Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

33 роки тому, в пору свого співробітництва з Радіо Свобода, активістка кримськотатарського національного руху, на той момент вже емігрантка Айше Сейтмуратова зробила передачу під назвою «40 років під наглядом КДБ».

Про тему програми автор знала не з чуток. Історик-педагог за освітою Айше Сейтмуратова за участь у боротьбі кримських татар за повернення на історичну батьківщину була двічі засуджена. У 1967 році вона отримала умовний термін, провівши дев'ять місяців попереднього ув'язнення в Лефортівській в'язниці КДБ; повторно була заарештована і засуджена в 1971 році, відбувши три роки у мордовських таборах. Втративши роботу, перебуваючи під постійним невсипущим «наглядом» КДБ, напередодні фактично неминучого третього арешту, Сейтмуратова була змушена емігрувати. (Детальніше читайте в статті Айше Сейтмуратова. У боротьбі за свій народ).

​Про те, що таке жити «під наглядом КДБ», Айше та її співвітчизники-кримські татари знали дуже добре. Аж ніяк не випадково передача Сейтмуратової на Радіо Свобода починалася так: «Виселення малих народів у період Другої світової війни здійснювали війська НКВД (КДБ). Серед висланих народів був і кримськотатарський народ, який з 18 травня 1944 року і до цього дня перебуває під наглядом КДБ. У своєму Зверненні на ім'я Генерального секретаря ООН, кримські татари пишуть: «18 травня 1944 рік. У будинках ‒ матері, діти, інваліди, хворі. Майже в кожному будинку ‒ сповіщення: «загинув героїчно за батьківщину...».

В цю мить, в цю ніч одночасно в кожному будинку, в кожній кримськотатарській сім'ї по всій національній батьківщині народу зяяли два чорних, готових до всього дула автоматів, а посеред кімнати офіцер в мундирі наших радянських каральних органів, тримаючи праву руку на розстебнутій кобурі пістолета, звертаючись до немовлят, сивих матерів, вдів і дружин воїнів, партизанів і підпільників, до хворих та інвалідів, до партизанів і підпільників, депутатів Рад і членів Раднаркому оголошував: «Іменем радянської влади кримськотатарська нація за зраду Батьківщини виселяється на вічні часи... на збори 15 хвилин». У місцях вигнання кримськотатарський народ був поставлений під гласний жорстокий нагляд спецкомендантов. Щомісяця всі кримські татари з 16 років відзначалися в спецкомендатурі. Без дозволу спецкоменданта жоден кримський татарин не мав права покинути населений пункт далі, ніж на 5 кілометрів».

Як справедливо відзначала Сейтмуратова у своїй програмі початку 1980-х: «Жоден представник влади до цього дня не був покараний за виселення і масове знищення малих народів. Та це й зрозуміло. Тому що виселення народів здійснювалося «ім'ям радянської влади». А Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР є невід'ємною частиною цієї влади. І рішення національного питання радянський уряд покладає на КДБ. Ось що сказане з цього приводу в журналі «Емель» ‒ кримському самвидаві: «Методи боротьби КДБ з національним рухом кримських татар є методи боротьби уряду з кримськотатарським національним рухом. Застосовувані КДБ (урядом) методи боротьби з рухом можна умовно розбити на дві категорії ‒ індивідуальні методи переслідування учасників руху і методи підривної діяльності».

Індивідуальний метод переслідування завершується «ізоляцією особистості»

Індивідуальні методи переслідування ‒ різні способи залякування активістів, загрози, виклики в КДБ, профілактичні бесіди «по душах»; методи адміністративного (економічного) впливу; метод ізоляції. Сейтмуратова розповідає: «Індивідуальний метод переслідування завершується «ізоляцією особистості». Індивідуальне переслідування ініціаторів почалося з перших же днів руху, і проводилося воно методично. Але основні свої сили КДБ зосередив на підривній діяльності. Це була чітко розроблена програма придушення руху зсередини...»

Невід'ємною частиною стратегії залякування були репресії щодо активістів кримськотатарського руху.

Посилення національного руху кримських татар було пов'язане з ухваленням у вересні 1967 року двозначного Указу вищого органу влади ‒ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який так і не вирішив головного питання кримськотатарської проблеми ‒ повернення репресованого народу до Криму. Одночасно Указ вніс певну ясність у відносини влади і кримських татар. Влада визнала «кримськотатарське питання» вирішеним, ті ж кримські татари, хто не погоджувався з таким станом справ і продовжував боротися за повернення на батьківщину, отримували ярлик «автономістів», «націоналістів». А оскільки таких була більшість, в КДБ були заведені досьє на тисячі кримських татар. У міру накопичення в них достатніх матеріалів для відкриття «справи», проводилися нові арешти.

Жоден кримський татарин відтепер не був убезпечений від необґрунтованого арешту і суду, який визнавав його винним в скоєнні того злочину, який визнають за необхідне сфабрикувати правоохоронці ‒ співробітники КДБ або МВС.

У 1968 році прокотилася хвиля масових арештів і судів над непокірними активістами кримськотатарського руху

У 1968 році прокотилася хвиля масових арештів і судів над непокірними активістами кримськотатарського руху. Масштабний характер репресій та їхня очевидна несправедливість вражають...

У січні 1968 року на два роки позбавлення волі був засуджений Ахмед Керімов. Закритий судовий процес над ним за звинуваченням у порушенні статті 190, частина 1 КК РРФСР (поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять державний і суспільний лад) ‒ відбувся у Москві. Керімов прибув до столиці з Фергани в складі великої делегації активістів кримськотатарського руху і тут був заарештований у будівлі готелю ВДНХ. При затриманні у нього виявили згорток з транспарантами зі словами: «23 роки роки кримськотатарський народ у вигнанні. Досить ганьби», «Припиніть дискримінацію і репресії проти трудящих кримських татар», «Відновіть рівноправність кримськотатарського народу», «Свободу жертвам свавілля» ‒ що і послужило причиною арешту і подальшого засудження...

В кінці травня-червні 1968 року в Ташкентському обласному суді тривали судові процеси щодо заарештованих за організацію мітингів в узбекистанському Чирчику Рефата Ізмаїлова, Решата Алімова й Сади Абхаїрова. Вони були засуджені відповідно до 3, 2,5 і 2 років позбавлення волі. Справи інших заарештованих у цій же «Чирчикській справі» розглядалися з 18 до 26 липня 1968 року в Ташкенті. Суд визнав винними усіх, засудивши Ридвана Сеферова до 2,5 років, Ібраїма Абібуллаєва ‒ до 2 років, Енвера Абдулгазієва ‒ до 1,5 років, Ідріса Закерьяєва ‒ до 1 року ув'язнення, Амета Молаєва, Халіла Саледінова, Ешрефа Ахтемова ‒ до 3 років умовно.

Влітку 1968 року в Ташкенті судили активістів національного руху Юрія Османова, Сабрі Османова, Енвера Маметова, Сейдамета Меметова ‒ вони отримали різні терміни ув'язнення. (Детальніше читайте в статті «Судять кримських татар...»)

В кінці червня 1968 року були заарештовані Ідріс Касимов, Люман Умаров, Шевкет Сейтаблаєв, Юсуф Расінов та Леннара Гусейнова. Суд, що відбувся в кінці жовтня 1968 року в Ташкенті, визнав всіх винними в порушенні статті 191 частина 4 КК УзССР ‒ в тому, що вони «підписали і були авторами» листів до вищих радянських інстанцій, в яких містилися «завідомо неправдиві вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Підсудні були засуджені до різних термінів позбавлення волі.

25 жовтня 1968 року в Криму на рік позбавлення волі був засуджений ще один активіст національного руху ‒ Мубеїн Юсупов.

Восени 1968 року знову відбулися масові затримання ‒ були арештовані кримськотатарські активісти, яких засудили у Ташкенті в наступному, 1969 році, в рамках багатофігурного «процесу десяти»...

(Далі буде)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG