Велика Алушта. Сільський курорт на низькому старті

Коли в Ялті продовжували всіляко веселити тамтешній і приїжджий люд танцями й піснями з приводу початку курортного сезону, а ще Великодня і заодно свята весни і праці, ми з приятелем натомість суміщали приємний уїк-енд із вирішенням нагальних буденних справ на східному напрямку кримського Південнобережжя. Тобто за неповний день відвідали по черзі курортні села (за адміністративною термінологією нових господарів Криму, сільські поселення) міського округу Алушта – Сонячногірське, Малоріченське і Рибаче.

Перше і головне враження: якогось святкового піднесення і курортних приготувань там особливо не відчувалось. І взагалі у приморських поселеннях було незвично порожньо і тихо навіть в обідню пору. Ніхто не поспішав на пляж вузькою Морською вулицею у Сонячногірському, що, власне, цілком зрозуміло – не сезон.

А на головній дорозі Малоріченського тільки час від часу з’являлись поодинокі легковики здебільшого з кримськими номерами. Жодної душі не видно було на ажурній «китайській» віллі.

Найбільше ж скупчення автотуристів і різнобарвних наметів спостерігалось хіба що на ділянці вздовж морського узбережжя.

А ще на придорожній стоянці перед храмом-маяком святого Миколая Чудотворця, де компанію крутим іномаркам склала не менш всесвітньо відома інженерно-дорожня техніка.

На цій ділянці гірської траси якраз триває складний ремонт із одночасним укріпленням дорожнього полотна зі сторони моря. Із цієї причини наразі функціонує лише одна смуга руху, який регулюється двома тимчасовими світлофорами з обох боків.

Якщо дорожники не впораються упродовж найближчих місяця-півтора, то кількакілометрові корки, «здобрені» відповідними емоціями водіїв і пасажирів, у розпал курортного сезону в цій «горловині» на краю обриву, певно, гарантовані.

Із траси, на спуску від храму до Рибачого, поверх червоних і надто зелених дахів щільно забудованого котеджного комплексу добре, наче на долоні, проглядалась уся сірувата пляжна смуга.

Проте при ближчому розгляді, тобто безпосередньо на пляжі, ця яскрава палітра враз змарніла. Точніше, її брутально «забили» обшарпаний пивбар зі слідами сильної пожежі, занедбані навіси, позначені білою фарбою як «Ікар», і купки пластикових пляшок із-під пива скрізь.

Щоправда, під навісами, попри вихідний, працювали двоє чоловіків у «спецівках» – робили ретельні заміри рулеткою. Виявляється, для того, як пояснив один із них, старший за віком, аби прикріпити до бетонних стовпчиків дерев’яні дошки, які слугуватимуть лежаками. Коли ж візьмуться за відновлення згорілого, як подейкують, унаслідок банального підпалу ще навесні 2015 року бару, чоловіки ні сном ні духом. Обидва працюють в «Ікарі» – місцевому спортивно-оздоровчому таборі, що розташований за якихось триста метрів у затишному парку з субтропічною рослинністю. До «націоналізації» табір законно належав Харківському національному аерокосмічному університету (раніше авіаційному інституту). Одначе тепер «Ікаром» на правах довгострокової оренди розпоряджаються «свої» люди з Москви і Казані. Водночас аналогічний рекреаційний об’єкт – пансіонат московського конструкторського бюро «Сухой» – у тому ж таки Рибачому без проблем уникнув аналогічної «експропріації» за українських часів і тим паче за нової, російської, влади. «Два світи, два образи життя». Була колись така рубрика у радянських газетах.

Холодна морська вода (приблизно +14-15) того дня людей від купання, звісно, відлякувала, тому вони просто засмагали. Хоча знаходились сміливці, котрі все ж відважувались на кількаметровий заплив.

Інші задовольнялися лише селфі на тлі морських хвиль. Ми самі декілька разів занурились у воду. Але коли згодом побачили на хвилях довжелезний шлейф характерного темно-гірчичного кольору, моментально припинили водні процедури. «Нічого дивного у цьому немає, – пояснила місцева жителька Жеміля, – наша каналізаційна система слабенька. Її частенько прориває, і нечистоти потрапляють у річку Алачук, а вона впадає в море. Тому ми самі на цьому пляжі давно не купаємось, а значно далі, в бік Морського (села – авт.) Найкращий варіант – вийти подалі в море на катамарані й там десь спокійно поплавати».

Виходить, що в Рибачому так нічого й не змінилось після торішнього слізного звернення його жителів, точніше – ініціативної групи, до президента Володимира Путіна. Нагадаю, тест звернення розмістила місцева «Твоя газета». «Мы, – сказано в ньому, – не жалуемся на власть Республики Крым и городского округа Алушта, мы понимаем, как тяжело выстраивать в новых условиях всю структуру власти. Мы понимаем, что в одночасье ничего не станет таким, каким нам хотелось бы иметь. И достойных чиновников и руководителей не возникнет «из ларца». НО!!!! Положение дел в нашем селе критическое! В Рыбачьем до 80% от трудоспособных не имеют постоянной работы, и счастливы те семьи, в которых есть пенсионеры. Количество приехавших в 2015 отдыхающих всего 10% от 2013 года, а это означает, что из сезона 2015 года село выйдет без заработков, «голодными». Люди не знают, как будут выживать зимой. Мы понимаем, что те 70% отдыхающих из Украины мы не вернем в ближайшие годы, а чтобы наработать своих отдыхающих из регионов России, каждому жителю, занимающемуся сдачей своего жилья, нужен не год и не два… Просим обратить ваше внимание на тот обидный для каждого жителя села факт, что нынешняя городская власть не прониклась нашими проблемами, не обрела прямого контакта с жителями села! Нас не видят и не слышат! И виной этому те депутаты и чиновники, в обязанности которых входит представлять и защищать интересы жителей села.

С 5 июля (2015 года – авт.) по сегодняшний день неочищенные стоки стекают в море посреди пляжа села Рыбачье. В море и на берегу фекалии, над водой вонь! Отдыхающие, особенно дети, болеют инфекционными кишечными заболеваниями и бегут из села! Вызывают сомнения открывшиеся и работающие торговые точки в селе. И вновь текут неочищенные стоки в песок пляжа из работающих кафе. После 23.00 очень громкая музыка этих кафе разносится по поселку. Мусор хоть и вывозится регулярно, но вокруг мусорных контейнеров грязь и отбросы».

Стосовно реальних планів на майбутній туристичний сезон ми предметно поспілкувались у іншому поселенні, Сонячногірському, з таким собі Віталієм. Він саме набирав команду туристів у свій відкритий УАЗик для поїздки на знаменитий водоспад Джур-Джур.

«Травневі свята минули так собі, – скрушно зітхнув Віталій, – народу загалом не густо». За свої послуги, тобто дорогу до водоспаду і назад – це приблизно 18 кілометрів, Віталій просив 400 рублів.

Та найбільше все ж у Сонячногірському нас цікавила робота дегустаційного залу-музею «Грот «Сьоме небо». Але він виявився запертим. Причому давно, про що свідчили густі зарості дівочого винограду на стіні і над вхідними дверима.

Колись, майже чотири роки тому, під час щойно започаткованого в Алушті фестивалю «Виноградні сезони» місцевих журналістів сюди запросив господар «гроту» Сергій Задорожний – тодішній головний винороб (нині вже директор) держпідприємства «Малоріченське», що входить до об’єднанння «Масандра». Тоді це був єдиний приватний музей винограду і вина в Україні. Понад дванадцять років тому Сергій Задорожний придбав старе напівпідвальне приміщення, яке довгий час стояло пусткою, на відкритому аукціоні. За власними ескізами поступово його переобладнав. «Я ж виріс у Феодосії, – розповідав журналістам Сергій Володимирович, – у місті, де ледве не на кожному кроці старожитності. Вони мене завжди цікавили. Саму ж ідею підкинули товариші, коли за келихом вина інколи просили щось розповісти з історії самого напою. А остаточно спонукала до «музейної справи» незабутня поїздка по лінії економічного навчання до міста-побратима Алушти Санта-Круз. Це в Каліфорнії, найбільшому, до речі, виноградному штаті США».

Що становило і, можливо, становить досі найбільшу цінність музейної колекції? Либонь, кам’яний автентичний тарпан, за допомогою якого в античні часи чавили на півострові виноград. Іще древні амфори, піфос, у яких зберігалось вино, раритетний інвентар місцевих виноградарів. Найбільша ж у музеї колекція – це пляшки із вином різноманітних конфігурацій і термінів розливу. Найстаріша датована періодом Кримської війни 1853-56 років.

Зв’язатись із Задорожним на місці, щоб вияснити причину закриття його унікального дітища, не вдалось. Його ж сусід розповів так: мовляв, за новими вимогами потрібно обладнати два окремі входи-виходи – до дегустаційного залу на другому поверсі і магазину на першому. Принагідно поцікався у чоловіка про сьогоднішнє курортне життя-буття. Той відразу переадресував мою цікавість на свою дружину Ольгу, мовляв, вона більше обізнана. У родини свій міні-пансіонт у Малоріченському і два магазинчики – там же й у Сонячногірському. «Сезон 2014 року ніякий, – розповіла Ольга, – у 2015 році ми прийняли на відпочинок лише дві сім’ї. Не знаю, що чекає нас цьогоріч. Упродовж останніх п’ятнадцяти років до мене на місяць, а інколи на все літо приїжджала з дітьми подруга з Москви. Нині, можливо, приїде в кращому випадку на два тижні. Скаржиться, що у них економічна криза. У нас теж криза, тому скоротили продавців у своїх магазинах і торгуємо самі. Але якщо ви спитаєте мене і чоловіка: а чи не жалкуємо ми часом через те, що ця криза почалась після приєднання до Росії, скажу відверто: ні. Ми завжди були за духом руськими людьми».

Цей «дух» був присутній також на стіні єдиного у Сонячногірському культурно-освітнього центру з довгою абревіаторую СК МБУК ГОА «Дом творчества «Подмосковье», чи клубу, як називають його тутешні жителі.

До речі, минулого місяця сонячногірці звернулися до влади Алушти, щоб та виділила 8 млн рублів на капремонт клубу, де працює єдиний у Криму клуб ЮНЕСКО «Алые паруса».

Натомість влада пообіцяла лише 2,5 млн. У неї справді нелегкий вибір: каналізація чи культура.​

Максим Романів, кримський оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції