Доступність посилання

ТОП новини

Довгоочікувані рішення влади: декларації та реальність


Кримськотатарський прапор

До початку 1967 року національний рух кримськотатарського народу досягає великого розмаху і високого ступеня організованості, являє собою значну суспільну силу. Його активність змусила владу – щоб уникнути серйозних політичних ексцесів на рік 50-річчя Жовтневої революції – запропонувати розв'язання кримськотатарської проблеми.

Зрозуміло, відбулось чергове «вивчення» думок двох союзних республік – України, в юрисдикції якої перебував Крим, та Узбекистану, де мешкала основна частина кримських татар. Зайве говорити, що думкою самих кримських татар ніхто не поцікавився.

Повернення татар заподіяло б величезної шкоди державним інтересам і було б величезною несправедливістю стосовно сотень тисяч громадян сьогоднішнього Криму
З листа першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста

Як і в 1954-1956 роках, різко проти повернення кримськотатарського народу виступало політичне керівництво Української РСР, мотивуючи це тим, що «за 22 роки, що минули після виселення татар, місця їхнього колишнього проживання заселені, повернення татар до колишнього місця проживання і пов'язана з цим необхідність переселення з Криму великої кількості нинішнього населення, заподіяли б величезної шкоди державним інтересам і були б величезною несправедливістю стосовно сотень тисяч громадян сьогоднішнього Криму» (з листа першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста в ЦК КПРС від 22 червня 1966 року).

В інформації керівників республіканських КДБ, Прокуратури та Міністерства охорони громадського порядку першому секретареві ЦК КПУ від 15 квітня 1967 року викладене їхнє ставлення до питання про репатріацію:

«Вважали б:

1. Недоцільним ставити питання про скасування виданих Указів Президії Верховної Ради СРСР, якими заборонено виселеним з Криму повертатися до старих місць проживання і не повертається конфісковане у них майно.

2. Враховуючи, що в окремих випадках заборона раніше висланим повертатися до Криму не викликана необхідністю, – вважали б можливим поставити питання перед Президією Верховної Ради СРСР про надання права Кримському облвиконкому дозволяти таким особам проживати на території Криму без повернення їм конфіскованого майна».

Як бачимо, силовики Радянської України знову заперечували проти масового повернення кримських татар до Криму, хоча їхня позиція дещо пом'якшилась щодо випадків індивідуального повернення.

За більш ніж два десятиліття вимушеного проживання на території Узбекистану кримські татари досить тісно інтегрувались в його економіку і господарське життя

Позиція керівництва Української РСР, яке категорично виступило проти масової репатріації кримських татар, відповідала інтересам і керівництва Узбецької РСР, яке, в свою чергу, не було зацікавлене у відтоку кримськотатарського населення.

За більш ніж два десятиліття вимушеного проживання на території цієї республіки кримські татари досить тісно інтегрувались в економіку і господарське життя Узбекистану. Власне, виробнича діяльність довгі роки залишалась чи не єдиною сферою, де кримські татари могли професійно реалізуватись без особливої оглядки на владу.

Аргумент про те, що кримські татари мають високий рівень добробуту, був одним із вирішальних доводів влади на користь того, щоб не повертати кримських татар до Криму. А між тим, в спростування марксистського постулату про пріоритет буття над свідомістю – суто ірраціональна, ідеалістична ідея повернення на батьківщину стала для репресованого народу на багато десятиліть основоположною і визначальною екзистенційною основою її буття, була більше ніж фактором національної свідомості, інтегруючою ідеологією, своєрідною релігією.

У середині 1960-х років кримськотатарський національний рух являв собою серйозну силу: це був добре організований і скоординований, по-справжньому масовий народний рух

У середині 1960-х років кримськотатарський національний рух являв собою серйозну силу: це був добре організований і скоординований, по-справжньому масовий народний рух зі своїми друкованими органами, натхненний національною ідеєю, сформульованою в найважливіших документах руху (повернення на історичну батьківщину, відновлення національної державності, політична і моральна реабілітація).

Важкодоступність документів вищих партійних органів поки не дозволяє точно встановити, якою була розстановка сил у Політбюро ЦК КПРС щодо кримськотатарської проблеми. Однак вивчені нами підготовчі матеріали, відклалися в фондах відділів Президії Верховної Ради СРСР у січні-червні 1967 року, напередодні ухвалення Указу від 5 вересня 1967 року, що дозволяють зробити кілька висновків про ставлення влади до комплексу питань, власне і до тих, що склали кримськотатарську проблему: репатріація і реабілітація кримських татар, діяльність національного руху, відновлення Кримської автономії.

Ключове для кримськотатарського руху і, мабуть, найсуттєвіше для влади питання відновлення «кримськотатарської автономії» визнавалось «безпредметним». На думку влади, утворена 1921 року Кримська АРСР ніколи не була національною автономією кримських татар, «а оскільки татари... за кількістю населення були другі після росіян і були народом, який відставав у своєму економічному, культурному та соціально-політичному відношенні, на їхній розвиток зверталась особлива увага».

Довідка Президії Верховної Ради СРСР про листи кримських татар. Архів автора
Довідка Президії Верховної Ради СРСР про листи кримських татар. Архів автора

У складеній для Приймальної Президії Верховної Ради історичній довідці, присвяченій кримськотатарському національному рухові, його діяльність розглядали не як масовий народний рух, а як «підступи» невеликої групи кримськотатарських націоналістів («автономістів») на чолі з «колишніми керівними працівниками та представниками інтелігенції скасованої Кримської АРСР». Називали, зокрема, імена «найбільш активних автономістів». Зазначали «негативний» вплив лідерів руху на молодь, яка внаслідок їх агітації «легко озлобляється», і на більшу частину кримськотатарського населення, якому навіюється «помилкова надія на повернення до Криму».

Довідка Президії Верховної Ради СРСР про листи кримських татар. Архів автора
Довідка Президії Верховної Ради СРСР про листи кримських татар. Архів автора

У документах Президії Верховної Ради СРСР теза про участь кримських татар у Великій Вітчизняній війні, прямо пов'язана з проблемою реабілітації, фактично повторювала положення Закону РРФСР від 25 червня 1946 року «Про скасування Чечено-Інгушської АРСР і про перетворення Кримської АРСР у Кримську область»: «У період Великої Вітчизняної війни багато кримських татар активно співпрацювали з гітлерівськими загарбниками, причому основна маса татарського населення не чинила зрадникам протидії».

Вимоги кримських татар про скасування таких звинувачень називалися безпідставними, оскільки «факти зрадництва, які мали місце в роки Великої Вітчизняної війни, ніким не спростовані».

Зауважимо, що заплутана історія війни в Криму (зокрема, історія колабораціонізму і партизанських дій, різні аспекти німецької окупаційної політики щодо місцевого населення Криму) постійно висвітлювалась і оскаржувались як в індивідуальних листах, так і в програмних документах руху, не кажучи вже про те, що згадані в довідці керівники Кримськотатарського руху (вони ж – укладачі його документів) мали славне військове минуле. Щоправда, про це автори довідки Президії Верховної Ради СРСР воліли промовчати.

У багатьох листах кримських татар порушували питання про вилучення творів, у яких тенденційно трактувались різні періоди історії Криму і кримських татар, що закладало в суспільну свідомість негативний етностереотип кримського татарина. З цього приводу в довідці Верховної Ради йшлось, що «у фахівців-істориків можуть бути різні думки з цього питання... однак... література, що ганьбить народ або націю, у нас в країні не видається, а пропаганда націоналізму або расової ненависті в СРСР заборонена законом».

Зрозуміло, що за таких ідейних посилів, що базувались багато в чому на парадигмі післявоєнної історіографії історії Криму, міфах, що впроваджували в масову свідомість через відфільтровану радянською цензурою популярну літературу, а також, зрозуміло, твердженнях регіональних влад, висновки про перспективи організованого повернення татар до Криму робили вельми несприятливими: кримські татари вкоренились на нових місцях, «тут виросло нове покоління радянських людей татарської національності, які ніколи не жили в Криму»; «цього часу Крим повністю заселений. Зворотне переселення... уявляється неможливим. Це викликало б дезорганізацію виробництва і нормального життя місцевого населення».

Філіп Бобков
Філіп Бобков

Очевидно, що одностайності думки у верхах не було. Генерал-майор КДБ Філіп Бобков стверджує, що П'ятим управлінням КДБ при РМ СРСР був запропонований свій варіант розв'язання проблеми, схваленої Юрієм Андроповим, – повернення татар «шляхом поступового організованого набору робочої сили».

Однак при остаточному рішенні перемогла лінія, яку проводив міністр внутрішніх справ Микола Щолоков («нічого конкретного не обіцяти»). Як зауважує Бобков, на зустрічі в Кремлі 21 липня 1967 року з політичним керівництвом країни посланцям кримських татар «були сказані загальні слова, дані туманні обіцянки – на тому все і закінчилось».

Виходячи на мітинги 27 серпня і 2 вересня 1967 року в Ташкенті, на яких учасники зустрічі в Кремлі мали розповісти про її результати і які закінчилися численними арештами, кримські татари ще не знали, що черговим партійним рішенням їх національне питання був заведене в глуху безвихідь – 17 серпня 1967 року була ухвалена Постанова ЦК КПРС, у якій був сформульований головний принцип ставлення влади до кримськотатарської проблеми – закріплення («укорінення») кримських татар «у місцях нинішнього проживання».

Партійні рішення були оформлені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які мешкали у Криму»...

Початок історії читайте в тексті «Сторінки кримської історії. «Визнати недоцільним надання національної автономії татарам...»

(Закінчення буде)

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

XS
SM
MD
LG