В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Шазіє Мамутова, кримська татарка, народилася 12 грудня 1929 року в селі Айиргуль Куйбишевського району (нині Сонячносілля Бахчисарайського району – КР) Кримської АРСР.
На момент виселення я з мамою Ребія Сеферова (1906 р.н.) проживали в селі Айиргуль у будинку дідуся Бекіра Джела, який 1930 року разом із бабусею і трьома дочками Айше, Пакізе і Джеваір були вислані на Урал. На присадибній ділянці, де розташовувався будинок, був великий фруктовий сад, приблизно 100 дерев, а також кав'ярня з магазином.
У ніч виселення дідусь сказав моєму батькові: «Бери дітей (тобто мене і мою сестру Наджі), дружину й через Озенбаш і гори йдіть до дядька Абдуллі в Ялту». Дядя жив за адресою: Ялта, вул. Заміська, будинок 5. Це поруч із вірменською церквою, куди тато потім влаштувався працювати сторожем. Через п'ять років, коли тато й мама прописалися, вони влаштувалися працювати на табакфермзавод як фахівці з тютюну. 1937 року дядька Абдуллу як «ворога народу» засудила «трійка», його посадили.
27 червня 1941 року, з початком війни, батько Сефер-Алі Джелілов був мобілізований до Червоної армії. Ніяких звісток про нього не було, а через три роки отримали звістку, що він на Уралі, працює на шахті. Більше ми про нього нічого не знаємо, так і зник.
Нас у мами було три дівчинки – Наджі, Шазіє і маленька сестричка Селіма, яка захворіла на запалення легенів і померла, її поховали 16 травня 1944 року. 17 травня 1944 року моє сестра Наджі з тіткою Шекуре з Ялти поїхала до Сімферополя до родичів, а ми повернулися до села, так як мама була не в змозі працювати, й одні залишатися ми не могли.
Офіційно ніякий документ не зачитувався, ніякого роз'яснення, куди, за що й на який час нас виселяють, не було
Вранці ще було темно, накрапав дощ, до нас постукали, зайшов молодий солдат і сказав: «Вам дається 15 хвилин, одягайтеся, на вулиці чекає машина». Офіційно ніякий документ не зачитувався, ніякого роз'яснення, куди, за що й на який час нас виселяють, не було. Мама почала плакати і говорити солдату, що молодшу дочку поховали, а старша дочка Наджі в Сімферополі, закінчивши словами: «Де я її знайду?» «Там на станції і знайдете», – сказав він. Ми толком не одягнені, в одних сукнях, нічого не змогли взяти, так і вийшли.
Привезли нас на станцію Сюрень, посадили в скотинячі вагони голодних і холодних. Так ми їхали більше 20 днів – по 80-90 людей у вагонах
Привезли нас на станцію Сюрень, посадили в скотинячі вагони голодних і холодних. Так ми їхали більше 20 днів – по 80-90 людей у вагонах. У вагоні з 90 людей було 20 дітей, три вагітні жінки, решта – люди похилого віку. На мені була сукня синього кольору, і білі воші ставали дуже помітні на плаття, я їх витрясала через кватирку вагона. З нами їхала моя подруга Февзі, через п'ять днів померла її сестричка, і через дві години після півночі тіло забрали з вагона й кинули на пероні. Її мати Зейнеб із розпущеним волоссям бігла за солдатами (а за нею ще шестеро дітей), плакала і кричала: «Що я скажу батькові, коли він повернеться з армії?» Через 10 хвилин мати без свідомості і шістьох дітей закинули до вагону, вона прийшла в свідомість через дві години.
На шляху слідування ешелону люди туалетом і водою забезпечені не були. На зупинках за населеними пунктами, в полі, ешелон стояв приблизно 20-30 хвилин, іноді одну-дві години, за цей час люди справляли нужду, готували собі їжу з чого доведеться, ходили на станцію за водою. Ніякі продукти не видавалися, лікаря й медсестер не було. У сусідніх вагонах померло дуже багато людей, їх залишали вздовж залізниці під стовпами.
Так ми приїхали до Узбекистану, на станцію Шахрихан Сталінського району Андижанской області. На станції дітей і людей похилого віку повантажили на гарби, а решта пішли пішки до колгоспу імені Карла Маркса, там ми прожили два місяці в бараку. Мене й нашого сусіда, хлопчика Нурі, поставили ганяти птахів із полів джугари (різновид сорго – КР), а всіх батьків – кого куди. Одного ранку ми трохи проспали, комендант на коні наздогнав нас на полі й бив батогом, мовляв, птиці з'їли джугара. Цей хлопчик дуже злякався, через місяць він помер.
Знайшлася моя сестра Наджі в Самарканді. Через місяць тітка привезла сестру на хлопкозавод, і мама привела їх до гуртожитку, це була для нас велика радість
Через два місяці ми переїхали на станцію Шахрихан, де був хлопкозавод. Нам дали місце для житла в бараці, мама влаштувалася на роботу, їй видавали 300 грамів хліба, а мені – 200 грамів на добу. Зима була сувора, холодна, люди виснажені, багато хто був змушений колупатися в смітниках, на очах люди падали і вмирали. Через шість місяців знайшлася моя сестра Наджі в Самарканді, мама не могла виїхати за нею туди, а якщо виїжджати без дозволу, то за порушення комендантської режиму давали 25 років таборів. Через місяць тітка привезла сестру на хлопкозавод, і мама привела їх до гуртожитку, це була для нас велика радість.
Наш сусід із села Айиргуль, батько мого майбутнього чоловіка Мамут Ганієв був висланий разом із нами, він помер від голоду, а молодшого сина Сервера Мамутова взяли узбеки на виховання. Старшого сина Енвера Мамутова призвали до Червоної Армію 1939 року, й демобілізувався він тільки 1946 року.
Він знайшов мене і сказав: «Поки живи в мами, я потім заберу тебе»
Після демобілізації Енвер розшукав мою маму, розпитав її, дізнався про родичів і запитав, де я перебуваю. Я в цей час працювала служницею в узбеків, він знайшов мене і сказав: «Поки живи в мами, я потім заберу тебе». Я йому відповідаю, що хочу вчитися, а він сказав: «Це відразу не вийде, потім я допоможу». Наприкінці 1946 року він зібрав близьких, зробив маленький вечір, після чого ми поїхали в Чінабадскій район, де його як грамотного фахівця (а він закінчив економічний факультет Московського сільгоспінституту) призначили керівником відділення сельхозбанка. Я після курсів влаштувалася в ощадкасу Чінабада контролером.
У грудні 1948 року сталася грошова реформа, обмін грошей, у вихідні дні я на роботі не була, а касир і головний бухгалтер через своїх родичів оформили прибуткові ордера на дуже велику суму й оприбутковували ощадкасу без мене. У понеділок я виходжу на роботу, мені касир дає цілу пачку прибуткових ордерів, щоб я їх підписала й зареєструвала, я не підписала ці папери, але змушена була звільнитися. Потім було слідство й суд, головного бухгалтера й касира засудили на 25 і 20 років позбавлення волі, а мене звільнили, сказавши, що я правильно зробила, що не підписала ці папери. Але на роботу я більше не вийшла.
Коли ми спали, до будинку прийшла міліція і пред'явила санкцію на його арешт. Він просидів дев'ять місяців в ув'язненні
Через 10 днів до мого чоловіка Енвера Мамутова прийшли на роботу прокурор і заступник прокурора, щоб умовити його відкрити рахунок в банку на велику суму грошей, він не погодився виконувати цю операцію. На наступну ніч, коли ми спали, до будинку прийшла міліція і пред'явила санкцію на його арешт. Як і всі жінки, я почала плакати, а його повели. Він просидів дев'ять місяців в ув'язненні.
Я поїхала до мами в Шахрихан, на роботу не могла влаштуватися. Енвер був грамотним і чесним, а коли навчався в Москві, у нього там було багато друзів. Ми всім писали, щоб йому допомогли, що він ні в чому не винен. І є на світі чуйні люди! Через дев'ять місяців Андижанський трибунал судив Енвера в тому ж клубі в Чінабаде, де раніше мене судили. На суді були люди з Москви, судексперти з Андижана, які займалися цією історією. Суд зачитав вирок: «Енвер Ганієвич, ви, як чесна людина, звільняєтесь від покарання з цього залу. Прокурор і запмрокурора будуть судимі й покарані, а вам за дев'ять місяців, проведені під слідством, буде оплачена зарплата в двократному розмірі».
Після цього ми переїхали до Шахрихана, чоловік влаштувався керівником сільгоспбанку й отримав земельну ділянку на будівництво житлового будинку. Спасибі родичам і близьким, які разом «хашаром» (традиційний спосіб надання допомоги добровільним і безоплатним працею в будівництві або ремонті – КР) побудували будинок. 1949 року народився син Рустем, 1952 року народилася дочка Ліля, а 1955 року – син Решат. Я влаштувалася на бавовнопереробний завод старшим бухгалтером.
Було, звісно, важко, нестача всього, дітей треба було вчити. Добре, що з нами жила мама, вона нам дуже допомагала, і сама ж працювала на заводі, тримали курей і корову. 1963 року народився син Ібраїм.
1969 року чоловіка перевели по роботі до Самарканда, там він жив і працював дев'ять місяців без нас. Потім йому виділили службову квартиру, і ми всією сім'єю переїхали жити до Самарканда.
В армії чоловік навіть не знав, що з Криму виселили наш народ
Я пропрацювала 20 років головним бухгалтером проектного інституту Узмежколгоспзпроект. Чоловік працював у тресті Облколгоспстрою головним бухгалтером. Звичайно, зі здоров'ям у нього було не дуже: сім років в армії і на фронтах війни, контузія і два поранення. Незважаючи на те, що в нього було багато нагород і медалей, ніякими пільгами фронтовика він користуватися не хотів. Він був дуже незадоволений, що влада так вчинила з нашим народом. В армії він навіть не знав, що з Криму виселили наш народ. 1946 року після демобілізації він поїхав до Криму до рідних, і тільки тоді йому стало відомо, що всіх вислали. Депортація відняла в нього всіх найближчих: батько помер в Узбекистані від голоду, брат теж помер, а мати померла, коли він був ще маленьким. Він дуже цінував сімейне життя, любив своїх дітей і багато розповідав їм про Крим. Він завжди говорив: «Напевно, я не побачу цього, але рано чи пізно наш народ і наші діти обов'язково повернуться до Криму». Енвер помер у Самарканді 8 березня 1982 року, ми його ніколи не забували й не забудемо.
Діти всі зросли, вивчилися. Старший син закінчив архітектурний інститут, дочка й середній син – медичний, а молодший – економічний факультет кооперативного інституту.
1988 року ми з дітьми вирішили виїхати на Батьківщину – до Криму, і вже 1989 року, протягом одного року, всі чотири сім'ї були в Криму
1988 року ми з дітьми вирішили виїхати на Батьківщину – до Криму, і вже 1989 року, протягом одного року, всі чотири сім'ї були в Криму. Діти облаштувались у Червоногвардійському районі, в селах Рівне, П'ятихатка і Мускатне, тому що в Сімферополі не прописували. Потім поступово перебралися до Сімферополя, крім старшого сина, тому що його дружина, моя старша невістка, досі (понад 20 років) працює головним лікарем у селі П'ятихатка.
Сьогодні у мене шестеро онуків і дев'ятеро правнуків, і головне, чого я їм бажаю: жити на Батьківщині, в мирі та злагоді. І щоб того, що пережили ми, більше ніколи і ні з ким не повторилося. Зараз я живу в Сімферополі.
(Спогад датований 15 листопада 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків.