Доступність посилання

Річниця визнання Росією незалежності грузинських автономій – Абхазії й Південної Осетії – ще нещодавно була для нас подією чужого життя й чужої політики. Але зараз, коли ми пропускаємо те, що відбувається на пострадянському просторі через призму анексії Криму й окупації частини Донбасу, до цього рішення Москви варто придивитися уважніше.

Це – урок для тих, хто вважає, що конфлікти з Росією вирішуються швидко і для цього достатньо нашої доброї волі. Не вирішуються й не достатньо. Конфлікт у Грузії розпочався ще до розпаду Радянського Союзу. Його організатором був союзний центр. Але керівництво нової – демократичної – Росії зовсім не збиралося сприяти відновленню територіальної цілісності Грузії.

Громадянам цієї країни здавалося, що повернення до влади колишнього першого секретаря ЦК компартії Грузії Едуарда Шеварднадзе з його великими зв’язками в Москві й популярністю на Заході сприятиме вирішенню конфлікту. Але вигнання грузинського населення з Абхазії відбулося саме за Шеварднадзе.

Катастрофа багато в чому визначила популярність політиків, які орієнтувалися на Захід і розраховували відновити територіальну цілісність за його підтримки

Ця катастрофа багато в чому визначила популярність політиків, які орієнтувалися на Захід і розраховували відновити територіальну цілісність за його підтримки. Такий підхід зумовив перемогу на президентських виборах одного з лідерів «революції троянд» Міхеїла Саакашвілі. Але втрата тієї частини території Абхазії й Південної Осетії, яку все ще контролювали з Тбілісі, й вигнання грузинського населення з Південної Осетії сталося саме за Саакашвілі.

При всьому тому – я б не став скидати з рахунків цього факту – президентом Росії під час загострення конфлікту в Абхазії був демократ Єльцин, а президентом Росії під час грузинсько-російської війни – Медведєв, якого сприймали як реформатора путінського режиму. Так що не будемо замикатися на Путіні. Організатор конфліктів на пострадянському просторі – Кремль. І персоніфікація тут ні до чого.

Так що конфлікт із Росією – якщо на Кремль не буде суворого міжнародного тиску – може тривати десятиліттями. Саме тому, що для Москви територіальні конфлікти – інструмент впливу на сусідні країни. І вона не поспішає від цього застарілого, але ефективного інструменту відмовлятися.

Росія може бути організатором конфліктів у чужих країнах як завгодно довго. Але виграти в цих конфліктах вона не здатна

Але при цьому подібні кроки лише підсилюють ізоляцію самої Росії. Її керівництво розраховувало, що після визнання Москвою незалежності Абхазії й Південної Осетії приклад Росії наслідує багато інших країн. Цього не сталося. Дотепер цю незалежність – крім Росії – визнали лише три країни. При цьому є надія, що після неминучого краху популістських режимів у Венесуелі й Нікарагуа нова влада цих країн це визнання відкличе. Визнання показало справжній рівень впливу Росії не тільки у світі в цілому, а й на пострадянському просторі. І анексія Криму через шість років тільки підкреслила, що оцінка Росії як ізольованої держави без справжніх союзників не була помилковою.

А це означає простий висновок. Росія може бути організатором конфліктів у чужих країнах як завгодно довго. Але виграти в цих конфліктах вона не здатна.

Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

XS
SM
MD
LG