Доступність посилання

Час іноді грає з тобою злий жарт і немов спеціально починає рухатися невблаганно швидко. Найстрашніше – це не знати, що буде далі. Навіть не мати можливості припустити щось про майбутнє. Особливо хвилює, коли в перспективі – тортури, муки та смерть. Звісно, у в'язниці немає ні годинника, ні будильників. Дуже часто є радіо, але це місце ув'язнення було з тих, єдиним надбанням яких є відсутність цвілі, і цим має задовольнятись арештант.

Я прокинувся завчасно. Внутрішній годинник продовжував працювати без збою. Насправді була навіть радість від того, що я залишу цей клопівник. Адже жити в цій камері було справжніми тортурами. Страждати від укусів клопів, отже, огиди й постійної параної... Моя неймовірна охайність змушувала перемивати кожного разу весь посуд, обирати їжу, яку я їм, переконуватися кожен раз, що нею не бігали таргани. Закутуватись із ніг до голови для того, щоб не вкусили клопи, а якщо вони все ж змогли це зробити, то мучитися від наслідків їхніх укусів. Коли охоронець сказав: «Афанасьєв, на вихід!», То від цих слів з'явилося навіть якесь звільнення. Звичайно, уявне, але дієве. Надія на краще майбутнє...

Я стояв біля своєї камери й пускав дим. Я так сильно нервував, що було навіть весело

Я тихенько спустився зі своєї «шконки», щоб не розбудити сусідів у камері, й узявся за свої знову зібрані пожитки. Все-таки сусіди прокинулися від зайвого шуму і спросоння побажали мені добра, миру й добробуту наостанок. Я вийшов за двері – і розпочався новий етап мого життя. Охоронець перепитав прізвище, ім'я, по-батькові і залишив мене біля камери. Мені наказали чекати, поки хтось повернеться і скаже, що треба робити далі. Я закурив. Просто стояв біля своєї камери й пускав дим. Я так сильно нервував, що було навіть весело. У той час тільки нікотин рятував від навали неймовірних панічних атак і не менш згубного стресу. Все тіло відчувало неймовірний біль, який постійно доводилося приховувати від оточення. Мої геніталії весь час настільки боліли, що було важко пересуватися. Зір починав відчутно знижуватися. Постійні болі в серці... Але я мовчав і робив вигляд, що все добре, адже мені було неймовірно соромно сказати комусь, що я під тортурами обмовив невинних людей, і на додачу я не мав ні найменшого уявлення, як на це можуть відреагувати інші ув’язнені...

Було сказано: «Якщо хочеш, щоб усе було з тобою нормально, після команди побіжиш до «автозаку». Там зараз журналісти знімають репортаж

Нарешті прийшов конвоїр, і мене повели нескінченними коридорами до приймального відділення. Там уже чекали співробітники ФСБ. Усі були одягнені в парадні костюми, прямо як «люди в чорному». Мене роздягли догола, змушували ударами по ногах присідати в такому вигляді перед ними. Змушували відкривати рот, піднімати язик. Мене оглядали так детально, як не зміг би оглянути навіть рентген. Після цього вони одразу ж наділи мені на зап'ястя наручники, схопили під лікті й відвели в найближчий кут. Вірніше, змушували сісти навпочіпки й покласти руки за голову. Я встав у кутку й поклав руки за голову, але не так, як вони наказали, адже це не мало ніякого сенсу. Я відчував за цим лише приниження власної гідності. Кілька ударів по ногах із боку цих прихильників російської влади змусили мене сісти, а далі було сказано: «Якщо хочеш, щоб усе було з тобою нормально, після команди побіжиш до «автозаку». Там зараз журналісти знімають репортаж. Підведеш – пошкодуєш». Ну а що мені залишалося робити, окрім як підкоритися. Сказали бігти – і я побіг. Застрибнув у «автозак», і там мене закрили в одиночний бокс. Після того, як кадр був готовий, принесли мої речі й особисті документи. Двері в транспортному засобі закрились, і ми вирушили в дорогу.

Тремтяча машина людського ув'язнення, болю та страху всього через дві години привезла мене до аеропорту. Досить довго на висхідній кримській спеці я сидів без змін, перебуваючи в жерстяній банці «автозаку», що щедро дарувала своє тепло всім, хто був усередині. Зупинилися. Жодних змін. У ці миті перебуваєш ніби в російській лазні, коли спирає подих, тіло м'якне й піт тече плечами. Хочеш швидше вийти, а тобі не дають. Ти замкнений. Ти нікому не цікавий. Твої бажання для всіх нікчемні. Конвоїри поголовно виходять на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям і покурити, а всі твої прохання залишити двері відкритими заради найменшої частки свіжого повітря залишаються без уваги.

Я почув знайомий голос. Це був Олексій Чирній. Той, із кого все почалося

Це було тільки початком. Я чув, як сідають і злітають літаки. Кінцева точка була переді мною, але залишалися питання. Куди вів цей шлях? Чому саме літак? Чому ФСБ? В один момент я почув знайомий голос. Це був Олексій Чирній. Той, із кого все почалося. Він просив сірники в охоронців, щоб покурити. Конвоїри спочатку роздумували, але все-таки не відмовили в його проханні, і наш «автозак» миттєво наповнився запахом тютюнового диму. Мені фортуна не посміхнулася, хоч у той момент у цій втісі я тільки й бачив радість і захоплення. Ми не могли з Олексієм бачити один одного, але в ту мить у мене не було жодного бажання починати діалог. Одна ненависть, адже я здогадувався, що саме ця людина стала причиною тих катувань, які співробітники ФСБ вчиняли наді мною, а також і подальшого ув’язнення...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG