Рубрика «Погляд»
Останнім часом різко зросла кількість посилів від росіян до українців про «один народ». Від тролів і до журналістів, від пропутінських «шісток» і до ворогів його режиму. Це може означати лише одне – вони нюхом відчувають, що між державами обриваються останні зв’язки, палають мости і українці врешті-решт скидають із себе ярмо енергетичної залежності, котрим Росія «любовно» приковувала свою сусідку до газових труб.
Тому так само можна почути болючі крики відчаю й з іншого боку, зі сторони тих, хто в Україні теж ностальгує за «тюрмою народів», бо й тут далеко не всі готові до такого розриву. Вони, в свою чергу, вигадують методи, аби на якнайдовше закріпити росіян в українському інформаційному полі. Витягують з небуття всіляких «експертів», привозять другосортних журналістів та чертверосортних зірок естради, котрих видають за неабияких авторитетів, до думки котрих необхідно дослухатися. А думка ця проста: «ми один народ».
Сучасна історія Російської Федерації – це історія ганьби і неспроможності, крові та травм, відповідальність за котрі можна буде перекласти на плечі білорусів, українців, проголосивши усіх «одним народом
Чому так пнуться донести українцям цей меседж прокремлівські тролі – очевидно, а от що рухає опозиційно налаштованими росіянами? Справа в тому, що сучасна історія Російської Федерації не несе ніякого позитиву. Це історія окупацій, війн, терактів, гебістів, нафтодоларів, телевізора й убогої покори миршавому чоловічку. Це історія ганьби і неспроможності, крові та травм, відповідальність за котрі можна буде перекласти на плечі білорусів, українців, проголосивши усіх «одним народом». Розділити все на трьох, аби було не так соромно. Тоді і війна громадянська, а не окупація, і Крим віддавати не треба, бо ж він «наш», себто «спільний», «братський», яка там різниця, кому він формально належить?
Усі ж здобутки Кремля часів незалежності – фейкові. Будь-які спортивні досягнення із недавньої історії Росії, навіть здобуті чесним шляхом, приречені залишатися в тіні допінгового скандалу. Це сором, котрий не змити. Спроба перехитрити всіх, багатоходівка, котра обернулася виведенням на чисту воду та черговим крахом.
На українські честь та гідність претендують ті російські крикуни про «один народ», аби не почуватись такими мізерними
Усі «досягнення» економіки – лише мильна бульбашка, що набирала об’єму завдяки нафті та корупції, поки не луснула. І кільце можливостей постійно звужуєтеся. Путін відбирає останні шанси. Де ж обіцяна міць і вставання з колін?
А в українців є те, що заслуговує на повагу. Готовність стояти за свої права та переконання не на життя, а не смерть. Нація підтвердила це двома Майданами та війною проти «братнього» народу-окупанта.
І ось на це, на українські честь та гідність, якраз і претендують ті російські крикуни про «один народ», аби не почуватися такими мізерними. Аби шукати розраду не тільки в минулому, а й мати надію в сьогоденні.
Можливо, врешті прийшов той час, аби їм самим спромогтися на подвиг і скинути одоробло тоталітарного режиму? Одним народом це нас аж ніяк не зробить, проте й потреба у пошуку підстав для самоповаги в росіян відпаде, як і необхідність перекинути відповідальність на українські та білоруські плечі. Це єдина можливість для них побороти свій комплекс неповноцінності.
Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
