Доступність посилання

ТОП новини

Олег Панфілов: Вічні феодали пострадянських країн


Олег Панфілов

Рубрика «Погляд»

У перші дні січня агентства принесли новину: «Парламент Таджикистану обговорює поправки до Конституції країни, в яких пропонується закріпити за нинішнім президентом Емомалі Рахмоном пост голови держави довічно». Трохи раніше, останніми днями минулого року Емомалі Рахмон підписав новий закон про себе, що наділяє президента офіційним званням «Засновника миру й національної єдності – Лідера нації». Одночасно у продаж надійшов 80-сторінковий збірник віршів відомих поетів, присвячений Емомалі Рахмону.

Більше 30 авторів назвали збірку «Пешво» («Лідер»), вихваляючи колишнього директора найбіднішого колгоспу імені Леніна Дангарінского району Кулябської області. Останні 15 років у пресі, програмах радіо й телебачення, при офіційній згадці його називають «чанобі оли» («ваша величність»). Якщо додаток до Конституції затвердять, Рахмон зможе висунути свою кандидатуру на майбутніх президентських виборах 2020 року. Він перебуває при владі з 1992 року, тобто 24 роки, і вже кілька разів змінював Конституцію, щоб продовжувати своє президентство. За цей час був створений культ особистості, звісно, скромніший, ніж у Путіна або Туркменбаши-2, але такий же наполегливий у вигляді величезної кількості портретів у всіх містах, селищах і кишлаках. З 1999 року він також має звання Героя Таджикистану, єдиний живий серед шести кавалерів – відомих поетів, письменника, вчених і державних діячів.

Емомалі Рахмон змінив русифіковане прізвище Рахмонов на традиційне – Рахмон – 21 березня 2007 року. Тепер він став повноправним членом клубу пострадянських довгожителів, «клубу феодалів», що перебувають при владі понад 20 років. Ветеранами, як і раніше, вважаються Іслам Карімов (обраний президентом Узбецької РСР 26 березня 1990 року) і Нурсултан Назарбаєв (24 квітня квітня 1990 року), з 1994 року – Олександр Лукашенко. У листопаді 1992 року Емомалі Рахмонова обрали керівником Верховної Ради Таджикистану, 1994 року – президентом Таджикистану. У цей час у країні тривала громадянська війна, майже мільйон жителів утекли чи були вигнані за межі країни, в декількох районах точилися бойові дії.

Успіх Рахмонова пояснюється дуже просто – беззаперечною й повною підтримкою Росії, чия 201-я мотострілецька дивізія надавала допомогу проросійському Народному фронту

Успіх Емомалі Рахмонова пояснюється дуже просто – беззаперечною й повною підтримкою Росії, чия 201-я мотострілецька дивізія надавала допомогу проросійському Народному фронту. Сценарій створення військових формувань, що діють зараз у Луганській і Донецькій областях України, був випробуваний російськими спецслужбами, насамперед ГРУ, в Карабасі, Придністров'ї, Абхазії й «Південній Осетії». У Таджикистані Народний фронт російські спецслужби доручили очолити рецидивісту із 23 роками відсидки Сангаку Сафарову.

Емомалі Рахмонов на початку громадянської війни був нічим не примітним депутатом Верховної Ради Таджикистану. Кажуть, що хтось бачив його з автоматом у руках, але немає підтвердження того, що він із автомата стріляв. Після більш ніж сімдесятирічного правління вихідців із Північного Таджикистану, які очолювали Таджицьку РСР, Кремль зробив ставку на жителів півдня – кулябців, представником яких і був названий Емомалі Рахмонов. Зрозуміти цей вибір було просто – у кремлівського обранця було заочна освіта, жодних досягнень він не мав, працював у колгоспах на дрібних посадах. Скоріше за все, освіта й виховання дозволили тепер Емомалі Рахмону не звертати увагу на заклики до дотримання демократії і призначити себе вічним керівником. Зараз йому 63 роки, і він сподівається, що ще з десяток років йому вдасться бути на чолі найбіднішої країни пострадянського простору.

Успіх Емомалі Рахмона зумовлений кількома факторами. По-перше, беззаперечне підпорядкування кремлівській політиці й отримання карт-бланшу витворяти у себе в країні все, що завгодно – аби називав Росію старшим братом і посміхався Путіну.

У цих відносинах є економічний нюанс: більше півтора мільйона таджиків живуть і працюють на території Росії, заробляючи невеликі гроші, щоб прогодувати свої родини, що залишились у Таджикистані. Основні доходи Таджикистану – продукція сільського господарства, переважно бавовна, і виробництво алюмінію. Інвестицій майже немає, до Таджикистану ставляться з підозрою через грубі порушення прав людини, переслідування опозиції, придушення свободи слова, недосконалого законодавства. У цих умовах було б доцільно змінювати систему й розвиватись, але для цього треба отримати згоду Кремля й відмовитися від непотизму й корупційних схем, уже давно створених сім'єю, родичами і друзями Емомалі Рахмона.

Таджикистан 25 років тому міг похизуватися тим, що у країні був політичний плюралізм, виходила велика кількість незалежних газет

Таджикистан 25 років тому міг похизуватися тим, що у країні був політичний плюралізм, виходила велика кількість незалежних газет, у числі перших у СРСР ухвалили закон «Про державну мову», перейменували найдавніше в Центральній Азії місто – з радянського Ленінабада в колишній історичний – Худжанд. 21 вересня 1991 року на центральній площі Душанбе знесли пам'ятник Леніну, люди вимагали вільних демократичних виборів президента й парламенту. Кремль так злякався втратити вплив, що не придумав нічого кращого, як розпалити громадянську війну. У країні не було навіть свого міністерства оборони, Росія не передала офіційній владі жодного автомата, але російська дивізія почала забезпечувати зброєю проросійський Народний фронт.

Емомалі Рахмон став хорошим виконавцем волі Кремля. Поступово після переслідування і репресій у країні встановився авторитаризм, почала розвиватись цензура, а пропаганда стала частиною суспільного життя, перетворюючи колишнього директора радгоспу в «його величність».

Рахмон намагався походити спочатку на Єльцина, потім на Путіна, про нього писали книги, знімали фільми, всі знають, чим живе його сім'я, як дорослі діти прилаштовані на державні посади, хто із земляків отримає важливі місця – стане дипломатом чи міністром. У принципі, до Емомалі Рахмона й так уже звертались, як до падишаха, парламент лише узаконив цей стан. І потім, він не перший, хто зводить себе в ранг святих.

Ще 2010 року титул «лідера нації» присвоїв Назарбаєву парламент Казахстану. За цим законом президент Казахстану отримав гарантії недоторканності – Назарбаєв і після відставки з посту президента не може бути затриманий, заарештований, притягнутий до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Покійний Сапармурат Ніязов був основоположником пострадянського феодалізму, наділивши себе титулом Туркменбаші – «голови всіх туркмен»

Іншою країною, де існують офіційні титули, є Туркменістан. Покійний Сапармурат Ніязов був основоположником пострадянського феодалізму, наділивши себе титулом Туркменбаші – «голови всіх туркмен». Його також називали «Сердар» – «Вождь», населення цілувало йому руки, а телевізійні репортажі були схожі на фільми про часи фараонів, коли Туркменбаші, радісний від того, як його вітає народ, розкидав доларові купюри в натовп. Другий президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов офіційно носить статус «Аркадаг» – «Покровитель».

Олександра Лукашенка позаочі кличуть Бацькою, а узбецького президента Іслама Карімова можуть називати різними прізвиськами, у тому числі й неприємними, особливо після андижанських подій 2005 року, коли загинуло кілька сотень людей. 2012 року, коли прем'єр-міністром Грузії був обраний російський олігарх Бідзіна Іванішвілі, його публічно називали «месією», другим Ісусом. Але це було зроблено швидше в пориві підлабузництва, ніж щиро, а тим більше офіційно. Навіть у часи Шеварднадзе того могли назвати «білим лисом» – через спритність і сиву шевелюру, але грузини ніколи не дозволили б чиношанування, подібного туркменському чи таджицькому. Можливо, всі шанси отримати титул вождя був у Януковича, але навряд чи надовго.

Чи є у «клубу пострадянських феодалів» майбутнє? Після того, як Путін став відчувати подих економічної кризи й найближчої катастрофи, то навряд

Чи є у «клубу пострадянських феодалів» майбутнє? Після того, як Путін став відчувати подих економічної кризи й найближчої катастрофи, то навряд. Більшість явних політичних та ідеологічних шанувальників Путіна почали відвертатись від Кремля, насамперед, Лукашенко й Назарбаєв. Швидше за все, вони вичікують фіналу. Що ж стосується більш дрібних «інтеграторів» – Вірменії, Таджикистану й Киргизстану, то їх ставлення буде прагматичним: не буде грошей – любов закінчиться. Днями заступник секретаря Ради безпеки Росії Рашид Нургалієв, коментуючи оновлену Стратегію національної безпеки Росії, заявив, що «ключовим напрямом зовнішньої політики Росії є розвиток співробітництва з державами СНД, Абхазією і Південною Осетією». Зараз це звучить як огидний анекдот.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG