Керч – Скромна, але чиста кімната, диван і звичайнісінький стіл, покритий клейонкою, старовинна скриня, сімейні фотографії всюди – в одному з маленьких затишних керченських будинків живе Саре Абласанова, уродженка села Аджименді, Ленінського району, якого нині не існує на карті Криму! Переступивши поріг її дому і заглянувши в найдобріші й світлі очі керченської степовички, які колись доводилося зустрічати, стало тепло, як вдома! І не тільки тому, що Саре-апте відкрита і гостинна! У цій жінці є якась природна сила і неймовірний заряд енергії – кілька годин спілкування пролетіли як хвилина!
Ми говорили двома мовами. Всі емоції та почуття передавалися рідною кримськотатарською. На камеру – складно і перекручуючи, російською. Про депортацію Саре-ханум розповідала без сліз, не нарікаючи на нестерпну долю! Лише тільки важко і глибоко зітхала, відводячи убік очі, ніби точно відтворювала епізоди з минулого в своїй пам'яті...
Рано-вранці 2 солдати прийшли і сказали, що нас виселяють. Ми не думали, що поїдемо назавждиСаре Абласанова
«Рано-вранці 2 солдати прийшли і сказали, що нас виселяють. Ми не думали, що поїдемо назавжди. Думали, що нас виганяють, а ввечері ми повернемося. Нічого не дозволяли брати. Так ми і вийшли, взяли лише одяг та продукти. Залишився новий будинок, господарство. Корова тільки 18 днів, як отелилася, вівці, кури, індики, зелений город. Людей з двох сусідніх колгоспів зібрали в машини. Перед очима так і залишилася наша собака Аламан, який до останнього біг за нашою вантажівкою. Голосно гавкав... Нас відвезли на залізницю і повантажили у вагони, якими перевозили худобу. Вагон був розділений дошками на два поверхи для більшої місткості. Ми були на верхньому».
Саме так згадує найстрашніший день в історії кримських татар Саре-апте (апте – бабуся кримськотатарською, – ред.). Ще більше нерозуміння у неї викликало те, що ніхто навіть не намагався щось пояснювати. Тільки в товарному вагоні жінки сім'ї Абласанових дізналися, що вони «зрадники Батьківщини і пособниці фашистських окупантів».
«Зрозуміти це неможливо, особливо коли всі чоловіки села пішли на фронт, захищати Батьківщину», – говорить Саре-апте. Батько Саре, Абласанов Бадин, голова колгоспу, пішов добровольцем до Червоної Армії, як тільки почалася війна. Мати сімейства Къадир-Заде з 4-ма дочками Гульсум, Мензор, Менлі-Айше і Саре залишилися оберігати будинок і господарство, де незабаром з'явився ворог – румунські та німецькі солдати.
«Румунські солдати приходили ночами, забирали все, що потрапляло в руки – ковдри, простирадла, одяг, продукти, худобу. Ми їх дуже боялися. Старші сестри намагалися не потрапляти їм на очі, від гріха подалі. А от німецькі солдати ніколи не дозволяли собі такого. Навіть якщо щось забирали, завжди розплачувалися, або шоколадом, або грошима», – згадує Саре-апте.
21 день у товарних вагонах нас везли в невідомому напрямку. Людей було так багато, що часом було складно дихати. Багато людей не витримували, помиралиСаре Абласанова
Одного разу після збору колосків ячменю, Саре-ханум повернулася додому, де румунські солдати проводили обшук. На горищі їм вдалося знайти наган батька. Всіх жінок вишикували в ряд, як сім'ю комуністів для розстрілу. Як свідків викликали місцевих поліцаїв, які і врятували Абласанових, сказавши, що наган їм підкинули.
Тут жінка обірвала свою розповідь і замовкла. Кілька хвилин сиділа не рухаючись, що зовсім незвично для повної сил літньої степовички. Знову той же потуплений погляд, відведений убік. Було зрозуміло без слів – тяготи заслання знову увірвалися в її думки.
«21 день у товарних вагонах нас везли в невідомому напрямку. Людей було так багато, що часом було складно дихати. Багато людей не витримували, помирали. Померлих загортали в тканину, яку знаходили в своїх торбинках, і залишали на залізничному полотні», – з сумом розповідає Саре Абласанова.
Особливо запам'ятався тоді ще 14-річній дівчинці епізод, коли в однієї з молодих жінок почалися пологи. «Жінка мучилася, не було ніяких умов, навіть води. Вона так і не витримала, померла разом з дитиною. У вагоні ще довго панувала гробова тиша, ніхто не міг говорити від горя! Що може бути страшніше смерті дітей?» – згадує Саре-ханум.
Жіноча частина родини Абласанових була депортована в Узбекистан, в радгосп «Савай» Андижанської області.
«Як тільки нас вивантажили з вагонів, вишикували в шеренгу і всіх по черзі в лазню, адже у багатьох після дороги були воші. Після цього на великих візках розвозили у відділення. Ми потрапили в радгосп «Савай», у четверте відділення вже вночі. Було холодно. Відразу ж на другий день нас вигнали на роботу – на бавовну. Нас вважали утриманцями тоді, видавали пайок. А жили в крихітній кімнаті двома сім'ями, нас четверо (одна сестра потрапила в Самаркандську область) та їх стільки ж. Звичайно, багато хворіли. Малярія була, адже чистої питної води не було. Вода в ариках була брудною, нею і бавовну поливали, і пили. Загинуло багато тоді».
Для того, щоб вижити і прогодувати дочок мати Саре-ханум змушена була продати майже все, що встигла взяти з собою з Криму. Залишила тільки вишиті власними руками сорочки батька. Сам же голова сімейства Бадин Абласанов розшукав свою сім'ю в 1945 році. Однак йому так і не вдалося повернутися додому, в 1959 році червоноармієць помер. Останні його слова були про Крим.
На тому місці, де колись стояв мій батьківський будинок, серед заростей бур'яну я знайшла жовтий тюльпан. Зірвала і зберегла його в пам'ять про цей день, а дітям сказала, що ось це моя батьківщина і тут я народиласяСаре Абласанова
Коли Саре-ханум було 24 роки, вона вийшла заміж. Батьки її обранця Зекі Аблязова до депортації жили в тому ж селі, тому батьківське благословення було отримати нескладно. Тоді, за словами Саре-ханум, багато шлюбів укладалися батьками. У пари народилося четверо дітей – дочки Феруз, Феріде, Наїль і син Дилявер. До Криму сім'я повернулася в 1990 році, оселилася в селі Глазівка , що під Керчю. Кожен день Саре з чоловіком їздили в місто, шукали будинок.
«Коли ми вперше повернулися до Криму після заслання, насамперед вирушили в рідне село Аджименді. Від села, правда, нічого не залишилося! Пустир! Усе заросло травою. На тому місці, де колись стояв мій батьківський будинок, серед заростей бур'яну я знайшла жовтий тюльпан. Зірвала і зберегла його в пам'ять про цей день, а дітям сказала, що ось це моя батьківщина і тут я народилася!», – розповідає Саре-апте.
Сьогодні 84-річна жінка із хвилюванням спостерігає за подіями в Криму. Вірити, що хтось може заподіяти шкоду її народу, відмовляється. 70-ту річницю депортації кримськотатарського народу проведе вдома. На запитання, про що мріє Саре-апте, відповідає: «Моя головна мрія збулася! Я повернулася на Батьківщину! А все інше буде!».
Републікація Крим.Реалії від 16 травня 2014 року