Олег Панфілов: Як «Грузинська мрія» виявилася блефом

Спеціально для Крим.Реалії

Не можу бути точно впевненим, але 1 квітня зі свята перетворилося на жалобу – в цей день «Грузинська мрія» остаточно розпалася і відновленню, зважаючи на останні події, не підлягає. Збіг із всесвітнім днем дурня звичайно ж випадковий, але певним чином символічний. Якщо порівнювати створення в листопаді 2011 року коаліції, свідомо неживої, з подібними політичними інноваціями такої властивості, то Грузія переплюнула всіх. Ще не було прикладу, коли політична коаліція з шести карликових партій змогла протриматися чотири роки. Тепер за нею можна проводити «келехі» – поминки по-грузинськи.

У 2011 році російський олігарх Бідзіна Іванішвілі, який за шість років до того спішно покинув Росію і влаштувався на історичній батьківщині, оголосив, що він «залишає бізнес» і йде в політику. Тоді ця новина вразила багатьох, насамперед жителів Грузії, які ніколи не бачили Іванішвілі – ні живцем, ні на фотографіях – той вів таємний спосіб життя, не давав інтерв'ю і на людях не показувався. Щоправда, за ним тягнувся шлейф з усіляких чуток – про неймовірне багатство в сім з половиною мільярдів доларів, про те, який він меценат, витрачає гроші на реставрацію історичних пам'яток, виплачує стипендії діячам культури.

Згодом з'ясувалося, що платив Іванішвілі не всім, а переважно радянській інтелігенції. Стали з'являтися сумніви в тому, що четвертий за обсягом капіталу в Росії олігарх зміг заробити ці мільярди самостійно. Коли Іванішвілі став публічною людиною і жителі Грузії почули його грузинську мову, то здивуванню не було меж – він говорив примітивною сільською говіркою. Виявилося, що і російською він говорить не краще. Про інші мови взагалі не йдеться.

Опоненти розводили руками, коли їх питали про «капітали» Іванішвілі – як можна при такому рівні освіти говорити про здібності бізнесмена, швидше за все, він «хранитель общака», грошей партнерів, деякі з них досі на слуху – Аркадій Гайдамак, Віталій Малкін. Нещодавня історія з рахунками швейцарського банку Credit Suisse частково підтверджує припущення. Як і декларації Іванішвілі в період його прем'єрства, які викликають подив і в яких не було ніяких 7,5 мільярдів, там взагалі не було мільярдів.

У 2012 році ситуація в Грузії загострювалася: президент Саакашвілі був уже «кульгавою качкою», його конституційний термін закінчувався в наступному році. У Кремлі не тільки згадка, але й саме існування Міхеїла Саакашвілі викликало лють, на його адресу лунали погрози та побажання блатною фенею, властивою Володимиру Путіну. Росія з 2006 року робила декілька спроб повалити ненависного Саакашвілі. У 2006 році депортацією грузинів з Росії і забороною на імпорт вина, води і фруктів Кремль намагався викликати невдоволення населення. У 2007 році – спроба перевороту Бадрі Патаркацишвілі. У 2008 році – війна. У 2010 спроба перевороту опозиційними рухами так званих «кліточників». У 2011 році – спроба перевороту Ніно Бурджанадзе. Було зрозуміло, що Путін не упустить можливість влаштувати нові хвилювання, тепер після парламентських виборів.

Як можна було протистояти «Єдиному національному рухові», партії Саакашвілі, яка провела за 9 років кардинальні реформи державного устрою? Створенням нової політичної сили. У Грузії ліберальний закон, що дозволяє без зволікань реєструвати політичні партії і рухи, яких в країні вже більше ста. Іванішвілі почав збирати коаліцію, запрошуючи карликові партії, які самостійно не мали жодних шансів увійти до парламенту – «Соціал-демократи за розвиток Грузії», Консервативна партія Грузії, «Промисловість врятує Грузію», Республіканська партія Грузії, «Наша Грузія – вільні демократи», «Національний форум». Коаліція зайняла більшість місць у парламенті, щоправда, не добравши до конституційної більшості кілька голосів.

Вся передвиборча кампанія «Грузинської мрії» була збудована за перевіреною в Росії технологією – обман, брехня, страшенна брехня. Зараз дивитися передвиборні ролики або репортажі 2012 року смішно і страшно, неможливо було уявити, чому кандидати від «Грузинської мрії» так відверто брехали, обіцяючи підвищити розмір пенсій і зарплати, знизити тарифи на комунальні послуги та компенсувати іпотеку. 9-й телеканал, що належить Іванішвілі, цілодобово показував цю брехню, одночасно називаючи злочинцями уряд Саакашвілі. Фіналом передвиборної кампанії став показ художнього фільму «Віники» – про тортури в грузинських в'язницях і репортажі про загибель 10-місячної Барбари Рафальянц, яку нібито вбили прихильники Міхеїла Саакашвілі.

Ніч на 2 жовтня 2012 року була найстрашнішою для Іванішвілі, коли ЦВК Грузії оголосив його коаліцію переможцем у парламентських виборах. Російський олігарх був блідим і розгубленим, у нього не було навіть «тіньового кабінету», як не було взагалі передвиборної програми. Міністрів стали спішно збирати – кого з партій коаліції, кого зі старої гвардії Шеварднадзе. Економічний блок уряду змогли зібрати лише через кілька місяців. Ніхто з грузинської еміграції не відгукнувся на заклик Іванішвілі.

Переказувати всі перипетії діяльності «Грузинської мрії» немає сенсу, оскільки через кілька місяців у суспільстві стало зростати невдоволення, з'явилися питання до влади – де всі блага, які були обіцяні в передвиборну кампанію? З кожним місяцем напруга зростала, особливо коли стала знецінюватися національна валюта – ларі, стали рости ціни на продукти першої необхідності, а міністри та їхні заступники виписували собі величезні премії. За перші два роки з уряду добровільно пішли 11 заступників міністрів, продовжилася чехарда з перестановками Головного прокурора Грузії і голови МВС.

Згодом виявилося, що «Грузинська мрія» не виконала не тільки економічні обіцянки, вона стала переслідувати політичних опонентів, ніби виконуючи прямі вказівки Кремля з переслідування Саакашвілі та його команди реформаторів. В Євросоюзі арешти і суди, переслідування самого Саакашвілі сприйняли як загрозу демократії та політичні репресії. У коаліції йшла внутрішня боротьба: прозахідні політики розуміли, що Іванішвілі виконує чужі побажання, що ставить Грузію в двозначне становище, коли понад 70 відсотків населення з 2008 року, з першого референдуму і досі бачать свою країну в складі Євросоюзу і НАТО.

Розвал «Грузинської мрії» почався в листопаді 2014 року зі звільнення міністра оборони Іраклі Аласанія, лідера партії «Вільні демократи». Слідом за Аласанія зі своєї посади пішла голова МЗС Майя Панджикідзе, а через день – міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Алексі Петріашвілі. Першою з коаліції вийшла партія «Вільні демократи», найбільш прозахідний рух у коаліції.

Чим менше залишалося до чергових парламентських виборів, тим більше виникало скандалів. Тепер було чітко видно, що в оточенні Іванішвілі є політики проросійської орієнтації, як правило, це люди похилого віку, багато з них були пов'язані з Едуардом Шеварднадзе – «червоні директори», люди, які ненавидять демократію, бачать розвиток Грузії разом із Росією, незважаючи на окуповані 20 відсотків території країни. Їхні погляди мало відрізняються від поглядів Ніно Бурджанадзе, яка не увійшла в коаліцію, продовжуючи свою діяльність самостійно, періодично відвідуючи Москву.

Швидше за все, радикальні «мрійники» стали розуміти, що майбутнього у них не буде, настрій суспільства почав кардинально змінюватися. «Грузинська мрія» ставала схожою на персонажів байки Івана Крилова «Щука, лебідь і рак», коли одні тягнуться до Москви, інші на Захід, а треті хочуть просто мати владне крісло і стабільний заробіток плюс вплив. 1 квітня все обвалилося. Після кількох скандалів, серед іншого з раптовою появою в інтернеті зйомок прихованою камерою сексуальних розваг видних діячів «Грузинської мрії», коаліція стала стрімко розвалюватися. Зрозуміло, що міністр юстиції і заступник головного прокурора Грузії спробували звинуватити в цьому Міхеїла Саакашвілі, але це вже звучить смішно.

Слідом за Республіканською партією, яка першою з членів коаліції оголосила, що на майбутні вибори піде самостійно, таке ж рішення озвучив лідер «Народного форуму» Губаз Санікідзе. На цьому тлі «Грузинська мрія» була змушена повідомити також про самостійний шлях. Невідомо досі, що робитимуть дві карликові партії – консерватори і промисловці, «червоні директори». За словами одного з лідерів промисловців, депутата парламенту Грузії Зураба Ткемаладзе, вони ще не вирішили, в якому форматі візьмуть участь у виборах. «Існують партії різних політичних напрямків – праві, ліві, центристи, ліберали тощо. Однак у них є щось спільне. З лібералами ми ніколи не співпрацюватимемо», – наголосив Ткемаладзе.

Виконавчий секретар опозиційної партії «Єдиний національний рух» Серго Ратіані вважає, що правляча коаліція «Грузинська мрія» фактично розпалася і лише формально зберігає єдність. «Грузинська мрія» є збанкрутілою політичною силою. Те, що вони формально зберігають єдність, це нічого не змінює... Якщо «республіканці» не виходять з коаліції, це означає тільки одне – вони виконують останнє замовлення Іванішвілі, щоб хоча б формально не допустити розпаду коаліції», – повідомив Ратіані в ефірі телеканалу «Руставі 2». Інший лідер «Єдиного національного руху» Гіоргі Вашадзе переконаний, що «у «Грузинської мрії», як незалежної політичної сили, немає достатніх ресурсів для перемоги у виборах».

Так чи інакше, «Грузинська мрія», швидше за все, вже не буде правлячою партією після виборів у жовтні цього року. Можливо, з'явиться вже нова коаліція з прозахідних партій, у яких одна мета – в Євросоюз і в НАТО. «Грузинська мрія» залишиться в історії Грузії як коаліція періоду застою, коли все економічне, громадське та політичне життя країни застигло і чотири роки перебувало в коматозному стані.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції