Цього року Анна Київська – донька київського князя Ярослава Мудрого, французька королева – завдяки політикам стала чи не найпопулярнішою та найактуальнішою історичною постаттю. Російський президент під час свого візиту до Франції назвав її «росіянкою».
Як можна відокремити давню українську історію від російської? Як інші країни вирішували суперечки щодо історичних постатей? Про це Радіо Свобода запитало в історика, дослідника Київської Русі Вадима Арістова та політолога, кандидата історичних наук Костя Бондаренка.
– Наприкінці травня під час візиту до Франції російський президент Володимир Путін на спільній прес-конференції із президентом Франції сказав таке:
«Освічена французька публіка знає про російську Анну – королеву Франції. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха I і зробила істотний внесок в розвиток Франції, будучи однією із засновниць щонайменше двох європейських династій – Бурбонів і Валуа,– одна з яких досі править в Іспанії».
Майже одразу президент України Петро Порошенко звинуватив Володимира Путіна у викраденні української історичної постаті та внесення її до російського історичного пантеону:
«Кремль, уражений хронічною українофобією капостив нам на кожному кроці, і все це робилося з єдиною метою – унеможливити ратифікацію угоди, поховати її та, відповідно, зупинити курс України на возз’єднання з нашою європейською родиною. Саме возз’єднання, бо історично ми були її частиною. До речі, з часів давньоукраїнського князя Ярослава Мудрого та його доньки Анни Ярославни, яку вчора Путін намагався на очах всієї Європи «викрасти» до російської історії».
Підсумок цієї суперечки підбив президент Франції Емманюель Макрон:
«Ви знаєте, що між Україною та Францією дуже давні історичні відносини. Я хотів нагадати, що президент України поїде відвідати місце, де похована Анна Київська, яка була королевою франків, і це дуже важливо у контексті нашої тисячолітньої спільної історії».
– Чому раптом Володимир Путін загадав про Анну Ярославну під час свого візиту до Франції? І як би Ви розтлумачили відповідь Емманюеля Макрона?
Кость Бондаренко: Питання про належність історії Київської Русі до історії Росії або України постійно обговорюють в сучасній Росії. Але при цьому згадаймо, що від XVIII-XIX століть російська історія виводила свій родовід від Києва, від київських князів. Друга гілка йшла від Новгорода. В цій інтерпретації історія Київської Русі стає історією Росії. Володимир Путін хотів підкреслити, що Анна Ярославна, як і Ярослав Мудрий, як і Володимир Великий, є частиною російської історії – це є певний крок на те, щоб споріднити свою історію з історією Давньої Русі.
Історик-марксист Покровський колись говорив, що історія – це сучасна політика, перекинута в минуле. Зараз ми бачимо, як ця теза дуже активно використовуєтьсяКость Бондаренко
Починаючи із Грушевського, з’являється інша концепція, яка полягає в тому, що історія Давньої Русі – це історія України, України-Русі. Всі ці моменти існують і вони впливають також і на політичний світогляд – як українців, так і росіян. Історик-марксист Покровський колись говорив, що історія – це сучасна політика, перекинута в минуле. Зараз ми бачимо, як ця теза дуже активно використовується.
Президент Франції ж обійшов гострі кути: він сказав про Анну Київську, але він не став акцентувати увагу на її національності. Адже поняття національності та етнічної приналежності у ті часи було характерним. Я не думаю, що Анна Ярославна себе відчувала українкою, росіянкою, білорускою чи ще кимось.
– Пане Арістов, Вам як історику, який спеціалізується на періоді Київської Русі, не здається дивним така актуалізація давньої історії?
В Європі XIX-XX століть конфлікти, процеси націєтворення завжди включали в себе змагання за історію. Це не суто наша східноєвропейська специфікаВадим Арістов
Вадим Арістов: Не здається. Давня історія має попит, особливо зараз. В Європі XIX-XX століть конфлікти, процеси націєтворення завжди включали в себе змагання за історію. Це поширена річ, це не суто наша східноєвропейська специфіка, тепер ми просто бачимо ще один приклад.
– Як поділити постать великого київського князя Ярослава Мудрого між Україною та Росією? Із Києвом у нього пов’язані найвизначніші здобутки, але не варто забувати, що він княжив і в Новгороді, і в Ростові.
Вадим Арістов: Питання про поділ – це більше до того, що казав Кость Бондаренко – це питання національних наративів і боротьби різних концепцій національних історій. Знову ж таки, це змагання не почалося вчора чи сьогодні – воно сягає ще рубежу XIX-XX століть – концепції Михайла Грушевського. В принципі, основні відповіді й рамки були сформульовані вже тоді.
Вся історія, яка відбувалася на території сучасної України, є більшою чи меншою мірою українськоюВадим Арістов
В рамках українського національного наративу, який тоді з’явився, вся історія, яка відбувалася на території сучасної України, є більшою чи меншою мірою українською. Зрозуміло, що чим ближче до сьогодення, тим більш українською вона є.
Російський наратив же мав династичну основу, а не суто територіальну. Цей династичний принцип дає можливість робити такі стрибки з Києва до Москви. Ми забуваємо, що стара московська династична концепція, походження Рюрика, вона виводила його взагалі від кесаря Августа з Риму, і це ще один стрибок. А на шляху від Риму до Новгорода були ще якісь німці.
– Здається, половина європейських володарів виводила своє походження з Риму. Якщо взяти давню історичну спадщину, то в України й Росії була спільна династія Рюриковичів та спільна церковнослов’янська мова. Чи дає це Росії достатні підстави претендувати на історію Київської Русі?
Кость Бондаренко: В Росії вирішили, що так. Оскільки там був сформований оцей династичний підхід, то і для них Київ став частиною російської історії. Відповідно, це і створює російську претензію на історію Київської Русі. Тим більше, що коли починала формуватися ця концепція, Україна була складовою Російської імперії.
– Росіяни зараз часто кепкують з українського інтересу до історії, хоча й самі проявляють інтерес до давніх часів. Скажімо, минулого року в Москві поставили пам’ятник Володимиру Великому. Це при тому, що за життя Володимира Великого Москви ще не було. Зрештою, і коли Анна Ярославна жила – Москви ще не було. Як пояснити російських інтерес до історичних діячів домосковського періоду?
Кость Бондаренко: Є певні суспільні хвороби, коли з’являються спроби привласнити історичних діячів. Ми знаємо це і на прикладі деяких українських істориків, які намагаються довести, що Геракл похований біля Житомира і так далі.
– Даруйте, але ж всерйоз їх не сприймають, і пам’ятників Гераклу не ставлять – ні в Житомирі, ні в Жмеринці...
Кость Бондаренко: В Росії ці підходи зведені у ранг державної політики – будемо говорити відверто. В Україні у пов’язанні історії з державною політикою робляться тільки перші кроки. У Польщі також почали використовувати історію як елемент державної політики. Тобто, тут вже можна спостерігати певну тенденцію. І вона направлена не на те, щоб знайти якісь точки компромісу в минулому, а в спробах приватизувати минуле.
– Пане Арістов, а з чим Ярослав Мудрий увійшов до історії? Його здобутки більш значимі для української чи для російської історії?
Вадим Арістов: Звичайно, більше він уславився як Київський князь. Його останній, київський період життя був найбільш відомим та найбільш славетним. Для Києва – це Софія, Золоті ворота, «Руська правда», заснування міст. Передусім це два міста, названі на честь його християнського імені – Георгій чи Юрій. Це два міста Юрьєви – нинішня Біла Церква та нинішній Тарту.
– Отже, він відзначився не лише в Росії, але й в Естонії. А з чим увійшли в історію його діти? Анна Ярославна увійшла в історії як королева Франції, а як щодо інших дітей?
Більше відомо про його доньок, тому Ярослава Мудрого й називають «тестем Європи». Якщо ж говорити про синів Ярослава, то вони залишилися в тіні батькаВадим Арістов
Вадим Арістов: Так сталось, що більше відомо про його доньок, тому Ярослава Мудрого й називають «тестем Європи». До речі, дарма ми забуваємо про Єлизавету Ярославну, яка вийшла заміж за норвезького короля й ще одну доньку, яка стала дружиною угорського короля. Якщо ж говорити про синів Ярослава, то вони залишилися в тіні батька, хоча, можливо, це теж не дуже заслужено. Один із них – Всеволод Ярославич – був батьком Володимира Мономаха, і він наче «затиснутий» між батьком і сином.
– Ярослав однозначно виходить за межі українських кордонів. А як в Європі ділять такі постаті? Всі ми знаємо історію Карла Великого – короля франків, який потім став імператором. Він частково належить Франції, а частково Німеччині. Як його між собою ділять?
Кость Бондаренко: У німецькій та французькій історії наприкінці ХІХ століття, особливо після Франко-німецької війни 1870-1871 років, були дискусії стосовно питання, чиїм є Карл. Кожна країна вважала, що він належить до їхньої історії, були дуже жорсткі дискусії. Але сьогодні ці дискусії відійшли на другий план і про них згадують зі скепсисом та іронією, адже ділити неподільне неможливо. Справа в тому, що Німеччина і Франція тільки географічно лежать на територіях, на яких існувала імперія Карла Великого. Сперечатися про це зараз для них абсолютний нонсенс, тому потрібно виходити із того, що національні держави почали формуватися не раніше, ніж у XVIII столітті, а до цього, історія, яка формувалася на цій території, є надбанням всіх тих, кого вона стосувалася.
Вадим Арістов: Якраз найяскравіший випадок – це Карл Великий. Для тих країн ці дискусії колись були дуже важливими, а потім вони «видохлися». Неможливо було сказати щось нове. Наукова історія займається Карлом таким, яким він був у свій час, в його категоріях. А в рамках національних наративів це тепер для них не дуже гостро.
– Якщо у Москві поставили Володимира Великого, то, може, в Києві треба якогось візантійця чи скандинава поставити?
Вадим Арістов: Ніхто ж не забороняє. Щодо Володимира, то увага до нього в Москві, мабуть, із Кримом пов’язана, а також із тим, що втрату російського впливу в Україні важко переживають.
– Знайшов ось таку цитату Михайла Грушевського:
«Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської. Вона виросла з власного кореня, і відношення до неї Київської можна б скоріше прирівняти до відносин Римської держави та її галльських провінцій».
Можете щось додати або заперечити цій тезі?
Кость Бондаренко: Це давні суперечки. Румуни теж, насправді, вважають себе нащадками Римської імперії. Навіть назва країни відносить до історії Риму, хоча з точки зору якраз давньоримської історії, нинішня територія Румунії – це територія даків, які були доволі пізно підкореними. Так само були суперечки про те, хто може вважатися історичною Литвою – білоруси чи литовці.
Така ж сама ситуація між Росією та Україною – чи може Росія носити назву Русь? Тобто, є багато прикладів, і історія в цьому контексті розвивається доволі складно. Але говорити про те, що Московська чи Володимиро-Суздальська держава не мала жодного відношення до Києва…
– Даруйте, тут не йдеться про те, що вона не мала жодного відношення до Києва, мова про те, що – як «галльські провінції до Риму».
Кость Бондаренко: Але вона була включена в цей державотворчий процес, і говорити про те, що вона взагалі не має ніякого відношення – це було би перебільшенням.
В ХІІ столітті ми бачимо Руську землю, тобто Подніпров’я на чолі із Києвом, та бачимо інші землі, які виникали на периферіїВадим Арістов
Вадим Арістов: Для Грушевського це була метафора, якою він намагався славетну римську історію взяти за приклад і пояснити свою основну ідею, що московська чи суздальська історія не прямо виростає з київської, як говорив про це основний московський історико-політичний міф. А якщо говорити про давньоруське минуле як таке, то в ХІІ столітті ми бачимо Руську землю, тобто Подніпров’я на чолі із Києвом, та бачимо інші землі, які виникали на периферії. І мова не лише про схід – тут і Галицька земля, і Полоцька земля – вони виникали на чолі із Рюриковичами, але кожна мала свою специфіку.
