянин Мутко, наш великий міністр спорту, каже: «А ось легіонери у нас – так, це серйозне завдання. Ну, от, президент натякнув, що треба скласти таку ось схему... «Ну що це? Президент натякнув... Завтра президент скаже: «Не можна ходити Е2-Е4, давайте ходити ось так». Президент сказав... Ось ця свита, я вважаю, тоді ще, в мерії зробила його таким, яким він сьогодні став.

– А хто сьогодні має найсильніший вплив на президента?

– Окрім Олексія Кудріна, порядної людини, яка могла би позитивно на нього впливати, я не бачу нікого поруч з ним. Я знаю Кудріна ще з часів Ленінградської міськради. Це єдина людина, яка могла, скажімо так, нести позитив. Що стосується всіх інших... Різні думки побутують про те, хто зробив його тоді.

Я з ним говорив з приводу його майбутнього президентства приблизно роки за два до його обрання, коли він почав стрибати з місця на місце (не він, звичайно, його переставляли, як треба). Я зателефонував, попросив, щоб мене з'єднали. Він був тоді головою ФСБ, а я ще був прокурором армії ППО. Я думав, що не з'єднають. Хвилин через двадцять – дзвінок: «Леоніде Михайловичу? Володимир Володимирович зараз буде з вами розмовляти. Ви вибачте, він був зайнятий». Я думаю: «Нічого собі! ФСБ переді мною вибачається! Ну життя пішло!» Поговорили ми з ним. А до цього він був призначений заступником керівника адміністрації президента, начальником Головного контрольного управління президента. Я запитав його: «Чого ти стрибаєш туди-сюди?» А він каже: «Так треба». Мовляв, треба ці пости пройти. Я не став питати, для чого треба їх пройти, він сам мені сказав. Я питаю: «А ти як вважаєш, потягнеш президентство?» Він каже, типу, «будемо намагатися»... Я би злякався, чесно кажучи...

Я від однокласників не чув критики на його адресу. Нічого особливого. Деякі з них відразу стали ближчими. Мабуть, нюх у них хороший. А у мене ніс великий, а нюх поганий виявився. А тоді були потрібні гроші. Вони завжди були потрібні і тоді теж – на вибори. Звідки грошей взяти? Від тих друзів, які поруч. А у друзів є їхні друзі. Ось і з'явилися. Не хочу називати прізвища, тому що я просто не відаю, можу тільки припускати... Але я чув прізвища тих, хто крутився біля нього... Вони і зараз всі на видноті, всі ці олігархи. Мої хлопці кажуть, що дали гроші на ці вибори. Навіщо гроші на вибори? Ви що, з глузду з'їхали? Там кнопку натиснули – і вибори виграні. Я жартував, звичайно. Гроші потрібні, країну треба об'їхати, агітація та інше. Ось ці грошики і пішли.

А гроші ж відпрацьовувати треба! Ось і почалися такі, я б сказав, незрозумілі призначення. Коли призначають людину, з якою ти колись працював разом, це зрозуміло. Треба свою людину, ти її знаєш і т.д. Але коли починаються призначення людей, які жодного стосунку до нього ніколи не мали, причому дуже, дуже багатих... Мені кажуть: «Він же багатий! Він красти не буде». Я відповідаю: «Хлопці, я в це не вірю. Що значить «красти не буде»? Він – жива людина, красти буде все одно». От і з'явилася свита. Мені подзвонив один журналіст з Москви і запитав, не для публікації: «До мене дійшли чутки, що, коли Путін готувався брати участь у президентських виборах, до його однокурсників звернулися з проханням що-небудь про нього написати в газеті. Об'єктивно, так?» Всі відмовилися. Я знаю по прізвищах тих, до кого зверталися, і тих, які зараз біля нього. Так ось, мені зателефонував його друг і мій друг теж, сказав (дослівно): «Льоха, всі ці наші козли відмовилися. Напиши що-небудь. Ти вмієш. Ти – депутат, статті писав. Черкни про Вову». Я кажу: «Я черкну, але тільки чесно. Гарний і поганий. Покритикую». Він каже: «Давай! Без критики в жодному разі. Навпаки, добре!» Ну, я і написав. Перед виборами з'явилась моя стаття «Мій друг Вовка Путін».

– Коли Ви писали статтю «Мій друг Вовка Путін», Ви не припускали, що його характер так зміниться?

Якщо ми сунулися до України, то ми породили Донбас. Це ми винні в тому, що там гинуть люди. Тобто наше «миле» керівництво на чолі з Путіним

– Я ж не припускав, що цей мій друг влізе на територію моєї мами (вона українка) і таке там накоїть... Я всім кажу однозначно: те, що там «Крим – російський» та інше, я це навіть слухати не хочу. Ви ж – мої колеги, прокурори і слідчі. Є таке поняття – «причинно-наслідковий зв'язок». Якби ми не полізли до Криму... Мені всі кажуть – страшно: НАТО, Чорне море, тралі-валі... А що Чорне море? Наші кораблі там все життя стоять. Щось я не пам'ятаю такого, щоб НАТО туди лізло. Причинно-наслідковий зв'язок в одному: якщо ми сунулися до України з цим питанням, то ми породили Донбас. Це ми винні в тому, що там гинуть люди. Не хто-небудь інший, тільки ми, тобто наше «миле» керівництво на чолі з Путіним.

Правильно було заявлено, що порушено міжнародне право. Я теж так вважаю: так, порушили. А ось хто підказав? Тут питання. Може, я помиляюся, але, якщо проаналізувати тих людей, які сьогодні оточують Путіна, близьких до нього, тих, хто йому на вухо шепоче, то зрозуміло, що вся ця «бригада» – з ФСБ, з КДБ. Пам'ятаєте, як говорили: «пташенята Керенського»? А ці – «пташенята Сталіна». Не тому, що вони погані, нічого подібного. Вони – нормальні люди, недурні, з вищою освітою, з досвідом. Але ось це засіло в їхньому мозку: вони вийшли ЗВІДТИ. І, як не крути, це справжнісінькі беріївці. Для них перш за все – це сила, ніякого закону. Все, що стосується закону, це ширма. Сила, ненависть – ось і все. Чому тут таке ставлення до людей? Чому вони виступають з екранів зі словами «які ви бідні, і як ми намагаємося зробити ваше життя кращим»? А як можна таке говорити, якщо ти знаєш, що людина отримує десять-п'ятнадцять тисяч рублів на місяць, а ти – п'ятсот тисяч?

– Зовнішня політика Володимира Путіна призвела до того, що зараз багато хто всерйоз обговорює, чи може початися ядерна війна. Я поставлю питання інакше: чи може Володимир Путін розпочати ядерну війну?

– Ніколи. І я в цьому впевнений. Я Путіна дуже добре знаю. Для цього треба бути занадто сміливою людиною. Ось візьміть найглобальніші події, які відбувалися в Росії з початку його президентства. Це «Курськ», це Беслан, це Дубровка. Коли відбувалися ці три події, друзі у мене запитували: «А чого це президент мовчить?» А я їм відповідав: «Він виступить на третій день після смерті людини, як годиться за нашим християнським звичаєм». Він і виступав на третій день. Мене запитують: «Чому?» Відповідаю: «Тому що відразу не збагнеш, що робити...» Подивіться, ці «західники», як ми їх називаємо... У Тунісі після терактів влада відразу хапає мікрофон, виходить до людей і каже: «Хлопці, вибачте нас! Ми будемо робити все, що можливо!» А тут – ні.

Тут, після «Курська» і після всіх подій, які я перерахував... Я б не сказав слово «боягузтво». Це було б занадто голосно. Але дуже близько до цього слова. Знаєте, я б використав дипломатичне словосполучення «почекаємо, подивимося, як там буде»... Тому ніякої війни не буде.

Оригінал публікації– на сайті Радио Свобода

XS
SM
MD
LG