Доступність посилання

Кебіре Аметова: «Я пам'ятаю все, що сталося тоді»


Буклет «Унутма», виданий під час акції зі збору спогадів про депортацію кримських татар

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Кебіре Аметова, кримська татарка, народилася 28 травня 1936 року в селі Маркур Куйбишевського району (з 1945 року село Поляна, належить до Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Азіме Усеїнова (1908 р.н.), сестра Зебуре Усеїнова (1932 р.н.), я, Кебіре Усеїнова, брат Снавер Усеїнов (1939 р.н.), сестра Зенуре Усеїнова ( 1940 р.н.) і сестра Зевер Усеїнова (1942 р.н.).

Батько Усеїн Кубедінов (1906 р.н.) наприкінці 1941 року був призваний на фронт, помер від дизентерії в місті Беговат.

Перед висилкою в селі було тихо, ніщо не віщувало біди...

Місце проживання на момент депортації ‒ село Маркур Куйбишевського району. Будинок власний, двоповерховий, розташований на околиці села. У будинку було дев'ять кімнат, чотири на першому, п'ять кімнат на другому поверсі. У кожної дитини було своє залізне ліжко, столи, скрині з постільними речами. Була швейна машинка, сепаратор, килими, лінійка, куди запрягали коней, акордеон, дарі (ударний кримськотатарський музичний інструмент типу бубна ‒ КР). З живності були корова, кінь, телята, багато курей, 15 бджолиних вуликів. Було 20 соток городу, а також чаїр (традиційний окультурений лісовий сад у кримських татар ‒ КР), що спускається вниз до річки.

Батько працював у колгоспі бригадиром, був музикантом, писав вірші. Під час окупації наша сім'я допомагала партизанам, пекла хліб, і діти потайки носили його в призначене місце.

Перед висилкою в селі було тихо, ніщо не віщувало біди...

18 травня 1944 року вранці нас підняв стукіт у двері. Мама Азіме відчинила, солдат голосно дав команду зібратися за 15 хвилин. Діти спали, мама стала піднімати їх, що встигла на дітей одягнути, в тому вони й опинилися потім у дорозі. З собою мама взяла Коран, шкіряний плащ чоловіка. З їжі ‒ хліб, спечений з вечора, трохи квасолі й сіль у мішечках, пшоно, одну чашку, 5 ложок і казан.

Перед виходом хотіла напоїти дітей теплим молоком, що стояло на оджак'е (вогище), але солдат прямо перед дітьми штовхнув казан на підлогу і молоко розлилося. А потім солдат під конвоєм вивів нас з дому.

Людей ‒ старих, жінок і дітей ‒ зібрали в центрі села у дворі мечеті й на кладовищі, прямо серед могил. Діти плакали, нікому не дозволяли відходити від мечеті. Мама Азіме випросила солдата відпустити мене додому, щоб я принесла що-небудь поїсти. Я зайшла на подвір'я і побачила, що всі вулики перевернуті, підняла, поправила, втомилася і нічого не принесла. Почав накрапати дощ. Люди почали думати, що їх уб'ють. У селі стали дуже голосно вити собаки, мукали корови ‒ минув час доїння, бекали вівці.

Солдати розлютилися, взяли одну дитину за комір, і, тримаючи її за бортом машини, сміялися, довівши всіх до істерики

Протримали до вечора, напевно, було близько 4-ї години вечора, тому що сонце стало заходити за гору. Підігнали відкриті машини, людей стали просто закидати в них. Машини рушили. Діти стали кричати і плакати, коли проїжджали повз села Албат і Кучук-Сюйрен (відповідно селище Куйбишеве з 1945 року і село Мале Садове з 1948 року, які належать до Бахчисарайського району ‒ КР), бо їм здавалося, що гори падають на них. Солдати розлютилися, взяли одну дитину за комір, і, тримаючи її за бортом машини, сміялися, довівши всіх до істерики.

Довезли до станції Сюйрен (зараз ‒ залізнична станція Сірень в Бахчисарайському районі ‒ КР). Люди сиділи вздовж залізниці. Там уже були готові товарні потяги. Вже зовсім стемніло, падав дрібний дощ. Почалося страшне завантаження. Лаючись і знущаючись, солдати почали заштовхувати нас до вагонів. Мама Азіме з дітьми сіла теж.

Вагон був брудний з дірками в підлозі, туалету не було. Вагони виявилися вошивими, тому через 2-3 дні всі завшивіли. Весь маршрут в ешелоні і на баржі тривав десь 30 днів. Дорогою поїзд зупинявся й бігли розпалювати багаття і хоч що-небудь приготувати. Іноді лунав гудок, і люди, не встигнувши забрати їжу, кидалися до вагонів, стрибали на ходу. Дорогою померлих клали в кутку вагона, поки поїзд не зупинявся. Солдати забирали тіла померлих, і як їх ховали, ми не знаємо.

Дорогою померлих клали в кутку вагона, поки поїзд не зупинявся. Солдати забирали тіла померлих, і як їх ховали, ми не знаємо

Поїзд дійшов до Костроми, а потім ‒ до станції Мантурове. Там всіх повантажили на баржу з піском. Баржу тягнув катер, іноді трос рвався, і баржа сідала на мілину. Солдати, погрожуючи автоматами, змушували людей похилого віку стрибати у воду і штовхати баржу. Вода була холодна, на березі подекуди ще лежав сніг. Від баржі відходила рейка-місток до туалету, місток був над водою. Іноді діти, люди похилого віку, не втримавшись, падали у воду з рейки, не доходячи до туалету. Солдати не дозволяли допомогти. Мама Азіме, побачивши це, сказала дітям не вставати з місця і випорожнюватися в пісок. Продукти в мішечках зникли, але мама Азіме була рада, що хоч зберегла своїх дітей.

Після баржі вивантажили на станції Леніне, пішки дійшли до Широких Лук. Розформували, розділили, тих, хто міг працювати (хоча всі були виснажені голодом, вошами і дорогою), залишили в селах Широкі Луки і Пустинь (Галичський район Костромської області ‒ КР). Решту ‒ це люди похилого віку і жінки з маленькими дітьми (найстарша дитина 8 років) ‒ повернули пішки назад у барак посеред лісу і подалі від очей.

Барак дерев'яний, зсередини кожна колода була густо порізана прізвищами та іменами, а тепер і кримськотатарськими теж. Маленькі вікна без скла завішували ганчірками і мішковиною, на них взимку намерзали брили льоду. А зима там мінус 40-50 градусів. У бараку стояла російська піч, але ні сокири, ні сил не було нарубати дров і розтопити.

Поселили в барак 9 сімей:

1. Вельша з села Маркур ‒ 6 осіб, з них 3 сини, 1 дочка;

2. Ібраїм з села Маркур ‒ 8 осіб, з них 3 сини, 3 дочки;

3. Мустафа з села Маркур ‒ 8 осіб;

4. Мемет і Фера з села Коккоз (з 1945 року село Соколине Бахчисарайського району ‒ КР) ‒ 4 людини, з них 2 дочки;

5. Бабуся Хатіме з Гаспри ‒ 3 людини, з них двоє дітей (хлопчиків);

6. Азіме з села Маркур ‒ 6 осіб, з них 4 дочки, 1 син;

7. Гульсум із села Маркур ‒ 3 людини, з них один син і одна дочка;

8. Дідусь Хайбулла і бабуся Тіфе з села Коккоз ‒ 2 особи;

9. Хайбулла і його дружина з села Коккоз ‒ 4 людини, з них один син і одна дочка. Разом з ними в барак поселили Абібе з села Маркур ‒ її дитина померла дорогою і Норетдіна з Гаспри, який повернувся з фронту без руки.

Спали в бараці на нарах, кожному виділили по дошці завширшки 16 см (задумайтеся!). Через те що в бараці були всі непрацездатні, їм не давали пайки, і люди були приречені на смерть.

Мама Азіме, зібравши своїх дітей, йшла в ліс на все літо ‒ збирали ягоди. Спочатку пішла суниця, потім гриби, чорниця, брусниця, малина, журавлина росла на болоті. Було дуже небезпечно: ночами розводили багаття, діти лягали навколо, а мама Азіме всі ночі підтримувала вогонь, тому що вовки і ведмеді боялися його. Вона бачила їхні голодні очі, що світилися в темноті. Кусали ґедзі, мошкара, розчесані рани заповнювали воші, у мами Азіме стали ноги.

До 1947 року з 50 залишилися 15 осіб. Люди вмирали, діти повзали по мертвих...

У бараку почали вмирати від голоду: першим помер Мемет, потім померли дідусь Хайбулла і його дружина Тіфе, за ними ‒ бабуся Гульсум. Її нари були біля вікна, закритого обмерзлими ганчірками з брилою льоду товщиною 30 см. І влітку, і взимку вона читала сури з Корану, ходила босоніж по снігу до ополонки, робила абдез (обмивання перед молитвою). Вона обертала ганчірочками ніжки і поверталася в барак робити намаз (молитва з віршів Корану у мусульман ‒ КР). Вона колись була в Мецці і куди б не йшла, її губи ворушилися ‒ промовляла молитви. Померли також моя сестричка Зевер, якій було 3 роки, Норетдін ‒ від запалення легенів і молода жінка Фера. Коли вона ходила в місто Кологрив виміняти щось на їжу, її зґвалтували на болоті, там пролежала всю ніч, перемерзла, а коли її принесли до бараку, Фера ще 3 дні кричала... Залишилися самі її доньки Аліє та Аніє.

До 1947 року з 50 залишилися 15 осіб. Люди вмирали, діти повзали по мертвих... Взимку тіла померлих витягали, неподалік закопували в заметі, а навесні закопували трохи глибше.

Молодша сестричка Зевер опухла, не видно було де обличчя, а де потилиця. Вона весь час показувала на кінчик пальчика, стільки хотіла хліба. Після її смерті я і моя сестра Зебуре стали ходити по селах просити милостиню.

В основному місцеве населення жаліло дітей, їх підгодовували, обігрівали, залишали на ніч, укладали на російську піч, чистили від вошей одяг у гарячій печі, обтрушували його вранці, підказували, де можуть подати більше, якою безпечною стежкою йти ‒ адже кругом болота і тайга. Ми проходили 18-22 км лісами і болотами, щоб принести мамі полову (лушпиння від вівса), її замочували, цідили, кисіль варили. Заходили до бараку, залишали їжу, мама бачила нас живими, і ми йшли далі. Залазили у свинарники, з годівниць забирали варену картоплю і комбікорм (у свиней умови були кращі!).

Мамі самій довелося відвести дітей у дитячий будинок в Широких Луках, щоб зберегти їм життя

Шкіряний плащ чоловіка, який встигла взяти мама Азіме з собою (мріяла, що одягне після війни), вона виміняла на одну картопляну ватрушку, золоті сережки ‒ на три картоплі, золоте кільце з сердечком ‒ на півкіло борошна. Але все одно її дочка Зенуре і син Снавер опухали. Їй довелося самій відвести дітей у дитячий будинок в Широких Луках, щоб зберегти їм життя. Іноді мама приходила провідати дітей, і вони їй простягали через огорожу захований шматок хліба. Тут же підбігала вихователька і, лаючись, вела дітей від паркану.

Школа була, але ми туди не ходили, бо не було в чому йти. Коли мені виповнилося 9 років, взяли пастушкою, працювала два роки. У 12 років взяли колоти березові чурки для трактора і вже почала отримувати якісь копійки. У 14 років пішла на очистку лісу, за це платили 3,8 рубля за 24 кубометра лісу. На естакаді на вивезенні лісу працювала з сучкорізом-пилкою, вона важила 8 кілограмів, а кабель довжиною 500 метрів носила сама.

Мама Азіме викликала мене до себе, і ми поїхали в Марійську АРСР, на станцію Дубова, дільниця Карасьяр. Два місяці добиралися до бабусі. Бабуся пошила нам сукні однакові, вперше у 15 років на мені був новий одяг.

Там узяв нас до себе Осман Аметов, у нього була кімната-перукарня, ми там залишилися жити. Навіть якось провели Курбан Байрам. У 1950 році восени копали картоплю: якщо зібрати 10 мішків картоплі ‒ один мішок собі. Я працювала поруч із Фатіме (бабуся співачки Афізе Касара) і дідусем Меметом. Настав день Курбан Байрам. Фатіме, дід Мемет і я вирішили піти до голови колгоспу і попросити: «Дайте хоч півня!». Голова відразу без розмови зателефонував на птахоферму: «Видайте найкращого великого півня». Нас трьох звільнили від роботи в цей день. Дід Мемет зробив намаз, поклав півня, повернув його в сторону Мекки, і зі словами «Бісміллях» зарізав. Тітка Фатіме обскубла і зварила півня, наварила ще картоплі, бо не було хліба. Накрила стіл у кімнаті. Дідусь зробив вечірній намаз.

Марійці, які повернулися з роботи, стали заглядати у вікна, дивилися, що ми там робимо. А вранці, прийшовши на роботу, всі стали питати, як ми молимося у нашій релігії. Фатіме все їм пояснила. Голова за той невідпрацьований день видав нам трьом три мішки картоплі.

Мама працювала прибиральницею в клубі. Ми працювали в лісі, в колгоспі, куди пошлють. У лісі працювали і вислані з Криму люди інших національностей ‒ німці та вірмени. Молодша сестра пішла вчитися до школи. Життя ніби налагоджувалося, але до цього загинуло дуже багато людей в лісі та в болотах.

Я пам'ятаю все, що сталося тоді, 70 років тому, не забула ні імен, ні прізвищ, ні звідки вони родом

Поруч жила дружина майбутнього письменника Алі Черкеза (його маму роздерли вовки, дочка маленька померла). Всі потихеньку знаходили своїх близьких. Мама Азіме все чекала свого чоловіка Усеїна. Він з другом Вельша з Маркура, коли вони поверталися з війни, вирішили шукати свої сім'ї. Мій батько Усеїн поїхав до Узбекистану, а його друг ‒ в Марійську АРСР. Односелець знайшов свою сім'ю і сім'ю друга. Лише через 50 років ми дізналися про долю батька. Як нам розповіли, він помер від дизентерії, ніхто не зміг йому допомогти, він плакав, в руках у нього був товстий зошит з якимись записками і віршами. Ніхто не знає, де його поховали, ‒ забрали просто з вулиці. Це дуже страшна трагедія ‒ пройти війну, залишитися живим і так загинути!

У 1956 році Осман Аметов запропонував мамі Азіме переїжджати, але не до Узбекистану, там дуже жарко і вмирає багато людей, а до Абхазії, в місто Сухумі. Кілька сімей виїхали: Зія Аметов, Різа Аметов з дружиною Ульвіє і маленькою донькою Зерою, і ми, Усеїнови, вже 6 осіб. Моя маленька згорблена мама зберегла нас і померла в 73 роки в Сухумі.

У 1966 році ми із сім'єю та мамою приїздили до Криму в своє село. Підійшовши до будинку, мама побачила його зруйнованим дощенту. Вона згадала, як під час німецької окупації розібрала цеглини внизу вогнища і поклала на дно сімейні коштовності, які у неї були. Нові господарі знайшли цінності, подумали, що ще може бути щось заховане, зруйнували новий будинок до фундаменту і поїхали.

У 1957 році я вийшла заміж за Зію Аметова, уродженця села Махульдур (нині Нагірне). У нас народилося двоє синів: Шевкет (1958 р.н.) і Шевхі (1963 р.н.). У 1988 році переїхали до Криму, в місто Зую, збудували двоповерховий будинок. У 1997 році переїхали в місто Бахчисарай, де і живемо зараз.

Мені зараз 78 років. Я пам'ятаю все, що сталося тоді, 70 років тому, не забула ні імен, ні прізвищ, ні звідки вони родом. Пам'ятаю і задоволена тим, що змогла розповісти маленьку частину історії про долю свого народу і своє життя.

(Спогад датований 18 червня 2014 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків.

XS
SM
MD
LG