Олег Панфілов: Ходорковський ‒ «за нашу й не вашу свободу»

Спеціально для Крим.Реалії

Я би, звісно, міг картати свого приятеля Айдера Муждабаєва і сказати йому, що писати листи олігархам із «демократичними» поглядами – це все одно, що нецілованих жаб тягти до салону одруження. Айдер не втримався ‒ і правильно зробив: він побачив, що Михайло Ходорковський «голий», а вслід за ним це побачили й інші. «Голий» ‒ метафора, що означає, що колишній комсомольський працівник, якого багатьом було шкода під час ув'язнення, виявився прихильником того утворення, яке колись Анатолій Чубайс назвав «ліберальною імперією».

Для початку наведу кілька цитат із віртуальної переписки в Фейсбуці. Оскільки йдеться про історичну батьківщину Айдера, про Крим, то перша відповідь Ходорковського все поставила на місце: «Шановний Айдере, розумію Ваше бажання, щоб для російського суспільства головним питанням було питання Криму, а єдиним рішенням ‒ його повернення Україні. Але це не так. Російське суспільство хоче вирішувати інші проблеми». Вслід Ходорковський написав щось сакраментальне: «Рішення ж, у разі перемоги демократичних сил, може бути тільки шляхом демократичної процедури чи війни. Війна нам усім не потрібна».

Все, на Кримі колишній політв'язень-мільярдер поставив крапку ‒ не віддамо, а віддамо, тільки якщо росіяни скажуть «так». Ходорковський прекрасно знає, що таке «росіяни», тому надія була втрачена одразу. Айдер намагався натиснути на совість, наводячи одночасно слова про «закон» і «право». Ходорковський туманно парирував: «Демократичний уряд працюватиме з суспільством і Україною, намагаючись знайти компроміс. Ніяких рішень усупереч позиції громадян не буде». І все ‒ жодних слів про те, що Путін порушив власну Конституцію, міжнародні зобов'язання і Статут ООН, розтоптав цілий, хоч і невеликий народ. Айдер поки хотів тільки одного ‒ щоб авторитетний «дисидент» сказав про те, що Росія окупувала Крим усупереч закону і здоровому глузду, нарікаючи корінний народ на становище залежних від переселенців і приїжджих.

Ходорковський ‒ не перший і не останній послідовник «ліберального імперіалізму», хоча не всі повторюють услід за Чубайсом і Гайдаром красиві слова: «Коли приходиш кудись із місією й несеш із собою щось, засноване на свободі, на правах людини, на приватній власності і підприємливості, на відповідальності ‒ тягар правої людини». Як і багато розумних думок сучасної російської інтелігенції, це призабуті думки, колись уже кимось сказані. Ліберальною імперією називали Францію часів Наполеона III, наприкінці 19 століття ліберальним імперіалізмом страждали британці, які, врешті-решт, частково втілили ідею «нести добре, вічне», відмовившись від колоній і підтримуючи з ними хороші стосунки.

Ви не пам'ятаєте, кому сподобалася ідея російської ліберальної імперії після проголошення Анатолієм Чубайсом промови 25 вересня 2003 року перед виборами до Державної думи? Підтримав ідею Олександр Дугін, який написав для газети «Ведомости» статтю «Актуальность империи». Він не приховував радості від того, що «західник» Чубайс висловив мрії і сподівання одного з творців концепції «русского міра» як основи концепції євразійства. Оскільки це був 2003 рік, тобто перші невизначені роки правління Путіна, коли толком ніхто не міг зрозуміти, хто він ‒ ліберал чи імперець. Згодом стало зрозуміло, що він ні той, ні інший, а висловлював «свої думки», написані спічрайтерами на папері. Спічрайтери були ще з єльцинської команди ‒ вони за звичкою часто вживали слова про демократію і свободу, потім їх змінили, і нові заглибились у нетрі «русского міра».

Імперія для російських політиків ‒ солодке слово, воно ‒ основа основ російської державності, в якій імперіалізм виховувався принаймні з походів царя Івана III, який знищив у 15 столітті Новгородську республіку тільки тому, що Великий Новгород вступив до Ганзейського союзу й хотів стати частиною Європи. Жадібність і підступність, марнославство і лицемірство упродовж п'яти століть стали двигуном російської політики, перевтілюючись у культурі й науці на подобу «третього світу», про який багато говорили, але «Римом» Росії ніколи не судилося стати ‒ цілі зовсім інші, а методи жахливі й варварські.

Штурхати російських «лібералів» прийнято, але перш за все я все-таки взяв у лапки це слово, яке з прикметником «російський» до лібералізму не має жодного відношення. Як і мрія Чубайса нести в колишнє «підчерев'я» закон, демократію і правопорядок, тобто, подавати приклад чесності, миролюбності й економічного процвітання. Було б дивним нагадувати про те, що на той час Росія вела вже другу чеченську війну, але ще продавалася нафта й газ. Потім Путін вирішив, що поєднання «ліберальний імперіалізм» ‒ занадто громіздке й почав поширювати просто імперіалізм ‒ десь шантажем, десь погрозами, десь економічним ембарго. Чубайс уже мовчав, отримавши після невдалої війни до Грузії відкупного, став головою державної «Російської корпорації нанотехнологій». Чубайс уже не був потрібним, потрібними були Дугін, Затулін, Глазьєв, Кургінян, які слово «лібералізм» терпіти не могли.

Ходорковського посадили через півтора місяці після промови Чубайса про «ліберальний імперіалізм», а через півроку в інтерв'ю ВВС Чубайс і зовсім відмовив заарештованому в праві називатися «лібералом»: «Але ж правда полягає в тому, що впродовж усього періоду з 1991 до 1998 року Ходорковський лише кілька місяців був реальним прихильником того, що робили ліберали в Росії. Весь інший час Ходорковський або взагалі не мав стосунку до ліберального руху, або був затятим технологічним ворогом цього руху». Навряд чи зараз, після стількох років керівництва державною корпорацією, від якої користі не більше ніж від Байкало-Амурської магістралі, варто згадувати стежки-доріжки Ходорковського, Чубайса, Білих, Нємцова, Фрідмана, Прохорова, Вексельберга, Суркова й багатьох інших, чиї шляхи перетиналися, а потім розбіглися ‒ кому в Кремль, кому в еміграцію, кому на зону, а хто вже й на кладовищі.

Усе-таки Ходорковський не політик і ніколи ним не був. У нього були амбіції, було бажання стати російським Соросом, втручатись і керувати процесами. Тому в його долі останніх п'ятнадцяти років грає не політика, а елементарне «бабло», на яке око поклали в Кремлі. Вимагати від Ходорковського співчуття безглуздо, це все одно, що питати в Чубайса, на що витрачає величезні гроші його корпорація «Роснано». У країні, де героїчними прикладами вважаються долі «декабристів», без уточнення, чого ті хотіли. Називати «декабристами» нинішніх російських лібералів незручно, хоча б тому, що рівень їхньої освіти набагато нижчий, ніж у тих дворян, які не хотіли царя, а хотіли нову Росію. Як «ліберали» ‒ не хочуть Путіна, а хочуть щось інше.

Порівняння «лібералів» із «декабристами» не випадкове ‒ у тих було дивне розуміння свобод, зведених у програмний документ «Руська правда» Павла Пестеля (Пауля Бурхарда), що має повну назву: «Заповідна державна грамота великого народу російського, що служить заповітом для удосконалення Росії й містить вірний наказ як для народу, так і для тимчасового верховного правління, що володіє диктаторськими повноваженнями». «Руська правда» передбачала повне скасування кріпосного права, рівність усіх громадян перед законом, свободу слова, друку, віросповідань, свободу зібрань, занять, пересування. Що стосується населення ‒ і того, що жило раніше в Московському царстві, і захопленого під час окупацій Уралу, Кавказу, Сибіру й Далекого Сходу, ‒ «всі племена й народи, що проживають у Росії, зливалися в один російський народ». Нагадує Путіна й Ходорковського?

Як і зараз, серед «лібералів-декабристів» теж був розбрід: одні бачили Росію як республіку, але з асимільованим населенням, названим «російським народом», інші, як Микита Муравйов, бачили на чолі країни імператора ‒ «верховного чиновника російського уряду», якого вибирало віче. Інші й зовсім ішли на Сенатську площу лише з однією вимогою ‒ щоб Сенат затвердив документ Сергія Трубецького «Маніфест до російського народу». Тільки першого дня повстання «декабристів», 26 грудня 1825 року, загинула 1271 людина.

Історія ‒ хороший учитель, якщо до нього прислухатись і дізнаватися про колишні помилки. Російська історія допомагає зрозуміти сенс появи й існування нинішніх «лібералів», які, як і старші колеги «декабристи» чогось хотіли, багато говорили про свободу, але не для всіх, винятково для існування імперії. Жоден російський ліберал, окрім покійної Новодворської, не згадував про долі людей, над якими Росія знущалась у процесі «збирання землі російської». Мало хто дозволяє собі сміливість говорити правду про те, що сталось у Криму два роки тому, багато хто не хоче знати історії Криму взагалі ‒ ні про захоплення 1783 року, ні про вигнання кримських татар 1865 року, ні про захоплення Криму Червоною армією 1920-го, ні про депортацію кримських татар 1944-го.

Мені подобається мужність Айдера Муждабаєва, мені не подобається лицемірство Ходорковського. І вже зовсім не подобаються спроби в російських «лібералів» розбудити совість, її в них немає й бути не може, поки не історики, а політики не знатимуть про те, як створювалася Росія і скільки людей було вбито в цьому процесі збирання імперії. Вони не хочуть знати навмисно, тому що тоді доведеться вибачатись і віддавати, якщо хто захоче повернути собі історичну справедливість. І не покривати килимовими бомбардуваннями Чечню, і не шантажувати Татарстан, і не знущатися над Кримом, називаючи його «бутербродом».

Усім чудово відомий найпростіший спосіб вибачення, який є в будь-якій релігійній конфесії, ‒ покаяння. Поки Росія не визнає, що, створюючи імперію, вона знищувала населення окупованих територій, піддавала їх мовній і релігійній асиміляції. Однак для того, щоб стати сучасною демократичною державою, якою бачить Росію Ходорковський, вона має не тільки покаятися й вибачитися, але й дати народам самим зробити вибір. Чесний вибір, а не виставу під назвою «референдум», у якому брали участь нащадки окупантів, а не корінний народ.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції