Волонтер: медалі «За повернення Криму» у них були викарбувані ще восени 2013-го

Ольга Ліхобабіна

Під час окупації Криму навесні 2014 року Руслан Зуєв займався евакуацією українських військових з півострова. Він керує «Армією спасіння» – протестантсько-євангелістською організацією, яка, крім релігійної діяльності, займається соціальними проектами. Тепер Руслан Зуєв працює у Львові, допомагає вимушеним переселенцям із Криму та східних регіонів, а також сім’ям евакуйованих військових. Після захоплення Криму волонтери організації вивезли з півострова близько тисячі українських військових. «Я ходив і домовлявся з кожною компанією, яка займається перевезеннями, розказував, скільки у нас людей... Якби залізниця виділила 2-4 поїзди для того, щоб вивезти військових, то цього б вистачило​», – розповідає Руслан Зуєв в інтерв'ю Радіо Свобода.

– В той час у місії був офіс у центрі Сімферополя, на вулиці Менделєєва. 27 лютого, зранку, я йшов до офісу, і я вже бачив військових. Рух був перекритий, і було багато патрульних. Мені розказали, що якісь люди захопили Кримський парламент і Раду міністрів. Я пройшов далі і побачив КамАЗ. Він був зелений і без номерів. Біля нього були люди. Але було досить дивно бачити людину в камуфляжі, в балаклаві, з кулеметом у руках, в якої за спиною висить базука. Я спочатку подумав, що можуть бути якісь навчання. Але потім зрозумів, що це ніякі не навчання. Було дуже напружене відчуття. Я скажу – як духовна людина, з того дня я не відчував себе вільним.

Я би сказав, що атмосфера була гнітючою. Бували випадки, коли «зелені чоловічки» переконливо просили перейти на інший бік вулиці. Вони вказували на те, де і як ходити.

Перед референдумом був ще більший тиск, доходило майже до стану депресії. Я і ще декілька людей брали участь в організації «Євромайдан-Крим». Головним у нас був Андрій Щекун. Ми ходили на мітинги, хоча нас було і не так багато. Я сам стояв з українським прапором під будинком Ради міністрів у Сімферополі.

15 числа ми були у парку Шевченка. Тоді просили відмінити референдум, казали, що нам не потрібен цей «русскій мір». Нам не потрібна війна. Тоді за мир стояли. А наступного дня все-таки відбувся референдум. У неділю я проводив службу в церкві. Ніхто з нашої церкви туди не пішов. Через те що у нас не було свого приміщення, то ми орендували залу. А в тому приміщенні в той день мав проходив референдум. Нам сказали, що ми не можемо там перебувати, навіть не повернули гроші за оренду, хоча ми заплатили за той день. Тому ми тулилися в офісі місії. Ми у коридорчику тулилися. Він такий вузький, десь 3 метри завширшки і 10 метрів завдовжки.

У них вже навіть були медалі викарбувані «За повернення Криму», вони їх викарбували ще восени. Там усе було вирішено наперед. Референдум став звичайною фікцією.

– Що вас підштовхнуло почати займатись евакуацією військових?

– Рішення займатись евакуацією з’явилось після телефонного дзвінка морського піхотинця полковника Катеренчука. В Криму ми дуже багато займались соціальними проектами до того, як це все почалось. Я навіть брав участь у державній комісії, яка брала участь у спостереженні за ув’язненими. Я брав участь у цих соціальних програмах, і був відомий у цих колах.

Тоді військові зателефонували і попросили погодувати військових у частинах. Бо вже все було заблоковано. Ми привозили їжу, годували їх. А коли вже прийшов час виїжджати, то мені ще раз зателефонував Катеренчук і сказав, що, якщо ми «Армія спасіння», то ця організація – щоб рятувати армію. Тоді вже був наказ виїжджати солдатам, а куди і як саме – ніхто не знав. Тому ми вирішили почати цим займатись. Особливо після того, як вбили українських військових (прапорщика Сергія Кокуріна і майора Станіслава Карачевського – ред.), ми зрозуміли, що треба щось робити.

Спочатку шукали гроші, деякі волонтери з України допомагали. Наприклад, відома волонтерка Оксана Машовець, яка зараз займається допомогою для АТО. Вона мене знайшла, зателефонувала і запропонувала гроші. Запитала, скільки нам потрібно, щоб вивезти військових.

Я ходив і домовлявся з кожною компанією, яка займається перевезеннями, розказував, скільки у нас людей і питав, скільки це буде коштувати. Через те що ми не могли дати військовим жодних документів чи договорів, то ми робили «липові» папери, супровідні від «Армії спасіння» з нашою печаткою. Для того, щоб було хоч якесь підтвердження, на якій підставі солдатів перевозять. За весь час ми вивезли майже тисячу військових.

Спочатку офіцерів вивозили, потім солдатів. Тому що офіцерів було значно менше, тому з ними було простіше. Але так було лише спочатку, а з кожним днем це ставало і складніше, і небезпечніше. Коли вивозили солдатів з Перевального, 36-у бригаду, то ми їх ховали у квартирі Катеренчука. Перед тим звідти вже все вивезли. Там була порожня квартира, а так як у мене в Криму була скаутська програма, то залишились спальні мішки, каремати наших скаутів, то таким от способом солдати там жили і спали. А годували їх, знову ж таки, за рахунок волонтерів.

Багато допомагали місцеві. Були і бабусі, і жінки, які приносили поїсти солдатам. Ще одна сім’я з Євпаторії допомагала вивозити своєю машиною. Вони через те постраждали, довелось їм виїхати з Євпаторії, кинути і житло, і машину, і бізнес, який у них там був. Зараз вони у Київській області.

