Доступність посилання

Дилявер Менлімурзаєв: «Кримські татари вміють тримати слово»


Дилявер Менлімурзаєв (праворуч) і Л. Таймазов. Узбекистан, селище Лянгар, 17 квітня 1955 року

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної 2004-2011 років у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. У рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Менлімурзаєв Дилявер, кримський татарин, народився 7 лютого 1937 року в селі Сараймен Приморського району (з 1945 року село Сокільське Ленінського району, зараз належить до категорії зниклих ‒ КР) Кримської АРСР.

Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.

18 травня 1944 року, вранці о 7 годині, до нас постукали в двері солдати й щось сказали мамі. Вона стала швидко одягатися і одягати нас з сестричкою (вона народилася 10 червня 1940 року). Через 20-25 хвилин солдати повернулися й повели нас на місце збору людей. Там було багато людей, діти й люди похилого віку, вони плакали і про щось говорили. Кожен щось тримав у руці, тільки у нас не було нічого з речей.

До матері підійшов чоловік похилого віку і запитав: «Чому не взяли з собою нічого з речей і їжу на дорогу». Вона йому відповіла: «Солдати сказали, що ми скоро повернемося назад додому». Мабуть, їй пояснили, що ми не скоро повернемося назад, ось тому мати послала мене додому. Повернувшись до будинку, я схопив гребінець, ножиці й, найголовніше, ‒ священну книгу Коран. Він донині висить у нас вдома, це наше багатство й порятунок.

Якось потім я в мами запитав, як же ми вижили. Вона сказала, що дорогою в нагоді стали ножиці, гребінець і Коран: люди брали їх у нас, а натомість давали поїсти

Нас повезли на станцію Ташла Яр (з 1945 року село Зелений Яр Ленінського району ‒ КР). Ми сиділи на станції до пізнього вечора, а ввечері нас розмістили у вагонах. У нашому вагоні було приблизно 100 осіб, а то й більше. Тісно, задушливо, а який брудний вагон був! У ньому возили чи то цемент, то чи пісок ‒ одне з двох. Люди стали чхати й кашляти. Двері вагона закрилися і потяг рушив у невідомому напрямку. У вагоні не було туалету, в одному кутку пробили підлогу й люди ходили туди при потребі.

Як тільки потяг зупинявся, люди вискакували з вагонів: хто у справах, хто за водою, хто за їжею. А ми з мамою і сестричкою сиділи в кутку вагона, тому що в нас не було продуктів. Якось потім я у мами запитав, як же ми вижили. Вона сказала, що дорогою в нагоді стали ножиці, гребінець і Коран: люди брали їх у нас, а натомість давали поїсти і продуктами допомагали.

На 18-ту добу нас привезли на станцію Зірабулак Самаркандської області Узбекистану, звідки розвезли у колгоспи. Першу ніч ми провели під навісом, а вранці приїхали люди з правління і запитали, хто що може робити. Мама відразу погодилася працювати прибиральницею в школі.

Наприкінці травня 1945 року в наш дім прийшла біда: від голоду й виснаження померла сестричка

Була страшенна спека, люди почали хворіти на малярію. Наприкінці травня 1945 року в наш дім прийшла біда: від голоду й виснаження померла сестричка, ми залишилися з мамою вдвох...

У вересні я пішов в перший клас узбецької школи. Через два роки повернувся батько, але через півроку, коли почали набирати людей для роботи в шахтах Лянгара (селище в Хатирчинському районі Навоїйської області Узбекистану ‒ КР), батько поїхав. 1948 року батько приїхав за нами й відвіз нас на рудник Лянгар.

Я закінчив 4 класи з навчанням узбецькою мовою, а в Лянгарі пішов до школи вже з навчанням російською мовою, тільки не у четвертий, а в перший клас. 13-го квітня 1950 року у мене народився братик (він помер в 1993 році, ми поховали його в радгоспі Аграрний Первомайського району Криму), в 1954 році народилася сестричка (зараз з сім'єю живе в Сімферополі). Працюючи у шахті, батько отримав виробничу травму, був оперований, довго лікувався, але роботу не кинув.

Батько сказав мені: «Обов'язково переїжджай до Криму, чого б це не коштувало»

1954 року рудник законсервували й усі люди стали виїжджати звідти. У травні 1959 року ми переїхали в райцентр Джамбай. Я влаштувався на роботу в ПМК-1. Батько так і не оговтався після хвороби і 1961 року помер. Ще в лікарні, коли я відвідував батька, він кожен раз розповідав мені про Крим, який це чарівний край. Батько сказав мені: «Обов'язково переїжджай до Криму, чого б це не коштувало». Я дав слово батькові, що повернуся на Батьківщину. Батько повідомив мені адресу свого друга дитинства Петі Проходька, який проживав в селі Сараймен.

1967 року в усьому Узбекистані поповзли чутки, що дорога на Крим відкрита. У ніч з 5-го на 6-е вересня 1967 року я вже був у Сімферополі, де познайомився із земляками. Нас було 5 чоловік ‒ я, два з Ангрена і два брата з Маргилана (Ангрен ‒ місто в Ташкентській області, Маргилан ‒ місто у Ферганській області Узбекистану ‒ КР). Ескендер працював перукарем, а молодший Осман ‒ слюсарем-наладником шовкоткацького заводу. Вони були уродженцями села Дуванкой (нині село Верхньосадове Нахімовського району Севастополя ‒ КР). Ми всі шукали, де б прописатися у Криму, я навіть хотів купити будинок за невеликі гроші.

Під час роботи в ремонтному цеху. Дилявер Менлімурзаєв (перший ліворуч) і його товариші. Узбекистан, сел. Лянгар, 17 лютого 1956 року
Під час роботи в ремонтному цеху. Дилявер Менлімурзаєв (перший ліворуч) і його товариші. Узбекистан, сел. Лянгар, 17 лютого 1956 року

Я ніби й знайшов жінку в Севастополі, яка за певну суму обіцяла прописати, але не змогла. Так, у пошуках минув місяць. У Севастополі я сів у автобус і поїхав до Керчі. Дорогою я зійшов з автобуса і попрямував до села Сараймен, де я народився і де жив друг батька.

Дядя Петя так гарно співав кримськотатарською мовою, що я розплакався, згадавши слова батька і свою обіцянку

Дядя Петя зустрів мене дуже добре, накрив на стіл і за вечерею, згадуючи минуле, взяв баян і став грати наші національні пісні. Він так гарно співав кримськотатарською мовою (я вам не можу передати як), що я розплакався, згадавши слова батька і свою обіцянку. Потім він встав із-за столу, дістав із шафи гармошку і знову став співати наші пісні. Коли він сказав, що на цій гармошці грав і співав на весіллі моїх батьків, я ще більше розчулився. Ми проговорили до ранку з дядьком Петром, а вранці він проводив мене на поїзд на Керч.

16 серпня 1976 року я приїхав разом зі свекром до Сімферополя і зупинився на квартирі на вулиці Євпаторійське шосе, будинок 5/8 у жінки на ім'я Тамара, вона живе донині там же. Ми дуже багато шукали, де купити будинок. У парку, біля стенду оголошень про продаж будинків, ми зустріли знайомого. Той дав нам адресу будинку, який продається: район Мар'їне, вул. Шевцова, 41, господар будинку якийсь Павло.

Ми прийшли до Павла й домовилися щодо купівлі-продажу: він назвав суму 18250 рублів, я йому дав 250 руб. завдаток, а решту суми домовився віддати через три дні. Це означає три дні на роздуми: я сказав йому, що через три дні о 12 годині буду з рештою грошей. Свекра відіслав у Джамбай в Узбекистан.

Я прийшов до нього в призначений час і крикнув у двері: «Павле, я прийшов, зустрічай гостя». Ніхто не відповів. Коли я відкрив вхідні двері та увійшов до передпокою, ще раз крикнув: «Павле». Знову ніхто не відповів. Мені довелося пройти далі в кімнату, де я побачив лежачого на ліжку Павла. Підійшов ближче, нахилився до лежачого, але він уже не дихав. Подивився по сторонах, побачив на столі випиту пляшку горілки й під столом лежали кілька порожніх пляшок з-під горілки, тоді я зрозумів, що угода не відбулася... До цього дому я більше не приходив, хоча він був порожній місяців шість.

Дружина думала, що я купив будинок в Сімферополі, й відіслала контейнер з речами. До приїзду дружини мене сповістили про те, що контейнер прибув. Це був дільничний інспектор Валентин Крут, він приніс мені квитанцію в будинок, де я проживав (Євпаторійське шосе, 5/8).

Приблизно 6 місяців пролежали мої речі в металевому гаражі, половину довелося викинути

Дільничний сказав: «Я буду супроводжувати тебе разом з речами. Де купив будинок?» Я йому відповідаю: «Не в твоєму районі». Він мені каже: «Я охоче повірив би, якби знав, що це не в Залізничному районі». Я його запевнив: «Кримські татари ніколи нікого не підставляли». «Ну, добре, ‒ він дав мені квитанцію і сказав вслід, ‒ щоб ми більше не зустрічалися».

Я завантажив контейнер в машину. На питання шофера куди везти, я відповів, що треба їхати до Білогірська. Але дорогою я сказав: «Треба б заїхати в Мар'їне, там деякі речі забрати, я тобі заплачу». Він погодився. У Мар'їному я домовився розвантажити контейнер в гаражі у земляка на вул. Водників, 64 ‒ там мене чекали хлопці, з якими я домовився заздалегідь. Приблизно 6 місяців пролежали мої речі в металевому гаражі, половину речей довелося викинути: щось миші з'їли, а деякі речі стали трухою, ставши непридатними.

«Проблем немає, пропишемо», ‒ ще не подивившись документи, сказав начальник паспортного столу. Але уважно вивчивши їх, почав кричати: «Хто вам дозволив приїжджати сюди й купувати будинки?»

До приїзду дружини і дітей я купив будинок за адресою: вулиця Тарабукина, 153, де і проживаю донині. Я зібрав всі документи на будинок і пішов у паспортний стіл прописуватися. Мене відіслали до начальника. «Проблем немає, пропишемо», ‒ ще не подивившись документи, сказав він. Але уважно вивчивши їх, почав кричати: «Хто вам дозволив приїжджати сюди і купувати будинки?» «А у кого я маю просити дозволу повертатися на Батьківщину, у вас?» ‒ запитав я. «Звичайно, у мене. Поки я тут сиджу, жоден кримський татарин не пропишеться», ‒ була його відповідь. «Поживемо-побачимо», ‒ сказав я.

На другий день до мене прийшов дільничний і вручив повістку. Ось з того дня і почалися наші поневіряння по кабінетах. До кінця квітня я привіз дружину з дітьми, це було 1977 року.

Запрошували щомісяця й штрафували за 10 рублів, незважаючи на це ми продовжували жити без прописки

Як оселилися в будинку, звернувся до паспортного столу до начальника міліції Центрального району Сімферополя щодо прописки. Там сказали, що житлоплощі на сім'ю не вистачає. А житлоплощі у мене вистачало: вони просили на члена сім'ї по 13,6 кв.м., нас було четверо ‒ я, дружина і двоє дітей малолітніх ‒ і нам треба було для прописки житлоплощу 54,4 кв.м., а у мене житлова площа ‒ 58,5 кв.м. Тоді вони мовчки почали викликати на адмінкомісію і карати у вигляді штрафу розміром в 10 рублів. Запрошували щомісяця і штрафували за 10 рублів, незважаючи на це ми продовжували жити без прописки. Кожен раз, коли приходив дільничний, я йому говорив: «У мене житлоплощі вистачає». А він мені у відповідь: «Не мені пояснюй, а начальству говори. Я маленький чиновник».

Так ми прожили 1977 року, а 5 січня 1978 року у мене народилася третя дитина ‒ син, якого назвав Ветан (Батьківщина). Йому відразу при народженні не дали метрики, посилаючись на те, що ми живемо без прописки. Але в квітні того ж року синові дали метрику, і на цьому моя доля була вирішена, мені вже було не уникнути висилки за межі Криму. 9 березня 1978 року нарсуд Центрального району Сімферополя, розглянувши справу у відкритому судовому засіданні, виніс рішення: за проживання без прописки за ст. 196 із застосуванням ст. 44 КК УРСР вислати терміном на 2 роки за межі Криму з забороною проживати на вказаний термін в Кримській області.

Коли мені на суді дали останнє слово, я розстебнув сорочку і, показавши на пупок, сказав: «Кров з цього пупка капнула при моєму народженні на кримську землю, значить, це земля для мене священна! А ви, товаришу прокурор, який приїхав невідомо звідки, топчете цю землю своїми брудними ногами!» Це було моє останнє слово. У залі суду всі ахнули від подиву.

Коли звернувся до органів щодо прописки та оформлення будинку, вони мені сказали: «Живеш без прописки і за будинок держмито не сплатив». Я відповів: «Дайте мені дозвіл на прописку, і я відразу сплачу держмито»

Я поїхав з Криму до Херсонської області й влаштувався на роботу на Північно-Кримський канал, де пропрацював понад два роки, після чого повернувся до Криму до сім'ї. Коли звернувся до органів щодо прописки та оформлення будинку, вони мені сказали: «Живеш без прописки і за будинок держмито не сплатив». Я відповів: «Дайте мені дозвіл на прописку, і я відразу сплачу держмито». Одним словом, обласне управління міліції змусило сплатити держмито в розмірі 600 рублів. Оплачені квитанції змусили здати в нарсуд Центрального району Сімферополя.

Після цього я звернувся до обласного управління міліції до заступника начальника МВС Н.М. Заєць. Він вислухав мене і сказав: «Мало вам дали терміну, ще судитимемо й відправимо подалі з Криму, щоб дорогу забув до Криму».

Я йому у відповідь: «Кримські татари ‒ такий народ, в вогонь кинеш ‒ загартованим вийде! У море кинеш ‒ з іншого берега вирине, але дорогу до Криму з закритими очима знайде! Ось таке чуття і нюх у цього народу до Батьківщини! Кримські татари вміють тримати слово, сказали держмито оплатити, оплатив. У мене є від нарсуду розписка на цю суму, що я оплатив. Я на вас до Європейського суду подам!»

Після цих моїх слів він ручкою по столу постукав-постукав, різко подивився на мене і сказав: «Гаразд, ідіть».

Через довгих п'ять років муки дали мені дозвіл на прописку і на початку 1981 року прописали. Влаштувався на залізницю в Сімферополі, де пропрацював понад 22 роки і 1997 року вийшов на пенсію. Дружина працює на молокозаводі понад 30 років.

У мене троє дітей, всі сімейні, і 6 онуків. Зараз проживаю в Сімферополі.

(Спогад датований 15 січня 2010 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків.

XS
SM
MD
LG