Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
А ви помітили, що в Україні обговорення дій російських силовиків у Криму зазвичай закінчується риторичним рефреном «Куди дивиться Київ?» Часом здається, що у свідомості людей російські прапори досі майорять над півостровом тільки й виключно через недогляд Банковій.
Хлопці, давайте відкладемо патетику й подивимось на факти. Вони доволі прості.
Є у Києва сьогодні важелі тиску на Кремль? Ні, їх немає. Єдине, що є в арсеналі української влади, – це публічні заяви й ноти протесту. Можна вважати це дієвим інструментом впливу на Москву? Навряд чи.
Україна може ініціювати десятки документів, що засуджують дії Москви в Криму, але це жодним чином не позначиться на діях російських силовиків на півострові
Більше того, точно такі ж офіційні заяви міжнародних урядових і неурядових організацій не мають для Кремля жодної ваги. Анексія Криму стала для Росії історією про розрив із системою міжнародного права. Україна може ініціювати десятки документів, що засуджують дії Москви в Криму, але це жодним чином не позначиться на діях російських силовиків на півострові.
Скажу більше – Москва ніколи не йде на поступки в ситуації прямого тиску. Адже, починаючи з лютого 2014 року Росія бореться саме за право вважатися сувереном і чинити так, як їй заманеться, без оглядки на будь-чиї вимоги. Саме за це суверенне право не вибачатися й не визнавати помилок їхали воювати на Донбас люди з далеких «бурятій». І в російській матриці прийняття рішень поступки може існувати лише тоді, коли це внутрішнє бажання першої особи, а будь-який натяк на те, що рішення приймається під тиском, цю можливість примножує на нуль.
Навіть якщо пофантазувати, що у Києва є якісь інструменти примусу Кремля до миру, то сам переговорний процес міг бути тільки непублічним. Щоб дати Москві можливість представити свою нову політику на півострові як результат внутрішнього рішення, а не зовнішнього примусу. Тобто навіть якби Київ міг тиснути на Москву, він міг би робити це лише кулуарно. Без розголосу й публічних заяв. Й українські користувачі соцмереж все одно б залишилися незадоволеними.
Але таких важелів Київ все одно не має.
До кого звернений сарказм із приводу порушення на материку кримінальних справ за фактом кримських обшуків і затримань?
А раз так, то для кого звучать усі ці «Куди дивиться Київ?» До кого звернений сарказм із приводу порушення на материку кримінальних справ за фактом кримських обшуків і затримань?
Зрештою, адже ніхто не пише подібного, коли ми чуємо про порушення прав українських громадян на окупованому Донбасі. І це при тому, що там діється куди більше свавілля, ніж у Криму. І якщо є розуміння, що юрисдикція Києва на сході не поширюється далі лінії фронтового розмежування, то чому вона повинна поширюватись південніше кордонів Херсонської області?
Що може Київ? Узяти в заручники російських громадян і не випускати доти, поки Москва не піде на поступки? Збивати цивільні авіалайнери, що летять транзитом над територією України? Ні, правда, поясніть мені – що?
Київ досі не виробив політику по Криму
Усе вищесказане аж ніяк не скасовує того факту, що Київ досі не виробив політику по Криму. Що «кримські» держоргани існують здебільшого лише на папері й навіть у медіасфері не народжується інформаційних приводів. Але навіть якщо б вони працювали ефективно, то могли б вирішувати лише два завдання: документувати порушення в Криму і допомагати тим, хто вирішив переїхати на материк. Впливати на кримську повсякденну реальність все одно було б їм не під силу.
А тому давайте без ілюзій. І без істерик.
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
