Доступність посилання

ТОП новини

Льодовий Кремль і «шкурка від Криму»


Льодовий Кремль. Краснокам'янськ, Забайкальський край. Фотографія Сергія Максимишина
Льодовий Кремль. Краснокам'янськ, Забайкальський край. Фотографія Сергія Максимишина

У Петербурзі вийшла книга «Сто фотографій Сергія Максимишина». На вернісажі фотограф розповів Радио Свобода про портрет Путіна, занепад Криму і переселення душі в бактерію.

– Це не сто моїх улюблених фотографій. Я спеціально, щоб піти від суб'єктивізму, зібрав комісію з трьох осіб, два дні повзали, з п'ятисот запропонованих мною відібрали сто фотографій. Причому ми чесно відбирали голосуванням. Є фотографії, які я програв у цьому голосуванні, я б узяв інші. Тому ці сто фотографій – плід колективного відбору людей, чия думка мені важлива.

Теологічна школа у Дагестані, 2008
Теологічна школа у Дагестані, 2008

Дагестанські дівчата – напевно, моя улюблена фотографія. Я робив великий матеріал для «Російського репортера» про викрадання наречених в Дагестані. Оскільки на викрадення ніхто не акредитовується, а робити нову «Кавказьку полонянку» – не наш метод, вирішили розповісти про жіночу долю в Дагестані. Я їздив, знімав різних дагестанських жінок. Знімав емансипованих, знімав на журфаці, потім їздив у село, знімав клас, у якому дві третини дев'ятикласниць уже були викрадені, знімав сім'ї, знімав історію про любов у Дагестані. Оскільки у мене були емансиповані дівчата, мені захотілося зняти протилежний полюс, я поговорив із людьми, і мені порадили йти до теологічного коледжу. Я прийшов туди, побачив цю аудиторію амфітеатром і зрозумів, що мені потрібно там залишитись. Я просидів усю пару, чекаючи на той момент, коли я набридну, коли на мене перестануть дивитись. Я був там єдиним чоловіком. Весь трюк фотографії в тому, що дівчата, за винятком, здається, однієї, не дивляться на мене. Я цього й чекав. Це така проста історія.

– Найвідоміша ваша фотографія (думаю, без вашої волі) – це портрет Путіна. Вона найбільш тиражована, використовується в колажах, в «фотожабах». Як вона з'явилась і як ви до неї ставитесь?

– Насправді це цікава штука. Коли фотограф стає відомим? Напевно, коли хоча б одна його фотографія виходить за дуже вузьке коло любителів, цінителів, критиків, фотографів, людей, так чи інакше пов'язаних із зображенням професійно. Напевно, Путін – єдина у мене така фотографія. Тут теж проста історія. У Пітері проводили такі заходи – Російсько-німецький діалог. Була заключна прес-конференція в Маріїнському палаці. Приїхав Шредер. Адже Путін завжди спізнюється, дві години величезна кількість журналістів чекали на Путіна. При цьому я працював в «Известиях», там же дедлайн, мені капали на мозок і говорили: давай, швидко-швидко потрібні веселий Путін і сумний Шредер. Приїхав Путін, нас запустили в амфітеатр. Позаду було коло вікон, і в якийсь момент гострий промінь світла через фіранку впав на Путіна. Всі перестали знімати, тому що Путін і Шредер були по-різному освітлені, неможливо було зняти на одну картку. Ніхто не знімає, а я подивився, що Володимир Володимирович сам собою гарний. Кілька разів натиснув – усе дуже просто. Мені було б прикро, якщо хтось думав, що це моя найкраща фотографія. Насправді портрет – така штука, не дуже залежна від фотографа. Тут як карта ляже.

Володимир Путін, Санкт-Петербург, 2003
Володимир Путін, Санкт-Петербург, 2003

– Може, справа в тому, що ви побачили його суть в цю секунду?

– Це камера. Можливо, вона побачила. Причому дивно, що ця фотографія подобається як противникам Путіна, так і прихильникам. Я бачив, що у співробітників прес-служби вона на заставках і, за чутками, у однієї дуже важливої, дуже близької до Путіна людини висить у кабінеті.

– А ви противник чи прихильник?

– Противник, звісно.

– А я прочитав, що ви народились у Криму, і подумав: а раптом прихильник?

– У мене мама – викладач української мови та літератури. У нас у родині розмовляли двома мовами (у мене батько – єврей, мати – українка): з батьком – російською, з мамою – українською, зі старшою сестрою – українською, з молодшою – російською. Звісно, я не дуже типовий кримчанин.

– Чи буваєте зараз у Криму?

– Дуже рідко, мені там погано. Мені погано було і до цих подій. Від Криму залишилась одна шкурка.

– А що зникло?

– Повітря зникло. Я дуже любив Керч, тому що вона дуже не схожа на Ялту. Робоче місто з музеєм прекрасним, при якому я виріс, все дитинство було на розкопках, з робітниками в хорошому сенсі людьми, у нас був величезний металургійний завод, із рибалками. А після розвалу Союзу Керч перетворилась на гнилу безвихідь. Куди все поділось? Одні руїни. Я був на головній площі, побачив цю траву, що здіймається крізь плитку, і згадав, що десь читав про кіз, які паслись на римському Форумі. Потім 2005 року померла мама, а батько досі там живе, але батько до нас приїжджає, я не їжджу.

Силомір. Севастополь, 2007
Силомір. Севастополь, 2007

– Тобто після анексії не були жодного разу?

– Був, я робив матеріал для німецького «Гео» про подорож із Москви до Севастополя.

– Змінилось щось?

– Ні, нічого не змінилось і не зміниться.

– Але в цьому і є краса, яку цінують фотографи, краса занепаду.

– Це трошки не той занепад. Є така краса: спочатку срач, а потім благородні руїни. А тут до благородних руїн не дійшло, один срач.

– Ви багато подорожуєте і не туристичними місцями, ви були в Афганістані, в Іраку...

– Я зараз знайшов спосіб подорожувати: беру з собою студентів, і ми їдемо туди, куди нам хочеться. Для мене це спосіб знімати, що я хочу.

– А ваша улюблена країна?

– Індія. Я щороку туди їжджу. Останній раз я був у Калькутті, до цього був в Пурі на Бенгальській узбережжі. Мені там добре. Відчуття безтурботності ні з чим не зрівнянне.

Вантажник вугільного складу. Маргао, Гоа, Індія, 2006
Вантажник вугільного складу. Маргао, Гоа, Індія, 2006

– А Росія?

– Ні. Небо в Росії тисне, це відчувається. У Росії цікаво жити, але сказати, що мені тут комфортно, – ні.

– Ви петербуржець, ядерний фізик.

– У минулому житті.

– Як фізик перетворюється на фотографа?

– Через стадію лялечки. Я після інституту працював у Ермітажі, відділ експертизи, диплом мій був «Атрибуція і датування кераміки», потім трошки займався монетами. А потім настав голодний 1991 рік, їсти не було чого, а дитина народилась, мої одногрупники зайнялись комерцією, вони мене відправили вчитись до Голландії, потім я був директором російсько-голландської компанії, яка займалась усілякими справами, пов'язаними з нерухомістю. Це дозволило протриматись у 90-ті, але я завжди розумів, що мені зле. Коли тобі в п'ятницю стає погано, тому що скоро понеділок, – це неможливо. На моє щастя, трапився дефолт 1998 року, криза дала шанс змінити своє життя. Я думаю, зараз теж дуже багато людей займуться тим, чим вони мають займатись, а не тим, чим доля веліла. Я дізнався, що потрібен в «Известиях» фотограф, і пішов у босяки.

– Тобто все почалось із «Известий»?

Сергей Максимишин
Сергей Максимишин

​– Так, але я до цього два роки вчився. Вчився і розумів, що не стану фотографом ніколи, тому що моя сім'я звикла до певного рівня комфорту. Як ось все кинути? А от коли стався дефолт, коли долар виріс за день із 6 до 26, моєму бізнесу поплохело, можна було стиснутися до стану суперечки і перетримати, але я подумав, що або зараз, або мені нічого буде онукам розповідати.

– Це були зовсім інші «Известия», що не габреляновські. Тоді був Голембіовський?

– Ні, це вже не була Голембіовський – це був Кожокін, але це ще були «Известия», це ще була газета. Найголовніше, там був абсолютно геніальний фоторедактор Льоша Белянчев, з яким я товаришую дотепер.

– Зараз «Известия» читаєте?

– Що ж я – псих ненормальний? Я не читаю газет, не дивлюсь телевізор, я читаю інтернет-ЗМІ.

– Журналістом почуваєтесь?

​– Я розумію, що слово «журналіст» дискредитоване в Росії, але тим не менш, я хто? Я журналіст. Мені здається, дуже легко зрозуміти – хто ти: журналіст або художник. Для художника картинка – мета, для мене – все-таки, засіб. Я раніше боявся зламати праву руку, тепер я не боюсь. Ну, писати буду. Якщо запитати, хто один із найголовніших моїх вчителів у фотографії, то це Петя Вайль, з яким ми багато працювали. Цілком очевидно, що це одна робота: фотожурналістика, друкована журналістика. Це різні мови, але технології одні й ті ж.

– Ви для «Генія місця» знімали?

– Ні, ці історії, які ми робили з Петром, увійшли в «Карту батьківщини».

– Недооцінена книга, на жаль.

– Велика книжка, я всіх своїх студентів змушую її читати, бо краще про тревел-фотографії ніхто не писав. А в «Генії місця» я читаю глави про те, де я був. Якщо я був у Римі, я читаю, а на суху вона не йде – про ті місця, де я не був.

– Цікаво, що у вас на знімках Європи немає. Чому?

– Я сюди приїхав, навіть не взяв фотоапарат. Мені здається, що тут, як у нас, тільки чистіше, а Азія – інша планета.

– Були якісь страшні пригоди? В Афганістані, наприклад?

– Найстрашніше було цьогоріч. Я був у Монголії, знімав в Улан-Баторі, на мене напали п'яні бомжі біля залізничного вокзалу і хотіли пограбувати – ось страшно було.

– А війни? Афганістан?

– Я ж не військовий фотограф.

– А Чечня?

– Останнього разу був там 2007 року. Поїхав для «Російського репортера» знімати Рамзана. Була домовленість, і я просидів, тиждень чекав, а мене так і не пустили. Казали: завтра, завтра, завтра. А потім сказали: Рамзан поїхав.

– Шкодуєте, що не зробили такий портрет? Міг би бути другий іконічний образ.

– У мене є прекрасний портрет Ахмада-Хаджі Кадирова, я навіть якийсь конкурс з ним виграв. Він сидів у кімнаті, кімната вся була обвішана зброєю, і він мені сказав: «Це не моя кімната, а Рамзана». Це ще був 2004 рік.

Российский солдат в Чечне, 2001
Российский солдат в Чечне, 2001

– То Європа вас абсолютно не приваблює?

– Дружина в мене з Естонії, а я з Криму. Я люблю місця, де тепло і брудно, вона – де прохолодно і чисто. Наші московські друзі жартують, що ми знайшли компроміс і живемо разом там, де холодно і брудно. Нам важко знайти країну, щоб поїхати разом у відпустку. Країни, які цікаві мені, не дуже цікаві їй. Але коли ми їдемо, я не беру з собою фотоапарат. Тому що я зрозумів, що коли я з камерою, я не дивлюсь – я шукаю точку зйомки. Це як коли я знімав спорт, а потім приходив і дивився хокей по телевізору – це різні речі. Але із задоволенням їжджу до Франції, до інших країн – дивитись, але не фотографувати.

– Чи не думаєте їхати назовсім?

– Побачимо. Зараз дуже важко і складно.

– Що вас турбує найбільше?

– Це в повітрі все, просто атмосфера інша. Я людина інтернетівська, я звик, що весь інтернет думає так, як я, а зараз я почуваюсь у «Фейсбуці» ізгоєм.

– Навпаки, у «Фейсбуці» не почуваєшся ізгоєм, а от коли на вулицю виходиш...

– Навіть у «Фейсбуці» я вже почуваюсь якось так. 86% – це ж страшна цифра. Правда, важко зараз. 1991 року було важче, але була надія. Розумів, що буде далі, що буде добре, а зараз не розумію, звідки може стати краще. Звідки буде гірше – я знаю, звідки стане краще – просто не бачу. Може бути, щось з'явиться, але поки не бачу.

– Але фотографів ж не чіпають. Знімаєте, що хочете.

– Я думаю, що просто як Невловимий Джо, нас не ловлять поки.

– Чи не кажуть, що цю фотографію ми не візьмемо, бо...

– Було вже, Путіна зняли з фестивалю у Волгограді. Тема фестивалю була «Портрет», у мене попросили цю фотографію, а потім зняли. Найстрашніше – це самоцензура. Ніхто нічого не сказав, а організатори самі злякались.

– Хто ваш улюблений фотограф, ваш учитель фотографії?

– Кумира якогось у мене немає, але є безліч людей, яких я безмежно поважаю. Напевно, Сальгадо. Не те що подобається – але він мені ближче. Як спосіб жити ближче.

– До речі, про Сальгадо: ось ця ваша фотографія на звірорадгоспі...

– Я ще працював у «Известиях», надіслав цю фотографію, а потім за місяць виходить стаття про звіроферми, і там стоїть фотографія «Рейтер». Я влаштував скандал «Известиям»: чому, коли у нас є своя хороша, ставлять чужу погану? І з'ясувалось, що ця фотографія лежить у каталозі «Известий» у такій папці: «звірі російські, маленькі, мертві». Звісно, ніхто її там не знайшов.

Відходи. Звірорадгосп «Піонер». Селище Мшинська, Ленінградська область, 2002
Відходи. Звірорадгосп «Піонер». Селище Мшинська, Ленінградська область, 2002

– Це геніальна фотографія.

– Я думаю, що друга за популярністю після Путіна. Я її весь час продаю екологам, бачу, у Франції люди з нею ходять. Вона так шибає по мізках. Я знаю, що дуже багато людей не купили шуби. Вона така народна вже.

– Підтримуєте захисників тварин?

– У мене молодша дитина – вегетаріанець. А ми з дружиною встали на шлях, у якийсь час перестали їсти ссавців, зараз розширили, вже не їмо наземних.

– Поет Олексій Цвєтков дуже точно сказав, що не потрібно їсти тих, у кого є очі.

– Я колись провів багато часу з буддистськими ченцями і поставив їм таке запитання: чи може душа вселитись у зайця? – Може. А в муху? – Може. А де та ступінь малості біологічної? У бактерію може? Чи у вірус? Знаєте, що сказали ченці? Вони говорили зі мною як із хлопчиськом: «Це дуже просто. Для того щоб бути вмістилищем душі, в істоти має бути здатність страждати. Ми не знаємо, чи страждає вірус. Якщо вчені доведуть, що вірус страждає, то так. Якщо не доведуть – то ні».

– Остання фотографія, про яку я вас хочу запитати, – це паромщик із золотими зубами. Навколо теж є якась маленька історія?

– Я приїхав до Тобольська знімати історію для російського «Гео». Місцевий комітет з культури, дізнавшись, що в місті журналісти, прислав парламентера. Боялись, що я щось не те зніму, і запитали, чим мені допомогти. Я сказав, що допомогти можна єдиним – це дати машину з водієм. Тоді вони прислали «буханець», як «швидка допомога», з водієм Сашком. В один із днів Саша мене повіз до своєї тітоньки, яка жила на протилежному березі Іртиша. І, повертаючись, ми сіли на пором. Саша сидів, а я вийшов погуляти, побачив ці зуби, а ззаду церкву. А плівка у мене вже скінчилась. Просто дивом у мене збереглась котушка високочутливої плівки, яку я брав на хокей; такий кадр на цю плівку не знімають. Я зарядив цю плівку і зняв – це взагалі диво маленьке. А у Саші була чудова фраза, він казав: м'ясо без горілки тільки собаки їдять.

Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода

XS
SM
MD
LG