Віталій Онищук
Блокада півострова Меджлісом і активістами, які до нього приєдналися, знову повернула Крим у топи новинних стрічок. Потрібно це чи ні, чи не витрачено даремно час і чого від такої акції більше – користі чи шкоди – буде видно згодом. Дискусії на ці теми все ще спалахують у соціальних мережах, але громадська думка першочергово на боці активістів – правильно, давно треба було!
Незаперечний факт: громадські санкції принесли чимало клопоту нинішнім господарям півострова і не тільки. Але навздогін ініціативі кримських татар вже звучать заклики заблокувати Крим повністю – перекрити не тільки доставку вантажів, але і всяке інше сполучення. Мало того, поруч із прикордонними КПП на новостворених блокпостах представники «Правого сектора» вже щосили потрошать легкові автомобілі та особисті речі тих, хто перетинає адмінкордон. За словами очевидців, обшукують кожен закуток, вивертають сумки і навіть кишені, відбирають усе: чи то палиця ковбаси, чи кілограм цукерок. Навіщо? За яким правом? Чи розуміють ці люди, що таким чином перетворюють економічну блокаду в акт відплати щодо решти українців у Криму? Щодо «українців», хоч і в широкому сенсі цього слова, бо цей кордон найчастіше перетинають саме ті, хто зберіг майнові, родинні, дружні та інші зв'язки з материком.
Можливо, для когось це стане відкриттям, але на території півострова тих, хто «за Україну», залишилося багато. Як би не малювала ситуацію кремлівська пропаганда, як би не вип'ячували свою більшість «кримнаші» – така реальність. Кримські «українці» – а це не тільки представники етносу, а й росіяни, і кримські татари, і особи інших національностей – не ходять там у вишиванках і не демонструють свою позицію на кожному кроці, але всякий із них зробив свій цивілізаційний вибір – у багатомісячних «кухонних» баталіях, суперечках із колегами та друзями, битвах у соцмережах, іноді через сімейні драми, розлучення і розрив відносин із учора ще рідними та близькими людьми.
В українському суспільстві зростає образа і навіть злість щодо до тих, хто залишився в Криму, адже в розумінні більшості «хто хотів, той поїхав»
Ось тільки на материковій Україні про це мають слабке уявлення, і чим далі, тим складніше жителям воюючої країни відокремити у своїй свідомості цих кримчан від загальної проросійської маси. В українському суспільстві зростає образа і навіть злість на тих, хто залишився у Криму, адже в розумінні більшості «хто хотів, той поїхав». І поодинокі заклики не вважати всіх жителів півострова ворогами, зміцнювати з ними зв'язки або хоча б зберегти їх на колишньому рівні губляться під натиском охочих помститися і покарати. Таке ставлення швидко збільшує прірву між нами і робить це краще, ніж російське телебачення. Для українських кримчан це хворобливе підтвердження того, що країна, яку вони вважають своєю батьківщиною, поставила на них хрест.
Це до Польщі пустили високопоставленого сепаратиста, а у кримчанина, який продав свою квартиру і хоче переїхати в Україну, українські ж прикордонники відібрали все до копійки і з гордістю про це рапортують
Так чому ж з Криму виїхали не всі? Тому, що їхати їм нікуди і нема за що. Тому, що у розореної злодійством і війною України немає ні коштів, ні бажання займатися не тільки біженцями з Криму, але навіть зі зруйнованого Донбасу. Тому, що перетнути український кордон з нажитим за своє життя майном набагато важче, ніж російський, а кинути все –означає приректи себе і свою сім'ю на злидні. Це до Польщі пустили високопоставленого сепаратиста, а у кримчанина, який продав свою квартиру і хоче переїхати в Україну, українські ж прикордонники відібрали все до копійки і з гордістю про це рапортують. Такий порядок, кажуть, тільки, може, його давно пора змінити? Може, 20-30% лояльних до України кримчан – це краще, ніж кілька сотень тисяч позбавлених статусу і нормальної роботи переселенців?
Далеким у всіх сенсах від Перекопу патріотам треба зрозуміти, що більшість кримських українців не підуть зі зброєю в руках на барикади і в партизанському підпіллі брати участь не будуть. Ті, хто очікував чогось іншого, нічого не знають про населення Криму і його настрої. Навіть кримські татари, які славляться своєю згуртованістю і організованістю, приїхали на свою історичну батьківщину, щоб жити, а не воювати. Звинувачувати їх у тому, що вони вважали за краще залишитися в своїх будинках, а не піти разом із країною, яка їх кинула, – жорстоко і несправедливо. Та й немає в цьому нічого дивного, враховуючи, що майже 60% жителів України, за даними недавнього дослідження Київського міжнародного інституту соціології, не готові брати участь в активному опорі.
Так, у Криму смердить від російського патріотичного чаду і важко дихати звиклій до свободи людині, але тут наш дім, кинути який не у всіх піднімається рука. Вас, що живуть на материковій Україні, що стоять на КПП або сидять у високих кабінетах, ми просимо про одне: зрозуміти, що боротьба за Крим і боротьба з кримчанами – це не одне і те ж.
Віталій Онищук, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