Досі не можу відповісти на запитання, чому держава нам тоді взагалі не допомагала. В мене таке враження, що вони або кинули все, або не мали можливості, або не хотіли, або, грубо кажучи, не були зацікавлені в цьому.

Після цих всіх подій мені написала «ВКонтакті» мама одного солдата і сказала, що ми врятували їхніх дітей. Я не знаю, чому так, скажу чесно. Чому не було фінансування, транспорту? Якби залізниця, бо поїзди ще туди ходили, виділила 2-4 поїзди для того, щоб вивезти військових, то цього б вистачило.

– З вами тоді працювали багато активістів. Відчував хтось із вас тиск, або погрози з боку російських військових?

– З нами тоді працювали багато активістів, серед них були і зниклий Тімур Шаймарданов, рабин Олександр Золотоверхов і кінорежисер Олег Сенцов. Сенцов був з нами на мітингах, і коли ми годували під частинами солдатів. Я не так багато з ним спілкувався. Одного разу ми спілкувались у парку Шевченка, до референдуму – 15 числа (березня – ред.) Він брав активну участь у проукраїнських діях, але чому з нього зробили екстреміста, то я взагалі не розумію. У чому екстремізм – у каструлі борщу чи шматку хліба? Він міг би уникнути арешту, якби він встиг виїхати. А залишився він там, скоріш за все, як і всі ми, до останнього сподіваючись, що арештовувати нас нема за що. Він не відчував небезпеки. Просто не було передумов. Арештовувати за тарілку супу або за те, що стоїш у парку з українським прапором?

Ніхто з нас не уявляв, що таке буде. Якби я не поїхав, то, напевно, мене б теж схопили і звинуватили у тому, що я займався екстремізмом проти Російської Федерації. Ми не могли ніколи подумати, що Щекуна захоплять і будуть стріляти по ногах у підвалі, його тримали у полоні 2 тижні. Стосовно тиску, то коли ми були у частинах, то це не було так помітно, бо багато людей, постійно вантажимо людей, відправляємо їх. А от коли вивозили окремих офіцерів, то почали з’являтися вже якісь люди біля нас. Вони фотографували і знімали. Вже відчувався тиск.

І коли до мене в кабінет прийшла людина з ФСБ, то, звичайно, вже відчувалась загроза. Постійно відчувався якийсь контроль. Я займався у Криму соціальними проектами і завжди, навпаки, відчував допомогу від держави, якусь підтримку, особливо від декого з місцевої влади. А тут вийшло так, що за нами почали стежити.

–​ Пройшло вже багато часу від евакуації. Ви підтримуєте дружні стосунки з військовими, яких вивозили на материкову частину України?

– Звичайно, досі спілкуюсь із солдатами, яким допомагали. Деяким солдатам, тим, хто звільнився з армії, я допомагав шукати роботу. Є такі, як Катеренчук, хто продовжує служити. Один майор нещодавно тільки повернувся з АТО. Він відслужив під Маріуполем 2 ротації. Ми стали ніби однією великою родиною.

У наших військових завжди був бойових дух. А ті, хто перейшов на бік Росії, були просто обмануті. Їм пообіцяли «золоті гори». Перейшло дуже багато, напевно, більше, ніж половина. Все почалось із того, що кілька українських адміралів флоту перейшли на російський бік. Це був такий собі приклад для всіх інших з боку керівництва. А бойовий дух був завжди. Не можна забувати, як Юлій Мамчур із солдатами пішли з прапором на автоматників. Наші були готові йти битись хоч голими руками, але була єдина проблема. Не було наказу.

Сьогодні я спілкуюсь із солдатами, які воюють у зоні АТО, і з деяким керівництвом, наприклад, з полковником Машовцем (Костянтин Машовець, координатор групи «Інформаційний опір» ​– ред.). Можу сказати, що у наших солдатів настрій бойовий. Але опускаються руки через недбальство керівництва. Керівництво поводить себе неоднозначно. Я не знаю точно, яка зараз ситуація, але фактом є те, що ми постійно здаємо свої території. І з кожним днем у людей опускаються руки, бо там, де була можливість захиститись, атакувати, врятувати чиєсь життя або місцеве населення, ми відступаємо. Прикладом може бути ситуація під Широкиним, коли солдати захищали маяк. Стільки було втрат, але його відстояли. А тепер треба з автоматом в руках взяти і відійти? Це, принаймні, нерозумно.

З одного боку, солдати готові воювати, захищати країну, але з іншого, всі відступальні операції психологічно тиснуть. Я знаю одного солдата, який всю ротацію просидів в окопі, і жодного разу не стріляв. Бо коли стріляють з «Градів», то з автоматом там нема чого робити.

– Мустафа Джемілєв запропонував створити мусульманський батальйон, який буде займатись контролем вантажів на кордоні Криму та материкової частини України. Підтримуєте ви таку ініціативу?

– Я вважаю, що такий батальйон потрібен, бо він буде набиратись із місцевого населення, а місцем його дислокації стане Херсонська область. Ці люди добре знають місцевість і ситуацію, яка є у Криму. Вони зможуть більш ретельно і сумлінно перевіряти вантаж, який перевозять як з материкової частини України в Крим, так і навпаки. Бо сьогодні зовсім інша ситуація. Нещодавно, десь місяць тому, був випадок, коли на кордоні зупинили машину, велику, тонн на 5. І водію запропонували заплатити 200 гривень для того, щоб не відкривати машину. А що таке 200 гривень сьогодні? Нічого. Таким чином, за цю суму є можливість провозити зброю, боєприпаси, наркотики або харчі з російського боку для сепаратистів у зоні АТО. Я вважаю, що такий мусульманський батальйон зможе змінити ситуацію, тому повністю підтримую таку ініціативу.

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода