Останні три місяці російська опозиційна активістка Ірина Калмикова зі своїм неповнолітнім сином ховалась у Білорусі. Дізнавшись, що документи для її затримання ось-ось надійдуть до білоруських правоохоронних органів, Ірина з дитиною вночі, по заметах, в обхід офіційного пункту пропуску перетнула білорусько-український кордон і приїхала до Києва.
Стаття 212.1 Кримінального кодексу Росії – «Неодноразове порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингу, демонстрації, ходи чи пікетування» – з'явилась у російському Кримінальному кодексі півтора роки тому. Відтоді обвинуваченими за нею стали чотири особи: опозиціонери Ірина Калмикова, Ільдар Дадін (відбуває трирічний термін у колонії), Марк Гальперін (справа на стадії слідства) і 75-річний Володимир Іонов (утік до України, оголошений у розшук російським судом).
Чергове судове засідання у справі Калмикової мало відбутись 25 січня, але через те, що вона не з’явилась до суду, його перенесли на лютий.
У кримінальній справі Ірини Калмикової, як нагадує сайт ovdinfo.org, п'ять епізодів: хода на М’ясницькій вулиці у Москві 5 грудня 2014 року, в річницю початку руху проти фальсифікації виборів, акція на підтримку Надії Савченко 26 січня 2015 року на Луб'янці, віче на Болотній площі 6 травня, в річницю зіткнень із поліцією, що стали підставою для «Болотної справи»; одиночний пікет з нагоди дня народження Надії Савченко 11 травня біля СІЗО «Матроська тиша» і акція на підтримку малого бізнесу 26 травня біля будівлі Мінекономрозвитку Росії.
Ще одне затримання, каже Калмикова, – і поліція могла почати проти неї ще одне, вже друге кримінальне провадження. Чекати цього вона не стала й наприкінці жовтня 2015 року зібрала речі, взяла дитину і попрямувала до Мінська. Але, як виявилось, її пригоди тільки починались.
– Якби я готувалася заздалегідь, у мене були б закордонні паспорти, у дитини були б документи. Я не готувалась. Я виходила за правду і не була готова до втечі. Я нічого поганого не робила – не вбивала, не стріляла.
– Ви ж були на підписці про невиїзд. Складно було тікати?
– Було дуже складно. Крім підписки, у мене неповнолітня дитина, і у мене практично не було грошей. До Білорусі я поїхала попутками, через BlaBlaCar, щоб квитки не купувати. Трапився водій, у якого машина зламалась. Він з мене і гроші взяв, і з речима висадив з дитиною вночі на трасі. Потім вже з іншим водієм ми добирались. Грошей у мене вже не було, мені вислали, але вони не доходили. Ми ночували в Смоленську. Я половину речей викинула, комп'ютер свій, який я взяла з Москви, віддала водієві, доплатила йому грошей, і так ми доїхали до Білорусі. Комп'ютер і скільки було грошей – мені прислали люди 5000 рублів – усе це я віддала. Потім мені ще тисячу прислали, щоб погодувати дитину. І коли ми під'їхали до кордону, водій сказав: «А за «зелену карту» хто буде платити?» (тимчасова автомобільна страховка для поїздок за кордон – ред.) І він у мене ще 800 рублів забрав за «зелену карту», а на решту 200 я купила дитині якусь шаурму. І все, більше грошей у мене не залишилось. Тільки дріб’язок. Потім, щоправда, мені знайомі ще 5000 вислали.
– А як Ви потім добирались до України? У російських і білоруських прикордонників має бути добре налагоджений обмін інформацією, а Ви – на підписці про невиїзд.
Мене випускали легко, зате не випускали дитину
– Нема у них спільних баз даних. Мене випускали легко, зате не випускали дитину. Їй 16 жовтня виповнилося 14 років, а паспорта не було (за російськими законами паспорт видається громадянину після досягнення 14-річного віку – ред.) Ми не могли отримати паспорт у Росії, тому що я прописана в Когалимі, а в Москві перебувала на підписці. Та й таких грошей, щоб їхати в Когалим, у мене не було. Ми поїхали потягом до Києва, нас зсадили з потяга білоруські прикордонники і підказали – піти в посольство Росії в Мінську і подати документи на паспорт. Мовляв, поки сюди в Білорусь дійде запит про те, що ви в розшуку, якраз встигнете.
Я приїхала до посольства, взяли з мене 7000 рублів консульського збору і замість паспорта стали робити якесь «підтвердження російського громадянства», хоча у сина в свідоцтві про народження було написано, що він громадянин Росії. Вони сказали, що за два тижні зроблять це підтвердження, а потім, за місяць, – паспорт. Я благала, говорила, що мені треба поспішати, що у мене сестра хворіє, що дитині в школу треба, усілякі причини придумувала. Але вони наполегливо відмовлялись, казали, що прискореної процедури у них немає. Минуло 3 місяці, не знаю, можливо, вони навмисне затягували, але вони не те що паспорт, навіть цього «підтвердження громадянства» не зробили.
– Усі ці три місяці Ви провели в Білорусі, і Вас ніхто не намагався розшукати і заарештувати?
– Уже наприкінці цих трьох місяців мені адвокат мій повідомив, що вони (російські правоохоронні органи – ред.) дізнались, де я виїхала з Росії, і надіслали офіційний запит, чи в'їжджала я до Білорусі, щоб заарештувати мене. Вони розшукували мене у Росії, у мами в Когалимі, скрізь, але не в Білорусі. А коли вони дізнались, де я проїхала російський кордон, стали розшукувати в Білорусі, і тоді я зрозуміла, що треба тікати далі.
– Зараз кінець січня, якого числа Ви виїхали з Росії, через який час вони схаменулися?
– 26 жовтня.
– І всі ці три місяці російська влада ніяк Вас дістати в Білорусі не намагалась?
– Ні. Вони не знали, де я. Вони знали вже наприкінці, але поки бюрократична машина діяла, я вже поїхала.
– А в Росії хтось із ваших соратників і друзів знав, що ви в Білорусі?
– Так, звісно, вони допомагали мені грошима, мені ж потрібно було харчуватись, знімати квартиру, на роботу я влаштуватись не могла. Мені допомагали дуже сильно і білоруські правозахисники, я не буду називати прізвища, бо вони там теж всі бояться. Але вони мені дуже сильно допомагали. Потім з фонду Навального і Ходорковського виділили 100 тисяч, вони пішли на дорогу і на все інше.
– Після того, як Ви опинились на території України, у Вас з'явилося відчуття скинутого з плечей вантажу, про який часто говорять політичні біженці?
Ми не спали дві доби, по заметах лазили. Це було і страшно, і холодно
– Поки у мене такого відчуття не з'явилося. Все-таки ми не спали дві доби, по заметах лазили. Це було і страшно, і холодно.
– Ви пішки переходили кордон?
– Так, пішки.
– Через офіційний прикордонний пункт?
Знайшли місце, де близько одне до одного два села, українське і білоруське. І переповзли
– Ні, ми пролізли, знайшли місце, де близько одне до одного два села, українське і білоруське. І переповзли. Ніч, мороз. Ми вибрали не найкращий час, коли там могли бути прикордонники, але їх не було, вони там, по-моєму, взагалі не стоять.
– Тобто фактично одне село, розділене білорусько-українським кордоном?
– Так. Підказали нам, купили ми цю інформацію, що є таке село. Тому я і не свічусь поки, нікуди не виходжу, поки не вирішимо питання, як подавати на притулок.
– Вас не лякає той факт, що українська влада досить насторожено зараз ставиться до будь-яких біженців із Росії, в тому числі й тих, хто тікає від політичних переслідувань?
– Так, дуже рідко дають нашим, росіянам, притулок. По-друге, тут дуже багато наших ефесбешників, я боюсь стати другим Развозжаєвим (Леонід Развозжаєв був викрадений ФСБ на території України 2012 року й тепер відбуває тюремний термін у Росії – ред.)
– Ну, історія з Развозжаєвим усе-таки була зовсім в інші часи, ще за Януковича.
Я думаю, що путінська влада більше боїться простого народу, людей, які перестали боятись і виходять
– Так, але феесбешники, які тут працювали, залишились, мене дуже багато про це попереджають.
– Якщо повернутисяь до вашої російської історії, чому саме ви, начебто пересічні громадські активісти – Іонов, Гальперін, Дадін – потрапили під цю нову статтю? Чому саме ви?
– Я вам поясню. Вибирали, я думаю, найактивніших, які вже не бояться, яким було все одно – затримають, а вони знову виходять. Для чого? Щоб показати іншим, що нема чого виходити, щоб залякати. Щоб не виходили. Я думаю, що путінська влада все-таки більше боїться простого народу, людей, які виходять і перестали боятись.
– Можливо, плакати, з якими Ви виходили, – «Смерть кремлівським окупантам», «Путін і його банда вбивають» – здавались їм надто радикальними?
Із плакатом «Путін і його банда вбивають» мене забирали два рази за один день
– Ну, ми збиралися з різними плакатами, у мене дійсно були радикальні плакати, з плакатом «Путін і його банда вбивають» мене забирали двічі за один день. Але я писала і на підтримку Савченко, і про те, що в Росії крадуть, і про боротьбу з їжею, коли в Росії мільйони тих, хто голодує. Теми у мене були абсолютно різні, навіть якщо взяти затримання, які увійшли потім до кримінальної справи, наприклад, епізод із пікетом на захист прав підприємців.
– Чи будете Ви якось намагатись допомагати російським політв'язням, перебуваючи за межами Росії?
– Звісно, де б я не перебувала, я буду 6-го числа підтримувати акцію на підтримку в'язнів Болотної, тому що хлопці сидять ні за що. Не виходити і мовчати я не можу. Я прекрасно розумію, що люди дивляться телевізор, вони просто ошукані, і їм потрібно розкривати очі, щоб змінити всю цю систему. А це дуже складно, тому я буду обов'язково виходити і підтримувати.
– Якщо політична ситуація в Росії зміниться, Ви готові повернутись? Чи бажання вже немає?
Тікати від безладу легко, наводити порядок важко, правильно?
– Ні, я не можу говорити, що я не повернусь, у мене там мати, вона інвалід першої групи, зараз вона там із братом. Я ж хочу до своєї матері. Я готова повернутись, але тільки в тому випадку, коли мене припинять переслідувати, це найважливіше. І наводити порядок. Тікати від безладу легко, наводити порядок важко, правильно?
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода
