Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

І в імперській, і в радянській, а нерідко ‒ і в сучасній історіографії, серед інших, на жаль, і в українській, давні сусіди українців ‒ кримські татари ‒ подаються як одвічні, історичні й навіть екзистенціальні вороги. Після депортації кримськотатарського народу в 1944 році ця тенденція стала правилом: про кримських татар або погано, або нічого. Це не викорінене й досі.

Молодший син одного з авторів статті навчався в 7-8 класі київської школи за часів Ющенка, і в підручнику історії України у нього постійно фігурували терміни «татарська агресія», «турецько-татарські орди», «татарські напади» і так далі. Це в разі, якщо Кримський ханат виступав ініціатором війни з українцями. А ось рейди запорожців на Крим та узбережжя Чорного моря, наслідком яких була навряд чи менша кількість жертв серед мирного населення, називалися винятково «походами»...

Прихильники депортації подбали свого часу про практичну заборону адекватної історії кримських татар

Натхненники та ідейні прихильники депортації подбали свого часу про практичну заборону адекватної історії кримських татар, і сама назва «кримський татарин» зникла з радянської номенклатури національностей: «татарин» ‒ будь ласка, «кримський татарин» ‒ в жодному разі. Будь-яке добре слово про цей народ розглядалося як кримінал.

Не пожаліли навіть класиків. У Тараса Шевченка є рядки:

«За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різалісь з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?»

Цензори «московські ребра» замінили на «татарські ребра», хоча вийшло тавтологічно, бо класик про це написав у рядку про «орди». І що примітно: фальшивка повторена у виданому в 2010 році навчальному посібнику «Українська мова. 10 клас. Рівень стандарту: Плани-конспекти уроків». Скажуть, що це були часи панування Януковича. Ні! Книга вийшла за інерцією, вона призначалася для школи-дванадцятирічки, скасованої в тому ж 2010 році, і готувалася при президенті Ющенкові, прем'єрі Тимошенко і міністрі освіти, академіку Івану Вакарчукові. Втім, і в навчальному посібнику 2008 року для вчителів 5-12 класів ‒ те ж саме: «татарські ребра». Скільки української молоді отруєні фальсифікатом агентури Кремля в Україні при фактичному потуранні вищих посадових осіб держави?

Цензори у вірші Шевченка «московські ребра» замінили на «татарські ребра»

Використовуючи в ідеологічних цілях літературу, радянська влада поставилася співчутливо до історичного роману української письменниці Зінаїди Тулуб «Людолови», написаного в 1930-их і переробленого в 1950-их цілком в дусі антикримськотатарської «чорної легенди», де кримські татари були представлені винятково як работорговці. Так, работоргівля мала місце в середньовічному і новочасному Криму, Кафа (Феодосія) була найбільшим у Європі невільничим ринком. Але тут необхідно зробити суттєві застереження. У походах на українські землі брали участь, головним чином, степові кочівники-ногайці, а татари Південного берега і передгір'їв активно займалися сільським господарством і не мали часу та можливостей для таких «відхожих промислів».

У походах на українські землі брали участь степові кочівники-ногайці, а татари Південного берега і передгір'їв займалися сільським господарством і не мали часу для таких «відхожих промислів»

До того ж, пафос викривачів можна було б стримати тим, що в ісламському світі, зокрема й в Кримському ханстві, не можна було торгувати одновірцями. Досить було бранцеві навернутися в іслам, як він негайно отримував свободу. А ось в російських газетах часів «матінки» Єкатерини ІІ можна зустріти рекламні оголошення про те, що «продається породистий собака і кріпосна дівка». Православні християни без жодних докорів сумління торгували православними християнами. А за півстоліття до цього Петро І якось намагався умовити Сенат, щоб законодавчо заборонити продаж кріпаків без сім'ї і без землі, але не знайшов розуміння...

І не випадково Тарас Шевченко так описав звичаї пануючого класу Російської імперії вже в першій половині «освіченого» ХІХ століття:

«Продаєм

Або у карти програєм.

Людей... не негрів... а таких.

Таки хрещених... но простих».

Іншими словами, навряд чи нинішні прихильники «великої Росії» мають моральне право докоряти комусь в тому, що він мав «неправильну» історію.

Але все ж: чи правдиві українські народні пісні, думи і балади, що описують жорстокі набіги з півдня? Так, правдиві. Але і дещо однобічні, бо кожному народу властиво концентрувати увагу переважно, а нерідко і винятково, на своїх бідах, стражданнях і образах. Це нормально для народної ментальності, але навряд чи прийнятне для історичної науки і шкільно-університетського викладання, що вимагають деякої філософічності в сприйнятті минулого. Ще великий Бенедикт Спіноза закликав: «Філософ має не плакати, не сміятися, а розуміти».

Імперія, особливо сьогодні, зацікавлена у збереженні «чорної легенди» про кримських татар

Імперія, особливо сьогодні, зацікавлена у збереженні «чорної легенди» про кримських татар, як вона зацікавлена в постійному підігріванні національної нетерпимості між поляками і українцями, в підтримці міфу про «особливий український антисемітизм» і міфу про нібито безпроблемні, ідилічні, «тісні братерські» відносини упродовж століть між Україною і Росією.

Правдиві українські народні пісні, але в той же час були і вторгнення запорізьких козаків до Криму, і пряме збройне втручання Запоріжжя у внутрішньополітичну боротьбу в Кримському ханстві з метою підтримки своїх висуванців на бахчисарайский трон і багато іншого. Та й взагалі ‒ українське козацтво йде корінням в слов'яно-тюркський етнічний субстрат, який почав формуватися в степах ще до походів Чингісхана і Батия. При цьому козаки-слов'яни замінили прямий російський меч на криву татарську шаблю, гуслі ‒ на кобзу, штани ‒ на шаровари... В зведення військової атрибутики запорожців увійшли тюркські поняття кіш, курінь, сагайдак, джура, булава, бунчук, сурма, табір, майдан і так далі; прізвища з тюркськими коренями в Україні були поширені саме серед козацького, а не міщанського стану; нарешті, козак Мамай ‒ уособлення загадкової української душі ‒ типово тюркський образ. Іншими словами, без тюркської і конкретно кримськотатарської етнокультурної складової неможливо уявити собі український етнос і його вищий політичний прояв в минулі століття ‒ запорізьке і реєстрове козацтво. До речі: нічого цього немає в згаданому вище шкільному підручнику історії...

Козак Мамай ‒ уособлення загадкової української душі ‒ типово тюркський образ

Війни Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка рідко обходилися без допомоги кримськотатарської кінноти (найкращої легкої кавалерії Східної Європи того часу), стрімкої й маневреної. Згадаймо опис Гоголем того, як старий Тарас Бульба з Остапом і Андрієм їдуть на Запорізьку Січ. Коли вдалині промайнув кримськотатарський вершник, Бульба повчально сказав синам: «Побачиш в степу татарина ‒ не женися за ним, все одно не наздоженеш...»

Бульба повчально сказав синам: «Побачиш в степу татарина ‒ не женися за ним, все одно не наздоженеш...»

У знаменитій Конотопській битві 1659 року, в найблискучішій перемозі української зброї (як зі скорботою писав російський історик Сергій Соловйов «цвіт московської кінноти загинув за один день») брало участь кримськотатарське військо на чолі з ханом.

Після 1709 року, після Полтави, коли Петро I знищив Січ і винищував запорожців, козаки відійшли на південь, на землі Кримського ханства, і хан дозволив їм створити там нову Січ, яка проіснувала майже 27 років. Про цікавий факт розповіли в 1990 році радянські етнографи академік Юрій Бромлей і публіцист Роман Подольний: «Але ось на Крим навалилася чума. Вона косить людей, не розбираючи статі та віку. І Сірко, очевидно, за згодою запорожців відводить «заклятим ворогам» козацтва для поселення деякі запорозькі землі, вільні, як вважалося, від зарази. Здивований гетьман Іван Самойлович надсилає Івану Сірку обурений лист ‒ навіщо, мовляв, той віддає спадковому недругу козачі території? А Сірко відповів словами про жалість ‒ до невинних і нещасних: «В татарських кошах бубонна чума. Діти, жінки падають в траву, синіють і вмирають там. Дамо їм вільні води і чисті землі. Будемо ж людьми, гетьмане!»

«В татарських кошах бубонна чума. Діти, жінки падають в траву, синіють і вмирають там. Дамо їм вільні води і чисті землі. Будемо ж людьми, гетьмане!»
Отаман Іван Сірко

Союзницькі відносини українців і кримських татар позначилися і на особистісному рівні. Міністр фінансів УНР професор Туган-Барановський (повне прізвище ‒ Туган-Мірза-Барановський), згідно з сімейною легендою, був нащадком володаря Перекопу Тугай-бея, побратима гетьмана Богдана Хмельницького; перекопський бей загинув в одній з битв українців проти Речі Посполитої. Вихідцем з Криму був і знаменитий український аристократ Кочубей (Пушкін у «Полтаві» написав про його нащадка: «Богат и славен Кочубей, его поля необозримы…»). У українського вченого зі світовим ім'ям Агатангела Кримського дід прийняв християнство, пращур же був муллою в Бахчисараї. Можна згадати ще й про полковника Корсунського Івана Шангірея, і про бунчужного Ніжинського полку Гарасима Ахматова...

Національні революції в Україні й у Криму розвивалися паралельно, підтримуючи одна одну, а на зламі 1917-18 років українські й кримськотатарські військові частини спільно спробували зупинити на півострові російських більшовиків

Сто років тому співпраця між двома народами піднялася на новий щабель. Національні революції в Україні й у Криму розвивалися паралельно, підтримуючи одна одну, а на зламі 1917-18 років українські й кримськотатарські військові частини спільно спробували зупинити на півострові російських більшовиків. На жаль, не вийшло. Але під час походу навесні 1918 року Запорізького корпусу армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана до Криму, допомогу українцям надавали кримськотатарські добровольці. Як писав у книзі спогадів «Слідами новітніх запорожців» активний учасник подій, поручик Борис Монкевич: «Ніде українську армію не зустрічали з таким захопленням, як у містах Криму». А тоді кримські татари становили значну частину населення міст півострова...

Очевидно, що відносини між українцями і кримськими татарами були набагато різноманітнішими і неоднозначними, як це намагається подати радянсько-імперська історіографія, а вслід за нею ‒ деякі українські історики й автори шкільних підручників.

Висновок простий: українській та кримськотатарській інтелігенції треба буде докласти чимало зусиль для остаточної деструкції «чорної легенди», яка досі приносить велику шкоду Україні і обом народам.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG