З євпаторійським правозахисником Костянтином Сизаревим ми зустрілися в Києві біля станції метро Хрещатик. «На мені синя куртка і помаранчева пошарпана сумка», ‒ пояснив він телефоном. Понад місяць тому Костянтина примусово вислали з Криму до сусідньої Росії ‒ там його протримали двадцять сім днів, а потім відіслали в Україну. Однак перше, про що він говорить при зустрічі, ‒ це не проблеми останніх днів, а його плани зі створення наукового товариства юристів у Харкові. Юриспруденція ‒ справа всього життя Костянтина Сизарева, а депортацію з рідного міста він сприймає як побічні ефекти професії.
Зараз Костянтину Сизареву 58 років. Все своє життя він прожив у Євпаторії. 21 рік працював на держслужбі, з яких 14 років ‒ на посаді помічника голови міського суду.
У 90-х він заснував наукове товариство «Юстіс», при якому діяла правова приймальня. Сизарев та його соратники безкоштовно консультували і супроводжували справи євпаторійців, а напрацьовану практику використовували для наукових досліджень. Правозахисники завалювали скаргами та позовами місцеві правоохоронні органи. Сизарев знав усіх суддів міста, а вони ‒ його, тому що, по-перше, він сам довгий час працював у євпаторійському суді, а, по-друге, Костянтин був учасником багатьох процесів.
У 2003 році у Сізарєва виникли перші серйозні проблеми із владою через його діяльність. Проти нього порушили кримінальну справу ‒ нібито за хуліганство ‒ і відправили під арешт. У СІЗО його побили співкамерники. В ізоляторі він провів сім місяців. Через десять років, у 2013 році, Сизарев виграв справу проти України в Європейському суді з прав людини й отримав дев'ять тисяч євро компенсації. Страсбурзькі судді визнали, що справу кримчанина розслідували неефективно, а під час арешту його не убезпечили.
Навесні 2014 року анексований Крим почав жити за російськими законами, але Сизарев і його команда продовжили судитися з місцевою владою і допомагати городянам домагатися справедливості. Але якщо в українські часи євпаторійським силовикам доводилося терпіти активність правозахисника, то в російські вони знайшли спосіб його позбутися.
Сизареву відмовлялися видавати російський паспорт під різними формальними приводами. А в жовтні 2016 року його затримала поліція і склала протокол про «незаконне перебування громадянина України на території Російської Федерації». На цій підставі 25 листопада Євпаторійський суд ухвалив вислати Сизарева на материкову Україну. Два місяці йому вдавалося уникнути примусового вивезення з Криму, оскільки він, користуючись своїми юридичним досвідом, намагався оскаржити рішення в різних інстанціях.
Зараз, сидячи в кафе на Хрещатику, Костянтин захоплено і в найдрібніших деталях розповідає про те, як він намагався оскаржити своє вигнання, малює наочний графік у своєму блокноті. Він каже, що уникнути депортації намагався до останнього. 20 січня, коли євпаторійський суд виніс остаточне рішення і на вулиці його вже чекала машина міграційної служби, він примудрився від руки написати апеляційну скаргу.
‒ У суді зі мною була жінка, яка стенографувала суд. Я їй передав свій телефон і встигнув написати апеляційну скаргу. Ну буквально на одну сторінку А4. Вона встигла здати її в канцелярію. Зараз я вам це запишу, ‒ каже Сизарев, роблячи нову позначку в графіку.
Розповівши про юридичні тонкощі своєї боротьби з Федеральною міграційною службою Росії, Костянтин розповів, як його вивозили: спочатку ‒ до Росії, а потім ‒ до України, а також про те, в яких умовах його утримували в спецприймальнику Краснодарського краю.
Без часу на збори
Я запитав у судді Лобанової, чи можу я взяти документи, речі, гроші. А вона мені каже: «Якщо Сталін у 1944 році 18 травня дав татарам три години зібратися, то я нічого не даю. Їдь, каже, так».
Мене без речей, без документів, без грошей садять у машину і вивозять через Керченську протоку в Краснодарський край. З Євпаторії ми виїхали о 12 годині 20 січня, а на місці в Краснодарському краї були о 7 ранку наступного дня.
Мені не дали взяти поїсти, з собою у мене була тільки пляшка мінеральної води. Їжі мені не давали, але охорона давала свою їжу чисто по-людськи. Кажуть, якщо хочеш, на, поїж. Ще десь годину водій спав дорогою, ми зупинялися. Тому що їхати цілий день і ніч було важко.
«Як в дурдомі»: про умови утримання
Мене привезли в село Новоукраїнське Краснодарського краю. Там мали утримувати 10 днів, а мене тримали 27 днів. Чекали, коли набереться достатня кількість українських громадян, щоб кілька разів не ганяти автобус.
Центр тимчасового утримання іноземних громадян там ‒ це колишня школа-інтернат. Двоповерхова будівля з класами: нова, відремонтована. Вони її здали лише 26 грудня 2016 року, тобто я потрапив, так би мовити, до нової установи. Там все збудоване ідеально. Ліжка двоповерхові. Я порахував, що в приміщенні площею 25 квадратних метрів утримувалося 8 осіб. За нормами, виходить, площі трохи не вистачає.
Немає ні телевізора, ні газет, ні годинника. Знаєте, як в дурдомі
Годують добре. Але немає ні телевізора, ні газет, ні годинника. Знаєте, як в дурдомі. Повна ізоляція! Втрачаєш орієнтир у часі і не знаєш взагалі, що відбувається.
Медична допомога там цікава. Є медпункт, добре зроблений. Але там немає ніяких ліків. Єдине, що там мені могли зробити, ‒ це виміряти тиск і зважити. А у мене загострилися проблеми з ногою ‒ розрив суглобів, який я отримав ще в армії.
Всі шкільні класи, перероблені під спальні, ‒ без вентиляції. Вікна сучасні, з режимом провітрювання, але ручок на них немає. Охоронці вранці відкривали їх лише на одну годину. Тому була страшна задуха.
Душ ‒ одна кабінка на всю будівлю, на 107 осіб
Є душ, який зроблений так, що там на дні завжди тримається шар води 10 сантиметрів. На всю будівлю ‒ одна кабінка, на 107 осіб. Купалися навіть вночі, хто як.
Моїм близьким вдалося передати речі: печатки організації, статутні документи, бритву, три пачки лез, мило, зубну пасту і щітку, шкарпетки і труси. Це все помістилося в коробку для взуття.
Зі мною перебували один чех і один хорват. У чеха цікава ситуація була. У нього паспорт у чеському посольстві. Прийшов лист, що треба отримати особисто. А його ж в Москву для цього ніхто не повезе! Коротше, він там на півроку, а то й на рік, схоже, зависне. І югослав там теж, по-моєму, півроку висить. Мені сказали, що там є люди, які два роки живуть.
Через кордон у 20-градусний мороз
Нас везли уздовж кордону України. Сімох людей донецьких і луганських висадили в Новошахтинську. Ще сімох, включаючи мене, вивезли до Чертково ‒ під Харків. У національному паспорті мені поставили здоровенний штамп, що я нев'їзний. А тепер подумайте: чи можуть вони в національному паспорті робити позначки? Це ж власність України! Причому тут є графа, де вказується термін, упродовж якого я невиїзний, але вона не заповнена.
Нас перевели через російський кордон, і далі говорять: «Ідіть, через 150 метрів ‒ український»
На кордон нас привезли в ніч з 16 на 17 лютого. Був мороз 20 градусів. Це я ще був тепло одягнений. Мене дружина про всяк випадок одягнула: купила берці, теплі шкарпетки. Каже: «Я відчуваю, що тебе депортують. Утеплю тебе». А як інші це пережили, не знаю, могли й ноги повідморожувати. Холод був капітальний!
Нас перевели через російський кордон, і далі говорять: «Ідіть, через 150 метрів ‒ український».
На українському кордоні СБУшник каже: «Я все розумію. Але я маю виконувати закон. Ви ж незаконно перетнули кордон з Кримом через Керч. Я маю скласти адмінпротокол». А там на 1700 гривень штрафу. Але він його склав, а потім порвав. Навіщо він це зробив ‒ не знаю.
Назад до Криму
Я доїхав до Сєвєродонецька на автобусі, звідти ‒ на Запоріжжя, потім ‒ на Мелітополь. Там сів на електричку до Новоолексіївки, і через Чонгар дістався до російського кордону. Хотів проїхати до Криму назад. Справа в тому, що ще перебуваючи в Росії, я запитав, скільки не зможу в'їжджати. Вони кажуть: «Ми не знаємо, це вам скажуть тільки на російському кордоні при в'їзді».
У Криму на в'їзді стався цікавий момент. У мене-то в паспорті стоїть кримська прописка. На кордоні я фсбшниками або, як я їх називаю, НКВДистам пояснив зміст резолюції ООН від 2000 року, за якою я можу жити в Криму.
А фсбшник мені каже: «Так, за резолюцією ООН, ви можете автоматично проживати на території Росії. А за рішенням суду, я не можу вас пропустити». Він три години телефонував вищому начальству ФСБ, питав, що робити. Ті довго думали і сказали: «Якщо є рішення суду не пускати, то не пускай». Коротше кажучи, мене відправили назад ‒ і я поїхав до Києва, де у мене живе колишня дружина.
Народження сина під час видворення
Коли я перебував у Центрі тимчасового утримання іноземних громадян, у мене 12 лютого народився син Патрік. У мене тепер 4 сини: Костянтин, Юстиніан, Лев-Август і Патрік. Причому я з його матір'ю ще не в шлюбі ‒ не встигнув через усі ці справи. Вона народила як мати-одиначка. А я зараз не можу поїхати, щоб зареєструвати дитину. Але в будь-якому випадку, у всіх документах зазначено, що я батько. Я хочу, щоб вона приїхала до Мелітополя ‒ там ми розпишемось.
«Використовуй в праві все»
Ви знаєте, у мене за багаторічну роботу виробився зовнішній спокій. В усякому разі, якщо всередині я хвилююся, то зовні обличчя ‒ кам'яне.
Політика політикою, а в праві потрібно використовувати все
Розумієте, наша сила ‒ у великій кількості чуйних людей, у колективі. Коли мене вигнали, з Одеси, де я закінчив університет, телефонують, кажуть, приїжджай до нас. З Харкова телефонують і кажуть, приїжджай і живи хоч 5 років. Там, у Харкові я збираюся допомагати місцевим юристам створювати громадську організацію. І паралельно чекатиму рішення вищих судів з приводу мого вигнання. Якщо не вдасться скасувати, то подаватиму до Європейського суду.
Я розумію, що переслідування проти мене політичне. Але, знаєте, голова суду, який у 90-му році взяв мене на роботу, казав мені: «Костя, в праві треба використовувати все, треба пробувати все. Все одно щось пройде». Тому політика політикою, а в праві потрібно використовувати все. Можливо, ви зі мною погодитеся, можливо, ні. Але це моя особиста позиція.
