Спеціально для Крим.Реалії
Статистика твердить, що все більше людей використовують соцмережі як джерело новин. І для багатьох точно так само соцмережі стають термометром настроїв.
І в цьому проблема.
В епоху зародження Інтернету вважалося, що він дозволить всім спілкуватися з усіма. У реальності все виявилося цілком навпаки ‒ мережа створила розрізнені інформаційні лакуни, які одна з одною часом зовсім не перетинаються. Люди лайкають те, що їм подобається, соцмережі, орієнтуючись на це, перенастроюють вашу стрічку, і ті, з ким ви незгодні, в результаті, зникають з вашого горизонту. Це загальна проблема того ж Фейсбуку.
Але крім загальної проблеми є і приватні.
Якщо український користувач соцмереж вирішить подивитися, про що пишуть кримчани, то, швидше за все, вирішить, що всі жителі півострова аплодують новій реальності. Більше того ‒ він переконається, що за градусом своєї непримиренності вони обганяють навіть найзавзятіших українофобів у Москві. І після цього український користувач транслюватиме свої спостереження як доказ того, що «Крим втрачений».
Але в тому й особливість півострова, що виміри соцмереж тут нерелевантні.
Якщо український користувач соцмереж вирішить подивитися, про що пишуть кримчани, то, швидше за все, вирішить, що всі жителі півострова аплодують новій реальності. Але виміри соцмереж тут нерелевантні
Тому що всі кримчани сьогодні виявилися розділеними на дві групи. Одна з них ‒ це ті, хто зумів влаштуватися після анексії: пішов на держслужбу, зрадив присягу, працює на російські ЗМІ. Всі ці люди за ступенем своєї радикальності дадуть фору будь-якому московському шовіністу. Тому що вони спалили мости ‒ якщо завтра півострів змінить прапор, то ці люди будуть змушені залишити Крим. Просто щоб не стати фігурантами кримінальних справ в Україні.
Їхня агресія і радикальність ‒ лише спосіб підбадьорювання самих себе. У них немає ілюзій щодо тієї долі, яка їх чекає в разі повернення Криму під юрисдикцію України. І тому ці люди в найкращих традиціях антимайдану загрожують масовими розстрілами навіть учасникам московських антикорупційних протестів. Кричать про «почерк Вашингтона», про «не сміти розгойдувати човен», про «вигодованців Сороса» та інші конспірологічні марення.
Вони кричать ‒ їх чують. У загальнокримському медіаполі ці голоси лунають практично монопольно. І тому у спостерігача створюється відчуття, що весь Крим точно такий же, як ці персонажі ‒ готовий воювати за царя і нову батьківщину.
Помилкове відчуття.
Поряд із першою групою є й друга. Ті, хто після анексії «пішов під радари». Ті, хто чекає повернення України. Вони мовчать, щоб до них на світанку не постукали хлопці з ФСБ
Тому що поряд із першою групою є й друга. Ті, хто після анексії «пішов під радари». Ті, хто чекає повернення України. Ті, хто не прийняв нову реальність і намагається не стикатися з державою. Ті, хто в силу різних причин не може дозволити собі виїхати на материк. «Ви маєте право зберігати мовчання: все, що ви скажете, буде використано проти вас у суді».
Ви їх не бачите ‒ у них анонімні акаунти без фото. Ви їх не чуєте ‒ вони мало коментують і лайкають. Проте вони чують і бачать вас ‒ і уважно ловлять все, що на материку пишуть про Крим, сподіваючись знайти слова, якими звертаються саме до них.
Вони мовчать, щоб до них на світанку не постукали хлопці з ФСБ. Вони мовчать, щоб не потрапити в щелепи російського правосуддя. Вони мовчать, тому що пам'ятають, що заклик до порушення територіальної цілісності Росії (під який потрапляє проста констатація, що Крим ‒ це Україна) може позбавити свого автора волі на п'ять років.
Кожного разу, коли вам захочеться Крим узагальнити, ‒ згадайте про це.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
