Доступність посилання

(Попередній блог – тут)

Дні йшли один за одним. Нескінченно насичені подіями, які я досі не готовий описувати. Єдино незмінним для мене був ізолятор тимчасового тримання. Щоранку співробітники ФСБ приходили за мною. Лунала команда: «Вишикуватися біля стіни!». Я вставав. Двері відкривалася, і я дотримувався наступних команд. Вихід. Вправо. Кроків п'ятнадцять. Поворот наліво. І ось вона – знайома мені рецепція. Конвоїри обшукували мене, а після застібали на зап'ястях наручники й натягували мішок на голову. Вели на вулицю до машини. Звуки відкривання багажника. Поштовхи в спину. Я лягав усередину. Кришка цієї труни закривалась, і мене везли...

Кожна хвилина несла муки й невідомість

Щовечора все закінчувалося відомим для мене результатом – це повернення до ІТТ, ізолятора тимчасового тримання. Не знаю о котрій. Але на вулиці було темно. Кожного разу ідентична до першого дня процедура повторювалася, одні й ті ж команди, одні й ті ж наслідки від відмови виконувати накази. І ось, знову і знову залишають мене в камері одного, без їжі та сну. Сходило й заходило сонце, освітлюючи крупицями своїх променів підлогу мого підвалу. Кожна хвилина несла муки й невідомість. Божевілля днів, схожих один на інший. Безсонні ночі й дні, повні катувань, самобичувань та міркувань про безглуздість подальшого існування...

Після низки таких днів, проведених у камері-одиночці, відбулися деякі приємні для мене зміни. Ці нововведення полягали в тому, що я зустрів першого в своєму житті співкамерника. Під вечір. Коли я в голоді й напівпритомному стані чекав... та нічого, власне, я вже й не чекав, в замкову щілину вставили ключ і почали провертати. Я швидко піднявся з ліжка і став в очікуванні того, що могло статися. До камери, накульгуючи, зайшов чоловік, із маскою відчаю на обличчі. Його вигляд був незабутнім. Спробую описати. Низькорослий, беззубий і дуже постарілий, хоч насправді йому було років тридцять. Наркоман, який щойно вийшов і не встояв перед спокусою, який вирушив на крадіжку лише для того, щоб купити собі нову дозу наркотиків – забуття від навколишнього його світу. Не встигнувши ще отримати довідку про звільнення, він уже встиг усвідомити, що опинився у вільному світі абсолютним жебраком. Без даху над головою, сім'ї й будь-яких засобів на існування.

Не встигнувши ще отримати довідку про звільнення, він уже встиг усвідомити, що опинився у вільному світі абсолютним жебраком.

Соціальні пільги? Реабілітація? Соціальна адаптація? Облиште. Забудьте. Ласкаво просимо до реального світу. Ти можеш сто разів виправитися й переглянути своє життя там, за колючим дротом, але всі твої добрі починання і наміри зникнуть, що б ти не робив. Усе це замки, збудовані з піску. Їх обов'язково знесе нещадна хвиля прибою. Так і сталося з моїм новим сусідом. Його зломило та придушило усвідомлення власної нікчемності й нікому не потрібності. Усвідомлення того, що для всіх він тільки «зек». Мічений. Усе це створює благодатний ґрунт для того, щоб піти на новий злочин. Не встигнувши отямитися, ти вже проник до чужого житла й шукаєш чим поживитися, що з майна мешканців можна продати заради того, щоб купити те, що допоможе тобі забути. Про все. Але тут двері вибивають поліцейські. Ти біжиш, уже усвідомлюючи, що не втекти. Крики, гавкіт собак, погоня. Постріл. Ногу пронизує біль, а далі – відпрацьований сценарій. Удари, маски, наручники...

Було дивно опинитись у таких тісних умовах із такою людиною, зовсім інший досвід, зовсім інші відчуття. Не скажу, що було огидно, бридко чи якось ще, все ж людина є людина. Але це зовсім інше. Спілкування з такими людьми змушує розум перебудовуватися, підлаштовуватися під умови. Мій сусід у камері вже був судимий неодноразово і, на щастя, зустрів мене досить добродушно. Йому абсолютно була нецікава моя доля й обставини моєї справи, його повністю поглинали його майбутні дні й уже заздалегідь визначена доля. Він каявся в тому, що зробив, розуміючи, що знову білий героїн згубив його і він не зміг встояти перед ним. До того ж, у нього починалася ломка, після останньої вжитої й довгоочікуваної дози. Виявлялося це в нестримному кашлі й нескінченному розладі шлунка, але він був міцним малим. Терпів гідно.

Того вечора, обмінюючись нічим не значущими фразами, ми дочекалися відбою. Команда була для всіх. Але знову не для мене

Того вечора, обмінюючись нічим не значущими фразами, ми дочекалися відбою. Команда була для всіх. Але знову не для мене. Моєму сусідові в камері видали матрац, подушку, постіль і ковдру. Але не мені. Я мав дивитися, як він спішно застилає постіль і закутується в тепло, солодко гублячись від безумства, що нас оточувало. Солідарність у цьому випадку була недоречною. Йому дійсно це було потрібно, він був хворий. Мені ж треба було знову сидіти на холодній шконці в очікуванні ранку...

Смерть. Смерть. Смерть. Вона в моїй голові – як ліки і як найбільша розкіш

Що ж сказати. Ніч була кошмаром. Гірше за кошмар на вулиці в'язів. Хвилини за хвилинами. Рахуєш їх про себе. Думаєш про самогубство. Чим же себе можна вбити й де? Чи вийде повіситися на невисокій стелі на власній кофті? Ні. Та й як непомітно для камер здійснити задуманий план? Битися головою об стіну? Чи зможу я це зробити, та так, щоб на смерть? Ні. Перерізати вени... зможу? Так. А чим же, якщо нічого й не видають? Чи встигну померти перед тим, як нададуть допомогу? Смерть. Смерть. Смерть. Вона в моїй голові – як ліки і як найбільша розкіш. Але ні. Кожен наступний день віщує тортури й допити. Їх не уникнути...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG