Доступність посилання

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 чоловік. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Якубова Фатма, кримська татарка, народилася 4 лютого 1931 року (фактично 1930 р.), у місті Бахчисараї Кримської АРСР. У той час (в період німецької окупації ‒ КР) після досягнення 16 років відправляли до Німеччини, тому сестру записали 1929 р.н., а оскільки через п'ять місяців після неї народилася я, то мене записали 1931 р.н.

На момент виселення сім'я складалася з 8 осіб: мати Хатідже Якубова (1905 р.н.), сестра Айше (1929 р.н., фактично 1928 р.н.), я, Фатма, сестра Уріє (1933 р.н.), сестра Усніє (1935 р.н.), сестра Лутфіє (1938 р.н.), сестра Шазіє (1940 р.н.) та сестра Зекіє (1942 р.н.).

Напередодні депортації сім'я проживала в Бахчисараї за адресою вул. Південна, 19. Я вчилася в школі в п'ятому класі. У школу я пішла з 6 років. У 1944 р. я починала вчитися в п'ятому класі 3 рази, оскільки цьому перешкоджали події того часу: перший раз навчання перервали німці, вдруге ‒ їхній відхід, а третій раз ‒ депортація. Таким чином, я закінчила 4 класи повної середньої школи №2 в старій частині міста; директор школи Зейнеп Халілова, завуч Зібіде Халілова.

Ми жили у власному двоповерховому будинку з двором приблизно 6-7 соток. На перший поверх з двору вели дев'ятирівневі сходи, а на другий поверх ‒ 22-ступінчасті сходи. Із задньої частини двору двері виходили до річки Чурук-Су. Перший поверх був поділений на дві частини: в одній ‒ підсобні приміщення та стійло для тварин, а в іншій ‒ чотири невеликі житлові кімнати. На другому поверсі через усю довжину будинку була скляна веранда і чотири просторі суміжні кімнати. У будинку було все необхідне: меблі, посуд, матраци та інше домашнє начиння.

З тварин були корова, теля, кінь, 3 вівці, 15-20 курей у курнику, кішка. У дворі росли плодові дерева: слива та груша. На городі садили квасолю, картоплю й зелень. У дворі був трояндовий квітник ‒ перехожі задивлялися. У 1944 р. населенню виділили по гектару землі на місці 7-го мікрорайону (сучасний мікрорайон Бахчисарая ‒ КР). Ми засадили свій пай пшеницею, на момент депортації вже посходило (я за день до цього з сестрою ходила дивитися ділянку).

Батька до армії не забрали, бо він хворів на радикуліт і мав сімох дітей. Його брат, тобто мій дядько Бекір Фаїков (1902 р.н.) ‒ підполковник, жив у Москві, його призвали звідти. Він закінчив геологічний інститут у Баку, і в 1933-1936 рр. працював директором Ханського музею, потім його перевели до Севастополя, а після ‒ до Москви. Його дружина Аніфе також закінчила інститут у Баку й працювала там викладачем.

Інший мій дядько Білял Фаїков (1904 р.н.) працював бригадиром у колгоспі «Азіз», який розташований був на місці нинішньої нової частини Бахчисарая. В армію його мобілізували солдатом, отримав 4 поранення, 11 разів оперували під наркозом, останній раз був важко поранений і визнаний непридатним до служби. У листопаді 1944 р. два вагони поранених, покалічених солдатів ‒ кримських татар, і дядька серед них, привезли до ташкентського військкомату Узбецької РСР. У них забрали військові квитки й видали довідки. Я пам'ятаю, як дядько зі сльозами на очах разом з нами ходив на підпис у спецкомендатуру до коменданта Куленкова (росіянин за національністю). Слід зазначити, що всі коменданти були росіянами.

Після закінчення війни його командир сказав: «У Москву тебе не пустять, в Узбекистані ти будеш спецпереселенцем, тому їдь до Казахстану до Алма-Ати, там є кіностудія, влаштуєшся на роботу»

Інший дядько Емірусеїн Фаїков (Емір Фаїк, 1909 р.н.), був мобілізований на фронт з Москви. Капітан танкової частини й кінорежисер, він зняв чимало фільмів про війну. Після закінчення війни його командир сказав: «У Москву тебе не пустять, в Узбекистані ти будеш спецпереселенцем, тому їдь до Казахстану до Алма-Ати, там є кіностудія, влаштуєшся на роботу». Він написав братові Бекіру, і вони оселилися в Алма-Аті. Ще один дядько Мемет Фаїков працював директором школи в Дуванкої (нині село Верхньосадове), адже закінчив інститут у Сімферополі, воював 4 роки, а після приїхав до Узбекистану. Таким чином, чотири брати воювали в лавах Червоної Армії, а їх 74-річну матір, тобто мою бабусю по батькові, вислали разом з нами і оголосили зрадницею!

Голодний хлопчик років 12 спробував взяти жменю хамси і був застрелений одним з партизанів

Мій чоловік Сулейман Ісмаїлов (1928 р.н.), родом з села Стиля (з 1945 р. Леснікове ‒ зникле село ‒ КР) Бахчисарайського р-ну, був партизаном. Його дядько по батькові Мустафа Мамутов мав вищу освіту, під час війни йому дали вказівку організувати партизанський загін. Комісар Мустафа Мамутов зібрав 220 партизанів з-поміж кримських татар, які проживали в селах Озенбаш і Стиля, озброїв та очолив цей загін. Командиром загону був чоловік на прізвище Чорний. Моєму чоловікові тоді було 14 років, він шість місяців варив їжу для цього загону. За словами чоловіка, всі ці місяці вони не бачили ні хліба, ні солі. Під час форсованого наступу німців вони почали відступати, дійшли до Чорної гори. Там радянські партизани збудували собі теплі житла. У них були корови, вівці, бочки солоної риби, хамси. На його очах стався такий випадок: голодний хлопчик років 12 спробував взяти жменю хамси і був застрелений одним з партизанів. 17 травня Мустафу Мамутова запросили до штабу й попросили здати пістолет, бо він йому більше не знадобиться, а на наступний день його вислали, затаврувавши зрадником.

Після того як Червона Армія увійшла до Криму, в кінці квітня 1944 р. радянські солдати два рази переписували населення: ходили домівками й питали хто і де живе. Через два тижні 18 травня нас вислали...

У мене в пам'яті залишилися страшні події тих днів ‒ у кінці квітня радянські партизани, побачивши, що німці пішли, увійшли до міста й зібралися в Ханському палаці. Вони в той же день повісили 15 чоловік кримських татар без суду й слідства, нібито за співпрацю з німцями. Це при тому, що Бахчисарайським міським головою при німцях був росіянин, та й в принципі головами всіх міст Криму на той час були росіяни. Солдати ж увійшли до міста тільки увечері з боку Сімферополя.

У трудову армію з нашої родини нікого не забирали.

Перед тим як розповісти спогади про депортацію 18 травня 1944 р. мені хотілося б розповісти про горе, яке спіткало нашу сім'ю, безпосередньо пов'язане зі свавіллям деяких партизанів.

Батька з дітьми застрелили російські партизани, можливо заради коня і речей

13 січня батько запріг коня і з двома дітьми 17 і 10 років поїхав у село Улак'ли (Глибокий Яр) вантажити сіно. Він так і не повернувся. Ми довго його шукали, і тільки 13 травня прийшла звістка, що його разом з супутниками вбили. Знайшли їхні останки, а після з'ясувалося, що їх застрелили російські партизани, можливо заради коня і речей. Весь тиждень ми оплакували батька...

18 травня приблизно о 5 годині ми почули стукіт у хвіртку. Ми спали на першому поверсі свого будинку. На верхньому поверсі жила жінка Фатіме з сім'єю з Улак'ли, тому що всі жителі цього села переїхали до Бахчисарая. Спершу солдати зайшли до них, потім схаменулися, що пропустили сім'ю Якубових з восьми чоловік, прийшли і стали стукати прикладом у наші двері. Ми всі злякалися, маленькі діти почали плакати. Мати відкрила двері ‒ стоять три солдати. Один з них сказав: «Швидко збирайтеся!». Мати побігла в туалет... Солдати кричали: «Швидко одягайтеся!». Ми, старші, одягли молодших сестричок і вивели їх за руку, а мати взяла найменшу Зекіє (1,8 року), її горщик і Коран. Так і вийшли без нічого.

Мати взяла найменшу Зекіє (1,8 року), її горщик і Коран

Ніякого обвинувального документа зачитано не було, ніхто нічого не пояснював. Солдати, навівши автомати, твердили: «Швидко виходьте!» ‒ і все. За 5 хвилин максимум ми одягли дітей і вийшли, про час на збори й говорити нема чого. Всі дорослі, й мати також, думали, що нас ведуть розстрілювати, і тому будь-що брати не намагалися в принципі.

Про те, куди нас ведуть і чому, не повідомили. Все, що я пам'ятаю, це як нас підганяли в грубій формі та окриками. Після того як вийшли на вулицю, побачили натовп людей ‒ сусідів. Там біля магазину був майданчик, туди всіх і зганяли. Нас супроводжували троє озброєних солдатів, які вивели з дому. Приблизно там було зібрано близько 200 чоловік. Всі плакали й голосили.

Всіх людей оточували солдати з автоматами. Побачивши, що інші щось узяли, а ми вийшли без нічого, я та сестра Айше стали проситися у солдатів, щоб нас відпустили додому водички попити. Так ми два рази збігали додому, і дещо взяли: 2 ковдри, відро, каструлю, чайник, трохи крупи та їстівного, а також якусь дрібницю. Все це ми склали в наволічку від матраца. Але скільки ми могли узяти ‒ мені було 13 років, а сестрі 15?!

Потім тих, хто не міг пересуватися, посадили до вантажної машини, а інших у супроводі конвою солдатів послали своїм ходом на залізничний вокзал Бахчисарая, який і нині перебуває там же. Сестру Айше і двох сестричок Лутфіє та Шазіє посадили до машини, а мене і сестричку Уріє відправили пішки. Нас супроводжував конвой спереду, ззаду і збоку. Мати з дітьми Зекіє та Усніє залишилися там, видно в машину не помістилися. Мати знову пішла додому й взяла мішечок з квасолею.

Таким чином, була виселена вся наша сім'я з 8 чоловік: мама і ми, семеро її дітей віком від 1,8 до 15 років.

Нас зібрали на залізничній станції Бахчисарая. Коли ми дійшли до вокзалу, то побачили, що там біля колій сидять наші сестрички й багато інших людей. Товарні вагони були закриті. Чекали ми недовго, вже розвиднілось.

Потім відкрили двері вагона і сказали: «Лізьте!». Люди розмістилися, і ми, п'ятеро дітей, залізли до вагона й зайняли місця. Матері з нами не було... Коли вагон заповнили, і двері почали закривати, ми стали плакати, проситися до матері й кричати: «Де наша мама!?» Нас зняли з вагона, двері знову закрили, і ми пішли шукати маму з двома сестричками! Послали солдата, щоб знайшов їх. Солдат повернувся до місця збору на вулиці й супроводив маму з дітьми до вокзалу. Ми зустрілися на вокзалі, і нас знову посадили в той самий вагон. Але тепер ми змушені були розташуватися біля дверей. Нас із родичами ‒ тітку по матері, дідуся та їх сім'ї ‒ розсадили у різні ешелони. Таким чином, всі потрапили в різні місця. Ми ‒ до Маргилана, тітка ‒ до Учкургана, дідусь ‒ до Марійської АРСР.

Не було жодних умов: ні туалету, ні умивальника, ні вентиляції... Всі користувалися нашим горщиком

Ешелон був вантажним і складався з 36 вагонів. Нас посадили в 35-й вагон. Сіли ми останніми, тому опинилися біля дверей. 16 днів люди рухалися повз нас, заходячи до вагона й виходячи з нього. У вагоні було близько 60 осіб, дітей було багато. Не було жодних умов: ні туалету, ні умивальника, ні вентиляції... Всі користувалися нашим горщиком.

Води не було, і її не роздавали. Варто було поїзду зупинитися, тікали шукати воду. За весь час дороги 3 рази принесли відро якоїсь каші на 60 осіб і роздали по півчерпачка. Єдине маленьке вікно товарного вагона було забите, вентиляції не було. Умови для приготування їжі були відсутні. Коли вагон зупинявся в степових місцях, всі висипали з вагона, збирали палички, гілочки й розпалювали багаття, але зварити не встигали. Тільки починає закипати, як звучить гудок паровоза, й потяг відразу рушав. Схопивши гарячу каструлю, забігали до вагона. Ніякого забезпечення не було, кожен їв те, що взяв з собою. Або на станції молоді бігли до магазину щось купити ‒ цим і харчувалися.

Зупинки тривали 10-15 хвилин, в деяких місцях ‒ 20-30. Іноді поїзд зупинявся на станціях, де є вода, а іноді в полі. Всі відразу висипали назовні й справляли потребу, чоловіки й жінки, прямо біля вагона. Один раз пролунав гудок, і паровоз рушив, мати допомогла залізти дітям, але сама впала. З останнього вагона зістрибнули двоє хлопців і допомогли матері піднятися до себе в тамбур. На наступній зупинці вона пересіла до нас

Небіжчиків залишали на зупинках і станціях, ховати не було ні часу, ні можливості

Померлих людей залишали дорогою. Дідусь Аджи Зіядін Мамут, 82 років, помер на станції м.Орел і його залишили на краю дороги. Небіжчиків залишали на зупинках і станціях, ховати не було ні часу, ні можливості.

Природно, були захворювання, але медичне обслуговування і медикаменти не надавали. У вагоні медперсоналу не було. У нашому вагоні померла бабуся, я бачила, як її залишили на краю дороги.

Наш шлях тривав 16 днів ‒ з 18 травня до 3 червня 1944 р. На 16-й день ми прибули до м.Маргилана Ферганської області Узбецької РСР. Поїзд зупинився перед шовкокомбінатом. Там нас зняли з вагона, але всього ешелону вже не було, мабуть, вагони залишали на різних станціях дорогою. Поруч була лазня, всіх загнали туди. Після того як ми помилися, нас на візках відвезли до третього гуртожитку, який складався з двох довгих кімнат. У кожну помістили по 22 сім'ї, на кожну сім'ю припало по два метри. Всі спали на боці впритул один до одного, на спині спати місця не було. Розмістилися в два ряди, головою до стінки, а ногами один до одного, між рядами залишався прохід в 30 сантиметрів.

Кожен день водили полоти бавовну. Увечері давали по черпаку порції супу

Потім стали набирати людей до радгоспу на роботу. Наші родичі записалися в радгосп, і ми брали з них приклад, думали, що буде хоч якась робота, прожиток. Після прибуття на місце ми побачили два довгі брезентові намети, підлога в них була земляна. В одному наметі, що побільший, розмістили 22 сім'ї, а в тому, що трохи менший ‒ 11 сімей.

Кожен день водили полоти бавовну. Увечері давали по черпаку порції супу. Діти плакали від голоду. Мама, сестра Айше і я ходили працювати, а сестричка Уріє 11 років залишалася доглядати за молодшими. Ми працювали, потім у нас піднялася температура, і почався напад малярії. Лежимо, встати не можемо. Прийшла бригадир Усманова й сказала, що не даватиме супу, адже ніхто не працює. Ми відповіли, що не можемо піднятися, тоді вона вказала на Уріє і сказала, щоб та йшла працювати. Уріє два дні ходила на роботу, до кінця другого дня повернулася, скаржачись на біль у голові. Медсестра прийшла, оглянула, щось дала, але сестричка на другий день померла. Мама звернулася за допомогою до одного чоловіка, дала йому якісь гроші й попросила поховати. Сама рухатися вона була не в змозі. Всього ми пробули в радгоспі приблизно 20-25 днів.

Ми всі лежимо з температурою 39-40. Повідомили в місто, що у нас всі хворіють. Приїхала жінка з відділу кадрів шовкокомбінату, чоловік-лікар і жінка з міськради. Нас оглянули, повантажили до вантажівки та відвезли назад до третього гуртожитку на колишнє місце. Там ми пролежали ще 10 днів. За цей час померла наймолодша сестричка Зекіє, якій було 2 роки. Мама її обмила, щоб поховати, і, видно від горя і переживань, у неї вискочив зоб. Повідомили коменданту Куленкову. Він прийшов, подивився й сказав матері, щоб прийшла до нього на шовкокомбінат. Відправив до відділу кадрів і записав мати в сортувальний цех, сестру Айше ‒ в ткацький цех, і нас як дітей. Таким чином, нам видали картки на хліб. Робітникам видавали 600 грамів, а дітям ‒ 300 грамів на день. Ми давали гроші й просили хлопця Сейтджеліла, щоб він нам приносив пайок хліба, бо самі ходити були не в змозі. Через кілька днів ми прийшли до тями, і пішли працювати. Мені було 13 років, хліб не дають, або потрібно працювати, або вчитися.

Я почала працювати з тринадцяти років

Нас переселили до гуртожитку №5, де в одній кімнаті розміром приблизно 5 на 5 метрів жили п'ять багатодітних сімей, що складаються кожна з 5-8 чоловік. З одного боку були великі вікна й двері з двох торців. У порівнянні з колишнім гуртожитком №3 тут було вільніше.

Тим, хто працював, давали картку для отримання щоденного хлібного пайка, природно за плату. Дорослим ‒ 600 грамів хліба, а дітям ‒ 300 грамів хліба. Я пішла до ФЗУ (фабрично-заводське училище), записалася, і звідти мене направили на роботу на шовкокомбінат. Дітей до шістнадцяти років на роботу брали з ФЗУ. Валентина Вікторівна, старша вихователька, водила мене й інших дівчаток три дні на фабрику. Ми худі, слабкі, ніхто нас на роботу брати не хоче. Завели до мотального цеху, там пар і вогкість, мені відразу стало погано. Зрештою, тих, хто залишився, директор ФЗУ Антоніна Якимівна привела й розмістила у цехах. Мене розподілили до сортувального цеху, почала працювати з вересня 1944 року.

Таким чином, я почала працювати з тринадцяти років. Робочий день на фабриці був 11-годинний. Робота починалася о 6 годині. Цехком тітка Нюся писала неграмотно, прізвище Ільясов написати з м'яким знаком не могла. Я ж з відзнакою закінчила 4 класи, у мене був хороший почерк. Дізнавшись про це, вона попросила майстра Вахабова, щоб я їй допомагала, заповнювала книжки і т.д. Потім Вахабов звернувся до матері, що хоче поставити мене вісовщицею. За 4 дні освоїла роботу, на якій працювала 4,5 роки. Начальником сортувального цеху на той час був Юсупов.

Зарплата вісовщиці становила 41 рубль, ткалі ж отримували удвічі більше. Після досягнення 18 років я перевелася до ткацького цеху, де працювала ткалею 22 роки.

За весь цей час у вигляді допомоги нам один або два рази видали кілька кілограмів крупи, і, здається, борошна. А також видавали сто кілограмів вугілля на сім'ю. Воду набирали з арика, відстоювали, а потім пили.

Замість залишеної худоби й продовольства нам нічого не давали. Присадибні ділянки після приїзду виділені не були. Ми жили в бараці №90, і за бараком було трохи порожнього місця, і ми там садили. У 1956 р. шовкокомбінат викупив бавовняне поле і, розбивши його на 120 ділянок по 4 сотки, роздав під будівництво житлових будинків. 8 березня 1957 року ми отримали ордер на земельну ділянку.

У вигляді допомоги для спорудження будинку один раз роздали по кубу дошки. Ніякої позики видано не було.

Мама влаштувалася в 1944 р. на роботу до сортувального цеху Маргиланського шовкокомбінату, у неї була бронхіальна астма. Померла вона у віці 67 років. У цеху робота полягала в сортуванні кокона. Сестри Айше, Усніє та я працювали ткалями. Працю оплачували. Але всієї нашої зарплати в перший час вистачало тільки на те, щоб взяти пайок хліба.

За прогул чи інше дрібне порушення не давали книжку для отримання хліба. У бараках старшими ставили з-поміж кримських татар.

Комендант Куленков викликав у кабінет і бив палицею

Ми не могли нікуди виходити. Моя сестра вийшла заміж у селищі Ташлак, що знаходилося з іншого боку залізниці. Провідати матір і сестер вона не могла: робота закінчувалася о 15:30, а через півгодини вона мала бути вдома. За перебування поза територією селища її могли звинуватити в порушенні режиму.

До 1956 р. протягом 12 років раз в 10 днів ходили на підпис до коменданта Куленкова. За відсутність без дозволу карали ‒ били старших у бараці. Були випадки, коли комендант Куленков викликав у кабінет і бив палицею. На підпис ходили, починаючи з 13 років. За непокору садили в тюрму на 5-10 років. Комендант повідомляв, що залишати територію татарам заборонено, не мають право ‒ і все. Мати лежала в лікарні, у неї були приступи малярії. Хворіли всі, наприклад, сестричка Шазіє хворіла на цингу. Треба зауважити, що в лікарні вмирало багато людей. Небіжчиків не віддавали, закопували і говорили: «Він помер, ми його поховали». Не виключено, що лікарі їх вбивали й протягом трьох днів отримували 300 грамів хліба, сніданок і обід за хворого.

Про можливість збереження культури, традицій і мови не йшлося. Народ жив у жалюгідному стані. Декретна відпустка була 40 днів, потім дітей матері віддавали в групу для немовлят та йшли на роботу.

Після того, як в 1957 р. роздали ділянки, люди почали будуватися. Ми теж збудували невеликий будиночок з саманної (глиняної) цегли й поїхали з барака. Я вийшла заміж в 1951 р., і на той момент у нас було двоє дітей. Потім народилася третя дочка. Діти ходили або в російську, або в узбецьку школу.

У 1978 році ми переїхали до Краснодара, до Криму тоді не пускали, і тому народ селився ближче до рідного краю. У 1990 році ми з чоловіком переїхали до Криму, до Бахчисарая, де я живу досі.

(Спогад датований 22 квітня 2010 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG