«Ось три роки тому, про що б ми говорили? Говорили б: до літа три місяці, а значить, за три місяці ми поїдемо до Криму, у відпустку. У квітні говорили би про те, що залишилось лише два місяці. І це були всі наші проблеми – трохи почекати відпустки», – це сьогодні вдало висловилась колега.
У травні – майже два тижні вихідних. Традиційні травневі свята закінчуються нетрадиційно – «днем республіки», а це означає, що у нас буде два тижні свят із короткими робочими «перепочинками». Можна і посадити картоплю, і навіть її встигнути викопати.
Я говорила сьогодні з учнями про те, хто і що планує на ці довгі травневі вихідні. Виявилось, ніхто і нічого. Виїжджати – дорого і нереально, на річку – небезпечно, в ліс – міни, на дачу в межах «республіки» – немає води... Виходить, усе те саме місто і ті ж чотири стіни, у кого це квартира, а не будинок.
Скільки ви можете відкладати своє життя на колись потім?
І якось це безрадісно так прозвучало з вуст молоді. Жодних перспектив минулих років у вигляді моря, поїздок за кордон або відвідування бабусі на околицях. Звісно, якщо брати проблеми безробіття або дорожнечі, проблема дозвілля – зовсім не проблема, але... Скільки ви можете відкладати своє життя на колись потім? Рік-два?
Відкладати – це не виїжджати, не подорожувати, не писати листів, не відправляти чи отримувати посилок, не зустрічати гостей, які зараз жартують «ні, краще ви до нас».
Звісно, все закономірно, сюди не варто їхати без дуже вже великої справи, і точно тут не місце проводити свою відпустку, але як же почуття родини? Як же всі ті друзі і спогади, які залишились у Луганську? Як же наш жвавий і затишний залізничний вокзал, який кілька разів перемагав серед усіх українських вокзалів новомодною архітектурою зі скла і бетону?
Усе наше життя нібито заморожене... Як м'ясо у морозилці. Начебто в цілісності, але не те
Усе наше життя нібито заморожене... Як м'ясо у морозилці. Начебто в цілісності, але не те. Можна вдавати, що все добре, що нічого не відбувається, можна вбиратись і посміхатись – життя ж бо одне! Можна рефлексувати за втраченим і депресувати навздогін...
Є й ті, хто просто витягує з усього користь, вдало живе сьогодні на сьогодні, як метелик-одноденка. У таких людей усе добре. Вони ходять у кафе, вони приймають запрошення, з ними легко! Вони не згущують фарб, тому що в принципі не вміють цього робити. Запитала сьогодні у дітей, чи ходять вони в кіно. Не ходять – новинок не показують, лише те, що завантажують з інтернету, а за це, на думку молоді, немає сенсу платити в кінотеатрі, якщо можна так само подивитись це вдома.
А подорожі – це взагалі щось примарне. У нас є туроператори, які допоможуть придбати квитки і в Росії, і в Україні. Все, що забажаєте! Але уявіть собі дорогу до місця відправлення. Чи то аеропорт Ростова, чи Києва. За скільки потрібно виїжджати, щоб потрапити на курорт? Адже жоден водій не назве точного часу прибуття в Україну або Росію з поправкою на час очікування. Як же прив'язуватись до рейсів? І якою ж вагомою має бути мотивація на відпочинок, щоб із легкістю годинами чекати на кордонах?
Що виходить? Листи ми можемо писати самі собі, відпочивати можемо теж лише тут
І це лише питання «як?». Інше питання – «за що?» У «республіці» «офіційна валюта» – російський рубль. Якщо мова йде про відпочинок на контрольованій України території, потрібно купувати гривні. Відпочинок у Росії не співставний із місцевими зарплатами і пенсіями, які офіційно виплачують за курсом 1 гривня = 2 російських рубля. Ось і виходить, що відпочити на свою зарплату можна лише в межах «республіки». Якщо є машина і сміливість, це можна зробити на місцевих ставках.
І що виходить? Що листи ми можемо писати самі собі, відпочивати можемо теж тут.
Моя подруга виїхала в Росію. Сподівається побудувати життя там. Я запитала її, які в неї мотиви залишити свою квартиру в Луганську і зважитись на такі кардинальні зміни: «Напевно, колись тут буде добре. Але не раніше, ніж за 15-20 років. А це моє життя, великий шматок життя. Я не готова стільки чекати і терпіти кращого».
Залишившись тут, ми відчуваємо, що життя відкладене на колись. Колись ми побачимось із родичами, колись ми поїдемо у відпустку, колись зберемо всіх за великим столом, колись ми побудуємо те, що збирались побудувати до війни. Колись.
Але чи вистачить нашого життя на це «колись»?
Яна Вікторова, викладач, місто Луганськ
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Передрук з рубрики «Листи з окупованого Донбасу» Радіо Свобода
