У листопаді 2016 року група «Жадан і Собаки» приєдналася до акції «Подаруй Саші зустріч із мамою» ‒ зібрані в рамках ініціативи кошти дозволять матері кримського політв'язня Олександра Кольченка провідати сина в російській колонії. Український поет, письменник і перекладач Сергій Жадан розповів Крим.Реалії про результати туру, важливість теми політв'язнів для українських громадян, а також поділився роздумами про зв'язок України з непідконтрольними Києву Кримом і Донбасом.
‒ Ваша група завершила збір коштів на поїздку для матері політв'язня Олександра Кольченка до російської колонії. Як Ви оцінюєте результати туру?
‒ Тур був цікавий, тур був насичений, тур був наповнений несподіванками. Ми виступали як на західній Україні, так і на сході, так і на півдні. В цілому у нас було понад 10 міст. Для нас було дуже важливо, що весь цей тур був пов'язаний з ім'ям Саші Кольченка: ми збирали гроші для його мами. Приємно, що ми ці гроші зібрали. Я сподіваюся, що це буде таким невеликим, але важливим, якимось конкретним внеском в цю боротьбу за нашу свободу, боротьбу за нашу незалежність. Дуже приємно, що наші слухачі абсолютно адекватно реагували на наші посили. Вони розуміли, що ми приїхали не просто розважатися, не просто грати нашу музику, не просто стрибати і співати, а що ми несемо ще якусь думку, ідею. Мені дуже приємно бачити людей, які приходять на наші концерти. Це дійсно люди, які мають свою позицію, мають свої переконання і готові ці переконання обстоювати.
‒ Людям, які відвідували Ваші концерти, відомо про проблему українських політв'язнів?
Далеко не всі знають і знайомі з проблемою політв'язнів. Це дійсно велика проблема
‒ Далеко не всі знають і знайомі з проблемою політв'язнів. Це дійсно велика проблема. З одного боку, нам здається, що для тих, хто включений в українсько-російське протистояння, війну, в цю проблематику, ці речі очевидні. Є багато речей, які вимагають висвітлення. Здавалося б, ну всі знають Олега Сенцова, всі знають Сашу Кольченка, як нам здається. Виявляється ‒ ні, це далеко не так.
Дійсно, про ці речі потрібно говорити. Знову ж таки, мені здається, що дуже хороша можливість говорити про такі серйозні речі за допомогою мистецтва. Коли про це говорять не політики, не народні депутати, не президент України, а діячі мистецтва, то у них зовсім інша аудиторія. У нас своя аудиторія. Це люди, які швидше прислухаються до нас, ніж до якихось політиків.
Для того, щоб люди розуміли, що відбувається, потрібно більше їздити, потрібно більше говорити
Ми стикалися з тим, що багато людей просто не знають, про що йдеться, але вони слухали, до них доходило, вони розуміли, вони якось це собі в голові переварювали. І потім приєднувалися до цієї акції. Багато з тих, хто до нас приходив, дійсно знали про що йдеться, знали хто такий Кольченко, хто такий Сенцов, скільки громадян України сидить сьогодні на території Російської Федерації. Суспільство дуже неоднорідне. Ми живемо в постінформаційному просторі і суспільстві, і це треба враховувати. Слід враховувати, що у кожного ‒ власні джерела отримання інформації. Для того, щоб люди розуміли, що відбувається, потрібно більше їздити, потрібно більше говорити. Нам всім потрібно говорити. Ми налаштовані винятково на те, щоб чули нас. Коли нас не чують, ми ображаємося і замикаємося в собі. Це не правильно.
‒ Збором коштів для родичів політв'язнів мають займатися люди, пов'язані з творчістю?
‒ Зрозуміло, що для держави це копійки, а може навіть і менше. Я б поставив питання інакше: а чия це держава? Це наша держава. Ми і повинні її представляти, ми маємо за неї відповідати. Протиставляючи себе державі, ти фактично протиставиш себе реальності, яка існує. Це мені також здається одним з наших недоліків. Для нас традиційно дистанціюватися від держави, від країни, від того, що складає поле України. Добре, моя держава не встигає щось зробити ‒ я її підтримаю, я їй допоможу. Це моя держава, я її громадянин. У мене паспорт громадянина України, і я звідси нікуди не збираюся їхати. Якщо мій президент не встигає щось зробити, то я це зроблю. Для мене не так важко було зібрати ці 25 тисяч (гривень ‒ КР). Президент, може, потім збере ще на щось.
‒ На Вашу думку, за 2016 рік непідконтрольні Києву Крим і Донбас наблизилися чи віддалилися від материкової України?
‒ Це дуже складне питання. Я дійсно не маю якоїсь нормальної і повної відповіді з тієї простої причини, що я не був ні в окупованому Луганську чи Донецьку, ні в окупованому Криму. Я можу судити про ситуацію там тільки з чуток від знайомих, з розповідей друзів або третіх осіб. Наскільки я розумію, на жаль, якогось процесу зближення не відбувається. Тут є низка причин. Триває ця війна, триває інформаційна війна проти нас. З кожним днем вона просто поглиблює цю прірву, яка проходить на лінії фронту. Є ще така складова, яка полягає в тому, що не всі українці, які перебувають по цей бік фронту, готові далі брати окуповані території в частину свого життєвого простору, як частину нашої єдиної, незалежної, вільної, демократичної України. Багато хто змирився з тим, що це відірвані території і там живуть не українці. Що там живуть ті, хто хотів би, щоб їх відірвали.
Якщо ми дійсно хочемо мати в майбутньому нашу незалежну державу, то ми маємо розуміти, що по той бік «кордону» є люди, які теж цього хочуть
Мені здається, що тут теж є дуже проблематичний момент: на моє глибоке переконання, з того боку фронту і в анексованому Криму живе велика кількість людей, які чекають повернення української влади, які чекають повернення української армії. Я чому про це кажу. Знову ж таки, у мене там знайомі, я з ними спілкуюся. Вони різні за настроєм, різні за переконаннями. Деякі з них задоволені тим, що там присутні так звані «ЛНР», «ДНР» і російські бойовики. Деякі не задоволені: вони чекають повернення. Спілкуючись з ними, я знаю, що там різні настрої. Про це треба пам'ятати. Якщо ми дійсно хочемо мати в майбутньому нашу незалежну державу, то ми маємо розуміти, що по той бік «кордону» є люди, які теж цього хочуть. Якщо ми цього не розуміємо і не приймаємо, тоді виникає питання: за що ведеться ця війна?
‒ Чому тема політв'язнів важлива для «Жадан і Собаки»?
‒ Ми з «собаками» не є представниками шоу-бізнесу. Ми робимо те, що нам подобається. Разом з тим, ми залишаємо за собою право на незалежність і право на свободу дій. Для нас дуже важливо, щоб наша музика, наше мистецтво, те, що ми робимо, мало якусь соціальну складову. Займатися розвагами заради розваг нам нецікаво. У нас у всіх є якась позиція, у нас у всіх є якісь переконання, і ми стараємося це відтворювати на сцені. Для нас соціальне мистецтво близьке і, фактично, єдино можливе. Для нас підтримувати наших політв'язнів природно, це наші співвітчизники. Це люди, на чиєму місці міг опинитися будь-хто з нас. Будь-хто з тих, хто підтримує єдину, незалежну Україну. Будь-хто з тих, хто виходив на мітинги в Криму або в Донецьку, або в Луганську, або в Харкові, або в інших містах України. Будь-хто з тих, хто, власне, не побоявся взимку-навесні 2014 року виходити з синьо-жовтими прапорами і говорити: «Я ‒ українець, я ‒ громадянин України, це моя батьківщина, і я не хочу тут бачити жодних російських військ, я не хочу кликати Путіна». Ми перебуваємо в спокійній, мирній, тиловий Україні. Мені здається справа честі, наш обов'язок, справа совісті підтримати цих хлопців і спробувати витягнути їх звідти.
