90-річна Урхіє Сейтумерова (за документами значиться як Сейдумерова, бо при оформленні паспорта в прізвищі зробили помилку) ‒ жителька селища Новоолексіївка ‒ зізнається, що їй випала важка доля. Дитинство в Криму прожила в бідності, зовсім юною її вислали з півострова, пізнала тяготи життя в місцях виселення, рвалася в рідні краї, де так і не змогла отримати заспокоєння після повернення.
Зараз їй доводиться нелегко: в будиночку на околиці селища, з пічним опаленням в холодну пору тепло тільки в двох кімнатах, кухня і та не прогрівається. Завершити ремонт, розпочатий її родичами близько двох років тому, так і не вдалося. А зиму в наступному році і зовсім чекає з острахом: не впевнена, чи буде можливість придбати необхідну кількість вугілля і дров.
Своїми спогадами Урхіє-ханум поділилася з кореспондентом Крим.Реалії. Вона також звернулася до української влади з проханням про допомогу: їй так і не зробили перерахунок пенсії, на якому вона наполягала, і зараз їй важко прожити на суму меншу, ніж півтори тисячі гривень, які, за її словами, вона отримує. Чекає вона і розгляду питання про призначення їй можливих субсидій і виплат, «хоч якоїсь допомоги від держави»...
‒ Я, Урхіє Сейтумерова, 1927 року народження, народилася в Буюк Озенбаші Куйбишевського району. Батько помер, мати хворіла. Потім переїхали, стали жити під Сімферополем.
Всі разом працювали. Щоб у нас були сварки між росіянами, українцями і кримськими татарами ‒ такого не чула. Ми жили всі спокійно.
У 1941 році брат служив на Длекому Сході. Тільки звідти повернувся, почалася війна, його забрали на фронт, і ми залишилися втрьох: мама, сестра і я.
Прийшов п'яний солдат і сказав: 18 травня вас виселятимуть
Вранці 18 травня 1944 року прийшли... кажуть: виходьте!..
Що хочу додати: ще до того, як відбувалося виселення, якось приходив до нас один солдат. Напевно, вже на світі його немає. Я це добре пам'ятаю. Прийшов п'яний і сказав так: 18 травня вас виселятимуть. Сказала сусідові, а той не повірив. Каже: «Сталін такого не зробить». А Сталін зробив! Я боялася, але що ми могли вдіяти?
Взяли з собою мішки з пшеницею. Під час зупинок пекли коржі
Для нас не вистачило машин, тому ми просиділи до вечора. Цілий день були на вулиці. Коли нас виселяли, ніхто навіть не підійшов. Кури бігали, але не давали їх ловити, щоб забрати з собою. Часник вже був (весна того року в Криму була рання), так теж ‒ не дозволили взяти з собою. Після заходу сонця нас вже повезли. Ми бідно жили, у нас нічого не було, взяли з собою мішки з пшеницею. Під час зупинок пекли коржі. Коли нас привезли на Урал, на цих мішках і спали.
На Уралі місцевим оголосили, щоб нас остерігалися. Говорили: вони Крим продали
5 червня приїхали, а 6-го ‒ вже забрали на роботу. Ми туди приїхали, голими, босими і пішли на роботу. На Уралі місцевим оголосили, щоб нас остерігалися. Говорили: вони Крим продали. Але ж мій брат воював! Захищав їх...
Ми отримали листа, що брат живий, на війні, в Німеччині. Тільки ми його отримали, а нас вислали з дому. Чоловіки всі були на війні, а нас, жінок, виселили!