В Україні 18 травня – День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними повідомленнями – 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної потягом 2004-2011 років у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців про вчинений над кримськими татарами геноцид. Напередодні 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Зере Азізова (Меметова), кримська татарка, народилася 15 липня 1928 року (а фактично 1926 року) в селі Кучук-Озенбаш (нині Многоріччя) Куйбишевського району (нині село входить до складу Бахчисарайського району – КР) Кримської АРСР.
Перед депортацією сім'я складалася з семи осіб: мати Фатіме Бекірова (1898 р.н.), батько Мемет Бекіров (1888 р.н.), сестра Усніє Меметова (1920 р.н.), я, Зере Меметова, молодша сестра Саніє Меметова (1929 р.н.), молодший брат Лютфі Меметов (1932 р.н.), молодший брат Усеїн Меметов (1936 р.н.).
18 травня 1944 року двоє солдатів із автоматами наперевіс зі складу військ НКВД приблизно о 5 годині увірвалися до хліва, де ми проживали, (з огляду на те, що наш будинок, як і все село, був спалений німцями 1943 року).
Почалося мародерство: солдати перевернули все догори дном, порізали подушки й матраци, розганяючи пух. Вони шукали золото або якісь заощадження
Через географічне положення нашого села (його оточували гори і ліси) в прилеглій місцевості діяли партизанські загони, очолювані Бекіром Османовим, який згодом став одним із лідерів Національного руху кримських татар. Жителі нашого села всіляко допомагали й підтримували партизан продуктами харчування. За це вони поплатилися з боку німців висилкою всього населення з будинків і спаленням села. Відновлення села розпочалося 1944 року (скоріше за все, йдеться про квітень-першу половину травня 1944 року – КР).
Офіцер коротко зачитав наказ про виселення і дав на збори 15 хвилин. Ми ледве встигли одягнутися і взутися, схопити дещо із продуктів.
Батько мій був учителем початкових класів у місцевій школі (до п'ятого класу). Він закінчив Стамбульське медресе. У селі його поважали, він був шанованою людиною. З мамою вони вважалися афізамі (афіз, або афуз – людина, яка знає напам'ять Коран – КР).
Нас вишикували в шеренгу й наказали не обертатися під страхом розстрілу
Потім нас вишикували в шеренгу й наказали не обертатися під страхом розстрілу. Почалося мародерство: солдати перевернули все догори дном, порізали подушки й матраци, розганяючи пух. Вони шукали золото або якісь заощадження. Озлоблені, вони ткнули дулами автоматів в спину й погнали нас як худобу для навантаження в «Зіси» й полуторки. Всіх повантажили на машини і під конвоєм привезли на залізничну станцію Сюрень Бахчисарайського району. Тут заштовхали в товарні, смердючі «телячі» вагони. Чи треба говорити про той жах, шок і потрясіння, про крики, якими супроводжувався цей «захід»?
У дорозі просування ешелону через тиждень від нестерпних душевних мук, від голоду і спраги помер наш дідусь Абла-емдже і одна бабуся-сусідка. Нам не дозволили поховати їх, і на якійсь станції їх тіла просто викинули, позбавляючись як від непотрібного мотлоху.
Людей морили голодом – на 50 осіб давали одну булку хліба. На рідкісних зупинках ми по крапельці набирали воду, яка стікала стінами вагона
Дорогою нікому ніякої медичної допомоги не було надано. Потреби справляли у відро, поставлене в обгородженому кутку вагона. У переповненому людьми похилого віку, жінками й дітьми у вагоні панувала страшна антисанітарія. У цих жахливих умовах людей морили голодом – на 50 осіб давали одну булку хліба. На рідкісних зупинках ми по крапельці набирали воду, яка стікала стінами вагона. Деякі в пошуках води відставали від своїх вагонів. На зупинках могли стояти і 10 хвилин, і годину – ніхто не оголошував скільки будемо чекати відправлення. Ніяких лікарів, санітарів на шляху прямування не бачила, їх і не було. Дорогою люди в вагонах всі завшивіли, ніяких ліків від вошей нам не видавали.
Наш шлях тривав місяць. На станції Асака Андижанської області Узбецької РСР нас вивантажили на перон і погнали всіх митися в лазню. Заштовхали загальним натовпом: люди похилого віку, жінки, діти; і провели так звану «холодну процедуру» – облили холодною водою. Як пояснити такий цинізм, приниження людей із боку сторони, яка приймає, і місцевої влади? Для них ми були просто «бидло» з ярликом «зрадники народу».
Після так званої «лазні» всіх розділили по 25 сімей на кожен колгосп. Нас уже чекали представники колгоспів на гарбах і бричках. У результаті ми потрапили в колгосп «Червона Москва». Там розподілили в домівки.
Наш господар виділив нам хлів, де утримували худобу. Ми почистили його і стали там жити. Вибору в нас не було. Ми не мали ні дров, ні світла, ні електрики, ні вікон, ні вогнища. Місцеве населення, поінформоване про те, що ми, татари, – приїжджі-людожери, всіляко нас боялося і не підтримувало з нами ніяких стосунків. Це потім, мине час, вже в процесі спільних польових робіт вони зрозуміють, хто такі татари.
Липень-місяць. Спека стояла десь 40 градусів. У день нам видавали по одному коржу на сім'ю. Ми ділили його на п'ятьох. Воду пили з ариків.
У перші роки висилки кожен член нашої сім'ї переніс захворювання на дизентерію, малярію й тиф
У перші роки висилки кожен член нашої сім'ї переніс захворювання на дизентерію, малярію й тиф. У нашому кишлаку люди від хвороб вмирали сім'ями.
7 березня 1945 року від хвороби у віці 57 років помирає наш батько. На той момент більш ніж половина людей із депортованих уже померли. Тому, коли постало питання, кому його поховати, то не знайшлося жодного дорослого чоловіка. Батька поховали хлопчаки 14-15 років. Мама залишилася з трьома дітьми...
На момент висилки старша сестра Усніє з маленькою дитиною і моєю молодшою сестрою Саніє тимчасово проживали в селі Айтуган (1948 року перейменоване в Жуковське, зараз відноситься до категорії зниклих сіл – КР) Буюк-Онларського району (1944 року селище Буюк-Онлар перейменоване в Жовтневе, нині входить до складу Красногвардійського району – КР) через те, що чоловік Усніє Велі-оджа Меметов був комуністом і змушений ховатися разом зі своєю сім'єю від переслідувань німців. Тому при висилці вони були депортовані з Буюк-Онлара і потрапили в селище Алтиарик Ферганської області.
Наша сім'я також, як і всі депортовані кримські татари, голодувала. Щоб не померти від голоду, ми ходили на млин, де місцеві жителі мололи борошно
Наша сім'я також, як і всі депортовані кримські татари, голодувала. Щоб не померти від голоду, ми ходили на млин, де місцеві жителі мололи борошно. Просили кепек (висівки), потім замішували її з травою біда (лобода – КР), яка росла на полях, і випікали маленькі (з кулачок) коржі. Трава біда давала зв'язку з висівками. Цілий день пропрацювавши на бавовняних полях, де розпушують кетменем ґрунт, ввечері я йшла працювати за наймом до місцевих жителів, молола рис. Мої молодші брати також у наймах пасли корів. Одному було вісім років, іншому – 12 років. За це вони отримували в день по півосьмушки (піала, чашка – КР) супу. Так ми пережили голод.
У колгоспі Червона Москва наша сім'я пропрацювала три роки. Один раз на місяць ми ходили на підписку до коменданта, тому що був встановлений комендантський режим. Комендант Сабіров був суворою, жорсткою людиною. За найменший непослух бив батогом і дітей, і жінок.
У той час у Фергані працював великий текстильний комбінат. У газетах періодично повідомлялося про набір робітників усіх категорій і спеціальностей. Узявши дозвіл на переїзд до міста Шахрихан, районний центр, ми покинули цей колгосп і прибули до Фергани. При працевлаштуванні на роботу від комбінату виділяли одну кімнату в бараку на три-чотири сім'ї. Так «демократично й солідарно» ми всі – три сім'ї в одній кімнаті – прожили чотири роки. На той час нам виділили ділянки під будівництво невеликих будиночків.
Комендантський режим тривав до 1956 року. Новим комендантом був Дибенко, за національністю українець. За своєю жорстокістю він перевершив колишнього. Він постійно принижував, ображав, називав нас зрадниками, пускаючи в хід кулаки. Ця людина була без будь-якої моралі, для нього були чужі людські цінності.
1948 року я вийшла заміж, народила трьох дочок. Мій чоловік, нині покійний, був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Після звільнення 1945 року він відбував службу в радянській армії в Литві. Після шестирічного розриву з сім'єю він повернувся й розшукав її, але на той момент половина членів його сім'ї вже померли. Але це вже інша доля, інша людська історія...
Усі ці роки, живучи на засланні, ми не думали ні про що, окрім своєї Батьківщини, постійно нас переслідувала туга, думки про стільки загублених життів
На комбінаті я пропрацювала 41 рік. Усі ці роки, живучи на засланні, ми не думали ні про що, окрім своєї Батьківщини, постійно нас переслідувала туга, думки про стільки загублених життів. Ми вижили в страшних умовах, на які прирекла нас радянська влада. Злочинна «велика» держава, країна-агресор втілила в життя гасло, виголошене ще Катериною II – «Крим без кримських татар». Цією державою й купкою відщепенців-комуністів був вчинений жахливий за своїми масштабами злочин – геноцид проти корінного народу. Народ, пограбований до нитки, був вигнаний із національної території, пропущений через смертоносний режим спецпоселень, роздроблений на дрібні уламки, розсипаний на висилку на величезній території семи радянських республік. Півстоліття кримськотатарський народ утримувався в таких умовах, які гарантували ліквідацію його національного існування шляхом русифікації, деградації й відмирання культури, мистецтва й мови.
Мені 83 роки. До Криму змогла повернутися тільки 1990 року. Зараз проживаю в Сімферополі, в гуртожитку.
Інвалід першої групи, учасник війни.
(Спогад датований 28 жовтня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків