Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Українське суспільство ніяк не може відповісти собі на питання: де лежить межа між цензурою і державною безпекою.

Питання не випадкове: три роки війни, анексія Криму, окупація Донбасу і перманентна загроза ескалації не перетворили українську державу на «левіафана». Вона не обзавелася інститутом цензури, не поставила під контроль інтернет і не намагається створювати реєстри блогерів. Більше того ‒ українські державні ЗМІ так і залишилися в ролі пасинків медіаринку. На відміну від Росії, вони бідні, погано укомплектовані і з найнижчими зарплатами в галузі.

Українське медіаполе залишається у владі приватного капіталу. Більше того ‒ у цей ринок сьогодні інвестують всі, хто хоче. Чимала частина радіостанцій, телеканалів, друкованих та електронних медіа контролюються людьми, зацікавленими в деконструкції української державності. Людьми, які мріють про те, щоб повернути країну в формат буфера між Росією і ЄС. Людьми, зацікавленими у поверненні України під російський протекторат.

І за три роки війни українське суспільство так і не знайшло відповіді на кілька важливих питань.

Перше. Будь-яка дискусія має право на існування?

Україна двадцять три роки жила в стані прикордоння. За уми і серця її аудиторії вели суперечку «захід» і Москва. І немає нічого дивного в тому, що ці два десятиліття пішли на дискусію про НАТО і ОДКБ, Європейський союз і Митний, духовні скріпи і ліберальні цінності. Але вторгнення до Криму цю дискусію припинило.

Україна двадцять три роки жила в стані прикордоння. За уми і серця її аудиторії вели суперечку «захід» і Москва

Ще недавно ми жили в ситуації, коли будь-яка точка зору вважалася гідною дискусії. Ще недавно ми існували в реальності, коли діалог сприймався як пошук компромісу. А сам компроміс ‒ як щось гідне і важливе. Але війна внесла свої корективи. Вона окреслила дуже чіткі червоні лінії, які не можна переступати. І будь-які розмови про зближення з Митним союзом і ОДКБ сьогодні виглядають щонайменше ідіотизмом.

Але чи може існувати в умовах війни дискусія про відмову від окупованих територій? Чи можна легітимізувати подібний дискурс самою постановкою питання? Чи є допустимою дискусія про капітуляцію як спосіб досягнення миру на фронті?

Друге. Чи може відкрите суспільство залишатися відкритим в умовах агресії з боку закритого?

Москва сьогодні не намагається продавлювати в українському медіа-просторі ті тези, які вона просувала в якомусь 2013-му. Сьогодні її завдання полягає в максимальному ослабленні української держави. У створенні презумпції винності будь-яких дій української держмашини. Тому що саме це здатне наблизити позачергові вибори і подарувати на них перемогу тим, хто виступає з позицій реваншу або тотальної популістської безвідповідальності.

Війну з Україною Росія веде не тільки за допомогою грубої сили, але ще і за рахунок формування потрібної Кремлю громадської думки всередині країни

Безумовно, українська держава нерідко сама себе дискредитує. Вона неповоротка, пронизана корупцією, а її еліти не здатні до стратегічного планування. Але це аж ніяк не скасовує того, що війну з Україною Росія веде не тільки за допомогою грубої сили, але ще і за рахунок формування потрібної Кремлю громадської думки всередині країни.

У ситуації миру будь-яка спроба держави обмежити мовлення ЗМІ, природним чином, сприймається як цензура. Чи вносить війна корективи в цей підхід? І яким в такому випадку має бути формалізований критерій, за яким ЗМІ позбавляється доступу до української аудиторії?

Третє. Де грань між опозиційним ЗМІ і тим, яке існує на гроші агресора?

Проблема полягає в тому, що питання «інформаційної безпеки» завжди найбільш тонкі і чутливі. Грань між медіагігієною і цензурою дуже тонка. І якщо сьогодні держава вирішить закрити кремлівське медіа, яке фінансується через українських зіц-голів, ніхто не дасть гарантії, що завтра точно така ж доля не спіткає опозиційне українське ЗМІ.

З іншого боку, свобода слова в умовах війни може служити живильним середовищем для інформаційної агресії. Тому що немає нічого простішого, ніж за допомогою ручних медіа формувати потрібний порядок дениий, створювати медіапривід, вирішувати завдання з легітимації спікерів і тез.

Якщо ви зрощує державного голема, завжди є ризик, що він в якийсь момент виявиться не в тих руках. Що повноваження, які ви вручите йому для захисту країни, в кінцевому рахунку не будуть застосовуватися в чиїхось вельми і вельми приватних інтересах. Але чи можна вистояти в умовах агресії з боку чужого «дракона», не створюючи при цьому свого? Чи можна приручити свого «левіафана» і знайти баланс між ефективністю і авторитаризмом?

У 2014 році ми прокинулися в посткримській реальності. А суспільство і медіасфера не рідко намагаються жити так, ніби нічого не сталося

У мене немає відповідей на ці питання, але, як мінімум, у мене є питання. Тому що в 2014 році ми всі прокинулися в абсолютно іншій ‒ посткримській ‒ реальності. Тій самій, що настала вслід за анексією півострова і окупацією Донбасу. І ця війна триває ‒ і агресор веде її не тільки по зовнішньому контуру країни, але у середині цього периметра. А суспільство і медіасфера при цьому не рідко намагаються жити так, ніби нічого не сталося.

Війна триває не тільки в окопах, а й в головах. Тому що реальність ‒ це те, що ми про неї думаємо.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції.

XS
SM
MD
LG