Доступність посилання

(Попередній блог ‒ тут)

Історія Максима була повчальною й наочною. Довгий шлях, що починається з героїну й закінчується тюремною камерою. Все ж залишалося одне невирішене питання: чому ж він сидить у «спецблоці», а не з усіма. Відповідь була досить тривіальною: через те що обвинувачення не мало можливості довести його провину, слідчі вирішили піти обхідним шляхом і перекваліфікували злочин. Тепер Максима звинувачували не просто в тому, що він поширював наркотики. Тепер він набув статусу організатора кубла для їхнього вживання. І ось у зв'язку з цим у решти ув'язнених виникли питання, адже така діяльність далеко не вітається в тюремних колах. Та й не тільки в тюремних... Я, звинувачений у спробах здійснення чотирьох терористичних актів, й організатор наркотичного притону в одній камері. Ось так вже й сталося в житті. Хоч бери й починай написання книги, бажано в жанрі комедії.

Жваву бесіду з новим сусідом у камері перервав крик: «Баланда!». Пролунав гуркіт візка, який покотився коридором, нехитрого тюремного транспортного засобу. Рознісся огидний запах тушкованої капусти. Він проникав усюди. Навіть скунсу не дала природа настільки огидного захисного смороду, яким захищав себе тюремний обід від голодних арештантів, обурення яких не змусило себе довго чекати. Через кілька хвилин піднявся справжній рев, повний проклять і погроз. «Баландеру» була обіцяна раптова розправа у вигляді жахливої смерті, якщо він ризикне везти візок далі. Цим слідчим ізолятором керував тюремний світ і горе-співробітник послухався до його порад і погроз. Інстинкт самозбереження виявився сильнішим за обов'язки, доручені йому адміністрацією.

Після попередніх десяти днів моріння голодом я готовий був з'їсти навіть ненависну всім капусту

Можна резюмувати ‒ капуста врятувала себе. Місцеві кухарі нагородили її захисними механізмами більш серйозними, ніж Господь будь-яке своє творіння. Коли питання з першою стравою було вирішене, естафета була передана другій. Цього разу це був суп. Саме така дивна і незвична для мене послідовність. Візок, стукаючи колесами, немов їде по рейках поїзд, похмуро котився вперед. Я був дуже голодний. Після попередніх десяти днів моріння голодом я готовий був з'їсти що завгодно, навіть ненависну всім капусту, яка, на мій жаль, мені тоді так і не дісталася.

Рознощик під'їхав до наших «апартаментів» і монотонно запитав: «Баланду брати будете?». Я з усією наївністю і очікуванням «прекрасного» запитав, що ж там в меню. «Суп з сосисками. Так що?». Слово сосиски розбурхало мою свідомість. Оскільки мені не видали ні постільної білизни, ні посуду, я захвилювався, куди ж налити мені цей «нектар». Дивлячись на мою суєту, співкамерник скептично простягнув мені пластиковий контейнер і сказав: «Може, не треба? Краще не бери...». Чому ж не брати? Я швидко простягнув контейнер «баландеру», а у відповідь він повернув мені його вже заповненим рідиною і на додачу вручив половину буханця хліба. Сівши за наш «комфортабельний», вмонтований в бетон залізний столик, в оточенні допитливих тарганів я почав з не меншою цікавістю тикати виданої мені сусідом у камері ложкою в суп. Де ж сосиски? Мені пощастило, сантиметровий обрубок рожевого кольору плавав в гущі цієї каші. Тепер гордо можна було підтвердити, що адміністрація колонії дбає про ув'язнених. Максим запропонував посипати цю страву спеціями, які залишилися від локшини швидкого приготування. Поки ми шукали пакетик з рятівною сумішшю, з супом трапилися катастрофічні зміни. Він перетворився на застиглу глину, з якої, як прапор, стирчала ложка. Співкамерник дивився на мене, посміхаючись, адже мені ще треба було відмити цю посудину. Жалю не було меж. Шлунок звинувачував мене у всьому тому, що трапилося. Він хотів їсти.

Арештанти сплітали сіті зі шкарпеток і розкладали їх на підвіконні, де довгий час підгодовували голубів

Впоравшись із миттям контейнера, я згадав, що мені ще була видана половина хлібної буханки! Я кинувся до неї, але на моєму шляху, тримаючи руку перед собою і символізуючи знак «стоп», встав співкамерник: «Раджу тобі не їсти його, він повністю сирий, потім з «дальняка» не злізеш дня три». Що було робити, людина однозначно більше мене знала. У ньому говорив досвід. Випробовувати долю у мене не було жодного бажання, але все-таки я вирішив з'їсти хоч трохи, підійшовши до справи з розумом. Виколупав всю сиру внутрішність, більше схожу за складом на тісто, і проковтнув скоринки, які залишилися. Було смачно. Завжди з голоду смачною здається будь-яка гидота. Пощастило, що у сусіда були невеликі запаси різних каш швидкого приготування. Ось закинеш таку їжу в шлунок, а вона там росте. Начебто і не голодний. Ось і ситість з'являється, і гастрит у двері стукає.

Сусід розповідав, що в попередніх камерах, де він був, арештанти сплітали сіті зі шкарпеток і розкладали їх на підвіконні, де довгий час підгодовували голубів. Коли ті зліталися в гонитві за підкинутими крихтами, то мисливці підсікали нитки, хапали птахів і скручували їм шию, а потім варили в каструльках з кип'ятильниками. Курячий суп. Ну, а що робити, коли їсти дуже хочеться? Навіть під час цієї розповіді я мимоволі поглядав на підвіконня і розмірковував про перспективи ловлі. Ось так. Небезпечно бути голубом. Особливо в тюрмі.

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG