Доступність посилання

ТОП новини

Крим і Причорномор’я в українській геополітиці: минуле і сучасність


Військовий фрегат «Гетьман Сагайдачний» в Одеському морському порту, ілюстраційне фото

Спеціально для Крим.Реалії

Наявність розвиненої геополітичної думки, а відтак і практики є ознакою зрілості національної еліти нації та держави. Події кінця ХХ – початку ХХІ століття, насамперед на півдні України, показали, що в цьому плані офіційний Київ має значні проблеми. Нерозуміння навіть більшою частиною тих політиків, які декларували свій патріотизм, ролі Криму і військово-морського флоту на Чорному морі значною мірою полегшило Кремлю його збройну експансію навесні 2014 року на тлі розгубленості й неадекватного сприйняття ситуації постмайданною українською владою.

Таким же самим чином верхівка України всі роки незалежності демонструвала цілковите нерозуміння ролі армії і воєнного чинника як такого. Все це позначилося на результатах боротьби після 1991 року за Кримський півострів і Севастополь. У тій боротьбі значно досвідченіша (понад півтисячоліття державницького досвіду) російська еліта незрідка перегравала українських опонентів, що не завжди були здатні позбутися архаїчно-провінційних уявлень про місце власної країни в світі, Європі та Чорноморському регіоні.

Російська еліта незрідка перегравала українських опонентів, що не завжди були здатні позбутися архаїчно-провінційних уявлень про місце власної країни в світі

Найяскравішим символом таких уявлень може бути фраза президента України Леоніда Кравчука під час розподілу Чорноморського флоту СРСР: «Зачем нам флот, нам бы флотишко!» Залишається тільки сподіватися, що трагічні події 2014 року дадуть українській верхівці відповідь на запитання: «Навіщо армія, навіщо флот?» І на запитання: «Навіщо Крим?»

Тепер, після окупації Росією Криму, Україна залишилася ізольованою в Азовському морі, що перетворилося на внутрішнє російське озеро, яке повністю контролює Російська Федерація, тримаючи у руках обидва береги Керченської протоки. Отже, саме Росія буде вирішувати, чи пускати українські судна в Азовське море чи ні. Тут залишається розраховувати на міжнародне морське право, якого Москва дотримується тоді, коли хоче, а коли не хоче – не дотримується.

Після окупації Криму, Україна залишилася ізольованою в Азовському морі, що перетворилося на внутрішнє російське озеро, яке контролює Росія

Чи порозумнішає політичний клас України, спостерігаючи захоплені Росією газовидобувні вишки з озброєними десантниками на невеликій відстані від Одеси, що натякає на можливість блокування найбільшого українського морського порту з відповідними наслідками для економіки і морської торгівлі?

Історія та традиція

Коли усвідомлено, а коли інстинктивно український народ йшов до моря, і лише іноземні навали відрізали українців від Чорного моря. Але за найменшої нагоди процес встановлення контролю над цим гранично важливим для буття українства стратегічним регіоном відновлювався.

У ХVI – XVII ст. українське козацтво, а в його особі ранньмодерна українська нація, прагнуло постійної присутності на цих землях, як військової, так й економічної, що гарантувало власний розвиток як морської нації, участь в європейській середземноморській політиці, уникнення геополітичної периферійності та провінційності. Надалі Запорозька Січ взяла під свою руку більшу частину степової зони Причорномор’я та Приазов’я, яка була поділена між її паланками. Після руйнації цієї Січі козаки – і ті, що залишилися під Російською імперією, і ті, що пішли за її межі, залишилися у Причорномор’ї.

Боротьба за Чорне море перебуває у контексті геополітичної долі України

Ця боротьба за Чорне море перебуває цілком у загальному контексті геополітичної долі України, виступаючи не як історичний епізод, випадковість, а як необхідність і закономірність. Цю невідворотну закономірність можна простежити в українській історії від флотів київських князів, козацьких флотилій запорожців (які використовували чудові затоки Криму, зокрема Ахтіарську бухту, а ріг Тарханкут був «точкою рандеву» для українських «чайок» перед останнім кидком на Босфор) до утворення українського Державного флоту в Севастополі в 1918 році і до проголошення утворення Військово-Морських Сил України в 1992 році.

Теорія та практика часів Української революції 1917-21 років

Найприкріше у сучасній ситуації те, що Україна має ґрунтовну теоретичну спадщину, на яку можна і потрібно було опертися з перших днів відновленої незалежності в розробці Чорноморської геополітичної візії. Вперше теоретично обґрунтував органічність входження «Новоросії», тобто земель над Чорним морем, до складу України, та необхідність використання Одеси («що лучить єї з цілим культурним світом – Заходом») й інших портів Причорномор’я для вільного розвитку української економіки та ствердження на цій основі модерної української нації у 1895 році Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta». Практичним утіленням ідеї «Крим – це Україна» займалися на початку ХХ століття активні учасники Революційної української партії (РУП), інженери та флотські офіцери Левко Мацієвич й Олександр Коваленко, які створили в Севастополі театральний гурток з українським репертуаром, навколо якого гуртувалися майбутні керівники повстань на Чорноморському флоті у 1905 році – лейтенант Шмідт, унтер-офіцери Вакуленчук і Матюшенко. У довіреному колі Мацієвич і Коваленко не приховували переконаності в майбутньому унезалежненні України й аргументували свої погляди. Коваленко в 1917 році доклав чимало зусиль для українізації Чорноморського флоту, проте не зумів тоді переконати лідерів УНР у важливості контролю на Чорному морі.

Флотський офіцер Коваленко не зумів переконати лідерів УНР у важливості контролю на Чорному морі

Центральна Рада з самого початку своєї діяльності була орієнтована на важливість включення Причорномор’я до складу України, яка спершу їй уявлялася у вигляді автономії. Проте цей намір наштовхнувся на жорсткий опір з боку тодішніх російських «демократів». Голова Генерального секретаріату – першого українського уряду Володимир Винниченко, згадуючи про переговори з Тимчасовим урядом улітку 1917 року, зазначав, що російські урядовці ледь не волали: «Ви ж нас од моря одрізаєте!» Вони були готові погодитися на широку автономію України, але без виходів до Чорного й Азовського морів.

Тимчасовий уряд був готовий погодитися на широку автономію України, але без виходів до Чорного й Азовського морів

А от щодо Криму, Севастополя та Чорноморського флоту Центральна Рада виявляла повну пасивність, хоча і на флоті, й у Криму тоді вистачало проукраїнських сил. Осмислюючи поразки 1917 року, Михайло Грушевський писав: «Історичні умови орієнтували Україну на Захід, географічні орієнтували і орієнтують на полудня, на Чорне море – «еже море словять руськоє», як каже київський літописець ХІІ ст. – українське, говорячи теперішньою термінологією. З того часу, як полудневі, східнослов’янські племена, з котрих вийшов український народ, півтори тисячі літ тому пробилися до Чорного моря, йдучи за тим потягом, що непереможно пхає взагалі всі народи у всі часи на полудня, до сонця, в легші умови існування, – вони тим самим мусили ввійти в сферу чорноморських зв’язків і впливів, що я означаю отим виразом «чорноморська орієнтація». Далі Грушевський робив висновок: «Взагалі, коли обставини тому сприяли, Україна йшла до того, щоб широко заволодіти Чорноморським узбережжям і стати тут міцною ногою».

Реалізуючи ці ідеї, Дмитро Дорошенко – історик і політик, – на той час міністр закордонних справ Української держави, зумів поставити на практичні рейки питання про входження Криму до складу України на правах автономії, угода про що була досягнута восени 1918 року. Водночас у Севастополі й Одесі українські адмірали крок за кроком створювали Державний флот.

«Чорноморська доктрина» і «Степова Еллада»

У 1940 році була опублікована праця знаного мислителя Юрія Липи «Чорноморська доктрина». «Чорне море мусить належати до чорноморських народів, – писав Липа. – Вони творять разом з ним економічну й духову одність. Чорноморський простір – це життєдайний простір України. Україні належиться перше місце серед чорноморських країв з огляду на її простір, багацтва й енергію людності. В цих словах є зміст чорноморської доктрини, призначеної для послуг українській закордонній політиці». Мислитель окреслив переваги чорноморсько-середземноморського напряму геополітичної активності України, відзначив величезну значущість українського контролю над Кримом й особливо Севастополем. І сьогодні важко не погодитися з тим, що було написано понад 70 років тому: хто володіє Севастополем, той володіє Кримом; хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем.

Хто володіє Севастополем, той володіє Кримом; хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем

Гостре відчуття надзвичайної важливості чорноморської орієнтації було пов’язане у Юрія Липи значною мірою з його походженням. Сам мислитель і його батько, діяч Центральної Ради Іван Липа, були вихідцями з морського півдня України (Юрій з Одеси, його батько – з Керчі) і добре розуміли, що український контроль над Чорним морем гарантує Україні шлях до решти світу, гарантує її від можливої політичної, економічної та воєнної ізоляції. Через самі лише географічні обставини Україна покликана бути однією з найважливішим чорноморських країн. Уся її історія підтверджує, що чорноморська орієнтація належить до числа найперспективніших стратегій національного розвитку Української держави. Проте її наріжним каменем виступають Крим і Севастополь. До речі, якби в період війни 1918-21 років УНР, незважаючи на несприятливу оперативно-тактичну ситуацію на сході, півночі та заході, вдалося б утримати під своїм контролем Чорноморське узбережжя, кінцеві підсумки боротьби могли би бути іншими…

Український контроль над Чорним морем гарантує Україні шлях до решти світу

Інший непересічний мислитель – Євген Маланюк – на еміграції по Другій світовій війні чимало писав про «Степову Елладу», українське Причорномор’я, вважаючи його важливою складовою геокультури України. Особливу увагу він приділяв Одесі, зазначаючи, що вона «при умові плекання в ній «южно-русскости», своєрідного всесовєтського «левантизму», могла б одночасно «нейтралізувати» культуру України й Півдня, загрожуючи їй «оточенням з тилу… Рівнобіжно до впертої дезукраїнізації України, підкреслюється «всесоюзність» (отже «руськість») Одеси…»

Про конечну важливість Чорного моря для розвитку України писали й інші українські мислителі. Це була не їхня примха чи сваволя, це логіка історії, імператив історичного і геополітичного буття українства. На жаль, важливість чорноморської орієнтації України ще недостатньо усвідомлена політичною елітою країни. Можливо, в середовищі цієї еліти не прийнято читати праці визначних мислителів минулого й аналізувати уроки історії?

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

XS
SM
MD
LG