Назар Вольний
Не так давно довелося побувати на кримськотатарському весіллі в степовому Криму. Арсен і Сабіна люб'язно запросили розділити з ними радість. Весілля у кримських татар – це не просто торжество, а ще й центр знайомств (часом – на все життя), і місце спілкування друзів і рідних. Через те що у розкиданих волею долі по всьому Криму людей немає можливості часто бачитися, на весілля обов'язково з'їжджається вся рідня й запрошені друзі.
Одразу зазначу, мені й раніше доводилось бути присутнім на кримськотатарських весіллях і розмовляти зі старими на тему урочистостей, що проводяться в Криму. Але весілля молодих людей Сабіни й Арсена і ситуація, що склалася зараз у Криму, наштовхнули мене на думку розповісти про обряди, що проводяться на батьківщині цього стійкого, але в той же час дуже миролюбного й відкритого народу.
Як святкували і святкують це торжество кримські татари, які проживають у сільській місцевості, після повернення з місць депортації до рідного Криму в минулому столітті й зараз?
Що змінилося в обрядах і як вплинула ситуація, що склалася на півострові в останні півтора з лишком роки, на проведення весіль?
Кілька років тому місцевий старожил Решат-аг'а, який повернувся до Криму ще наприкінці 60-х, на одному з таких весіль розповів мені, як відбувались тут у 70-і роки подібні заходи. «У ті роки для нас (для тих, хто на той момент зумів повернутись до Криму з місць депортації – КР) існував неписаний закон. Твоя друга половинка, яку ти вибираєш для життя, неодмінно мала була бути з місць висилки (Узбекистану, Таджикистану та ін.). Так, після кожного кримського весілля кількість кримських татар, які повернулися на батьківщину, збільшувалася, як мінімум, на одну людину», – розповідав він.
Підготовка до торжества починалась із визначення дати весілля, звістка про яку «циганською поштою» розносилась усім півостровом. Шатер і столи накривалися, як мінімум, на 200-350 чоловік. Люди не жили багато, що було в принципі неможливим у Радянському Союзі для простого люду, але зіграти весілля було справою честі.
«Скільки приїде гостей, ніхто точно сказати не міг, знали тільки, що буде їх багато. До призначеного часу на превеликий подив сусідів (заселили півострів після депортації корінних народів), які не бачили такої кількості кримських татар, з усіх куточків Криму з'їжджалися абсолютно незнайомі один одному люди: на легкових машинах, у кого вони були, або в наповнених ущент вантажівках – це був аналог наших сучасних маршруток! Більшість із них уперше бачили як нареченого з нареченою, так і інших гостей. Це був майже єдиний спосіб, перебуваючи в Криму на той момент у такій малій кількості, не втратити свою мову, самобутність і зберегти традиції. І, звичайно ж, спосіб спілкування та обміну інформацією в ті нелегкі для нашого народу роки», – ділився спогадами Решат-аг'а.
Не можна сказати, що традиції та обряди кримських татар місцеве слов'янське населення розуміло, схвалювало або хоча б сприймало спокійно. Навіть жарти кримських татар у ті часи сприймались неоднозначно. Наприклад, нині покійний Смаїл-аг'а, який при підготовці місця під весільний намет для одруження сина на питання голови сільської ради, який проходив повз: «Дідусю, для чого місце розчищають?» – жартома, відповів: «Так ось, вертоліт збираюся купувати, майданчик готую!». Його відповідь сприйняли з повною серйозністю й донесена до вищих органів. Розповідали, що переполох був тоді на весь район.
Сабіна й Арсен готувалися до свого весілля ретельно і з хвилюванням. Якщо в 70-і роки весільне вбрання кримськотатарської нареченої в Криму нічим не відрізнялося від десятків тисяч наречених СРСР, і максимум, що могли дозволити собі наречені, так це одягти на біле платтячко кушак – сімейну реліквію, якимось дивом збережену під час депортації, то зараз багато дівчат намагаються, дотримуючись традиції, одягти національне вбрання або стилізувати сукню відповідним чином. Сабіна дуже хотіла, щоб її вбрання було червоного кольору з національною вишивкою, як заведено у кримських татар, а на голові красувалася феска (жіночий головний убір). Коштує це недешево, але коли є величезне бажання, вихід завжди можна знайти. Арсен теж використовував національні елементи у своєму костюмі, з'явившись перед обраницею в к'алпаке (головний убір) і з червоним кушаком на поясі.
«У горі і в радості, у багатстві і в бідності, у хворобі й у здоров'ї, поки смерть не розлучить...» – таку клятву читав реєстратор у РАГСі 40 з гаком років тому. Читає й зараз. У кримських татар цей обряд одруження увійшов у традицію, але не є основним.
Обов'язковий для кримських татар весільний обряд «Нікях» – релігійне освячення шлюбу, яке, зазвичай, проводить мулла (або муфтій). І навіть у безбожні роки атеїзму й боротьби з релігією кримські татари не видавали свою дочку заміж без проведення Нікяха. У ті роки мулла (зазвичай це місцевий, усіма шанований мусульманин із числа кримських татар, який знає молитви й обряди) проводив обряд у будинку нареченої. Зараз Нікях проводять у мечетях. Але в сільській місцевості, в основному, зберігся звичай його проведення вдома.
У Сабіни й Арсена нікях теж відбувався вдома у нареченої у присутності свідків-чоловіків із обох сторін. Після проведення обряду мулла попросив Сабіну, за традицією, поцілувати Арсену – тепер уже чоловікові – руку.
Є у кримських татар таке поняття як «мехіре» – подарунок, який чоловік має зробити дружині. Під час церемонії мулла запитав Сабіну, що вона хоче отримати в подарунок від чоловіка. Сабіна скромно відповіла, що вона й так уже щаслива, й обручки буде достатньо. Арсен же дав слово виконати обіцянку в умовлений термін. В іншому випадку для нього це тяжкий гріх, і «на тому світі» за це з нього будуть суворо питати.
«У повоєнний час у депортації і в перші роки життя після повернення до Криму про «мехіре» не могло бути й мови, – уточнював Решат-аг'а, розповідаючи про традиції. – Не пам'ятаю, щоб проводилися і «Хна геджесі» – «Ніч хни» і «Тираш ак'шами» – «Вечір гоління нареченого» (це свого роду вечірки для хлопців і дівчат – КР), не до цього тоді було. Зараз, як ніколи, прийшов час молодим відроджувати нашу культуру й обряди».
Весілля як раніше, так і зараз складається із двох частин: весільного бенкету в будинку нареченої, а потім на стороні нареченої. При цьому традиція вимагає, щоб батьки були присутні тільки кожен на своєму боці торжества.
Наступного дня після першого дня весілля Арсен приїхав забрати наречену до себе на святкування другої частини весілля. Тут настає сумний момент прощання з донькою. За звичаєм, коли наречена виходить із батьківського дому, батько зав'язує їй на пояс хустку. З волі долі, Сабіна рано втратила батька, і цю місію виконує брат. У цьому місці, напевно, в усі часи плакали, плачуть і плакатимуть усі наречені та її близькі родичі, особливо батьки.
Після прибуття до будинку нареченого, батько Арсена зняв із Сабіни зав'язану при проводах на її талію хустку, і зустрів її вже як свою дочку.
До батьків нареченого Сабіну також супроводжував хлопчик із Кораном. Це найменший представник родини нареченої Бекір. Після приїзду мама нареченого мала викупити в нього Коран. Хоча торг у цьому випадку недоречний, оскільки за книгу дають певну ціну, видно було, що Бекір хвилювався. Адже він віз річ, яка стане головною сімейною реліквією в новому будинку його сестри.
Проведення весіль у балагані (шатрі) було, фактично, єдино можливим у Криму в реаліях 70-х років із урахуванням кількості прибулих гостей. Зараз можливості набагато ширші. У розпорядженні господарів урочистостей мобільні намети, кафе, ресторани й банкетні зали, залежно від фінансових можливостей родини. У сільській місцевості вибір не такий великий. Оскільки сім'я нареченої проживає в селі поряд із райцентром, весілля Сабіни й Арсена на стороні нареченої відбувалось у кафе цього районного центру. Національну кухню цього разу оцінити не вдалося в силу того, що асортимент страв був обмежений тільки кримськотатарським меню ресторану.
Гостей, за традицією, неодмінно зустрічали «К'аршилав аваси» – це мелодія зустрічі гостей, і проводжали маршем «Йол аваси». Запрошені вітали, насамперед, батьків молодят із тим, що виростили й виховали таких чудових молодих людей і тепер мають щастя одружити їх.
Незважаючи на те, що кримські татари дуже відповідально ставляться до своїх традицій, церемонія весілля піддалась і сучасним віянням.
Так з'явилася традиція розрізання молодятами весільного торта й частування батьків його першим шматочком на знак подяки. Але наші молодята й тут відзначилися, замовивши торт із національним орнаментом.
Сабіна так само постаралась оформити своє весілля в патріотичному стилі з використанням національної символіки і відповідної колірьової гами.
За традицією, на кримськотатарському весіллі дуже багато танцюють. Якщо раніше майже не було ведучих і конкурсів, зараз це вже часто практикується. Але є речі, які не змінюються. Наприклад, кульмінаційний момент – танець нареченого з нареченою, який називається «Аг'ир ава ве Хайтарма» (Повільний танець і Хайтарма). Відчувалося, що Сабіна і тут підійшла до справи з усією відповідальністю. З особливою грацією нареченої, вона легко й невимушено трималася в танці. Наприкінці весілля всі разом виконали танець «Хоран», взявшись за руки.
У весільні танці зараз вплітаються також мелодії і виконавці пісень інших народів. Так, танцюючи під кримськотатарську Хайтарму й витанцьовуючи під «гуляночки» Вєрки Сердючки, кримські татари вірять і сподіваються, що все буде добре, і їм під силу пережити будь-які труднощі. Тому що вони на батьківщині, вони у себе вдома, і жодна сила не здатна вибити у них ґрунт із-під ніг. Адже продовження роду і збереження традицій – це запорука виживання і процвітання нації.
Потрібно зауважити, що після анексії Криму з приходом «нової влади» настрої народу теж змінилися. У повітрі з'явилася якась ледь уловима напруга, яка передається тобі в усмішці сусіда, що сидить поруч, у погляді старих, які з надією і тривогою спостерігають за молодятами, в застиглому із питанням погляді мами, «що чекає її дитину і яка буде доля її ще поки не народжених онуків у нових реаліях цьому житті?».
Але кримські татари, навчені нелегкою долею, вміють мобілізуватись і пам'ятають, що нічого в цьому світі і в суспільстві не відбувається саме собою. Вони розуміють, що кожне весілля, проведене в національному стилі і з урахуванням традицій, вплине, як мінімум, на присутніх на ньому людей, зміцнить віру й об'єднає народ і в горі, і в радості.
