Мешканка Енергодара, пенсіонерка Віра Котелянець ‒ мати трьох синів. Її особливий біль ‒ старший син Євген Панов. 2014 року він був мобілізований і понад рік служив старшим стрільцем у 37 батальйоні територіальної оборони. Після служби в АТО повернувся до рідного міста Енергодар, де працював водієм на Запорізькій АЕС. Зараз Євген Панов ‒ один із «кримських диверсантів».
Російські спецслужби затримали Панова в серпні 2016 року. У ФСБ оголосили, що він збирався організовувати в Криму теракти. 3 березня підконтрольний Росії Київський районний суд Сімферополя продовжив Панову термін утримання під вартою на три місяці ‒ до 7 червня 2017 року.
Останні сім місяців ‒ після того, як її сина оголосили «диверсантом» ‒ сильно погіршилося здоров'я Віри Котелянець. Однак, незважаючи на це, жінка все ж вирішила подолати адмінкордон із тимчасово окупованих півостровом, щоб побачити сина. Хоча, зізнається, це було важко і фізично, і морально.
‒ Віро, розкажіть, як Вам вдалося побачити сина?
Кожен день очікування для мене ‒ це нестерпний біль
‒ Я збиралася поїхати до Жені, коли він був у Лефортово. Я знайшла російських правозахисників, які готові були мені допомогти приїхати до Москви, щоб я змогла побачити сина. Я вже зібрала гроші на поїздку, замовляла квитки на потяг, і раптом звістка ‒ Женю вивезли з Лефортово до Криму. Для мене це був шок! Розумієте, все треба було заново дізнаватися, шукати, домовлятися. Я взяла себе в руки. Розумієте, я все готова була зробити, щоб побачити Женю. Мені говорили люди: Віро, куди ти поїдеш? До Криму їхати зараз ще страшніше, ніж до Москви, але я вже прожила життя й нічого не боюся. Кожен день очікування для мене ‒ це нестерпний біль. Так, я маю сподіватися і маю дочекатися сина, але я не можу просто так чекати. Я маю щось робити, щоб наблизити день його звільнення.
‒ Хто допоміг Вам із поїздкою до Криму?
‒ Світ не без добрих людей. Гроші на поїздку допомогли зібрати друзі Жені. 1 березня я приїхала до Криму. У Сімферополі мене зустрів адвокат Сергій Легостов. Він допоміг і передачу до СІЗО зробити, і на суд потрапити. Прихистили мене на дві доби добрі люди. Прізвища називати не буду, самі розумієте, для їхньої безпеки. У Сімферополі я швидко знайшла СІЗО, де тримають Женю. Подивилася там у правилах, що можна передати: які продукти, речі. Я все купила й передала, але не знаю, чи все до нього потрапить, тому що в Лефортово не всі посилки, які ми передавали, доходили до Жені. Адвокат Легостов допоміг написати мені до ФСБ заяву на побачення в СІЗО, але слідчий мені не дав такої можливості. Женю я змогла побачити в суді.
‒ Розкажіть про те, як Ви побачили сина.
Слідчий, суддя, прокурор розуміють, що вся це «справа диверсантів» ‒ вистава, брехня
‒ Суд був призначений на 14 годину (3 березня 2017 року ‒ КР). Ну який це суд? Це ж фарс, постановочний захід, усе сфабриковано. Судилище одним словом. Я думаю, що самі вони, слідчий, суддя, прокурор розуміють, що вся це «справа диверсантів» ‒ вистава, брехня. Загалом, чекали ми в судовому залі, який насправді ‒ маленька кімнатка 7-8 метрів з кліткою та декількома лавками. Женю привели тільки о 14:35. Він не знав, що я приїду, і в нього був шок, коли він мене побачив. Він дуже постарів, очі мляві, обличчя сіре.
‒ Вам вдалося поговорити з сином?
‒ Так, поки ми чекали суддю, я змогла з ним трохи поговорити. Прокурор, слідчий, конвоїри ‒ всі були поруч і чули нашу розмову, але нам не заважали. Ми говорили про нього і про мене, про родичів і друзів. Я сказала йому, що багато людей його підтримують, пишуть листи. Що діти для нього малюють, що на нашому телебаченні про нього зняли документальний фільм. Що Ігор (Котелянець, брат Євгена ‒ КР) і я, що ми боремося і зробимо все, щоб його звільнити. Син сказав, що йому надсилали дитячі малюнки і що він дуже був радий цьому. Розумієте, для нього це дуже важливо, що йому вірять і за нього борються.
Женя розповів, що зараз у СІЗО Сімферополя сидить у двомісній камері, що ставляться до нього краще, ніж до того, як його етапували до Москви, в Лефортово. У Жені болить нога, можливо, це пов'язане з хребтом. На здоров'я особливо не скаржився, але я бачу, як він кульгає. У Сімферопольському СІЗО Жені роблять якісь процедури й уколи. Сказав, що стало легше ходити. Коли з нього зняли наручники, я побачила, що руки від них у нього багряні, зап'ястя передавлені.
Перед тим, як ми дочекалися суддю, адвокат сказав, що буде продовження арешту. Але ні я, ні Женя не сумнівались у цьому. Прийшла суддя. Слідчий зажадав, щоб засідання провели в закритому режимі і мене вигнали, нібито я тут якусь небезпеку становлю для слідчого і прокурора. Адвокат Легостов запитав, кому літня жінка, пенсіонерка може тут заподіяти зло, і суддя дозволила мені залишитися.
Я житиму і мріятиму, що знову поїду на суд, щоб побачити Женю і знову його обійняти
Потім зачитали клопотання ‒ продовжити ще на три місяці утримання під вартою. Слідчий повідомив, що йому потрібно ще 10 якихось свідків допитати. Так як Женя ‒ громадянин України, то з-під варти його відпускати не можна, а то він може втекти чи може зустрітися зі співучасниками, щоб організувати теракт ‒ це так слідчий пояснив, чому Женю треба тримати в СІЗО.
Коли суддя пішла до дорадчої кімнати, я змогла ще трохи поговорити з сином. Повернулася суддя, зачитала рішення. Продовжили утримання під вартою на три місяці. Перед тим, як Женю повели, я попросила конвоїрів: «Дайте мені обійняти сина! Будь ласка! Адже у вас є матері. Кожен із вас може опинитися на місці Жені. Я бажаю вам, щоб вашим матерям не довелося лити сльози через вас!». Мені дозволили. Я притулилася до нього й тут не витримала ‒ заплакала. Я прошепотіла йому на вухо: «Синку, тримайся, ми з тобою. Ігор і я, ми за тебе боремося, і ми вирвемо тебе звідси». Після цього Женю забрали.
6 червня в Жені день народження. До 7 червня продовжили арешт. Я житиму і мріятиму, що знову поїду на суд, щоб побачити Женю і знову його обійняти.
