Спеціально для Крим.Реалії
«Коли вони прийшли за комуністами, я мовчав ‒ я не був комуністом. Коли вони прийшли за соціал-демократами, я мовчав ‒ я не був соціал-демократом. Коли вони прийшли за профспілковими активістами, я мовчав ‒ я не був членом профспілки. Коли вони прийшли за мною ‒ вже не було кому заступитися за мене».
Ця універсальна формула непротивлення злу належить німецькому пастору Мартіну Німеллеру. Я в черговий раз згадав про неї, коли дізнався про затримання відомого російського режисера Кирила Серебренникова. Я не стану дорікати Серебренникову тим, що він не виступив проти окупації Криму російськими військами та їх пособниками. І не дорікатиму йому, що він був байдужий до долі Олега Сенцова ‒ колеги, який опинився в путінських катівнях раніше за нього самого. Не буду саме тому, що впевнений: російські діячі культури мали виступити проти авторитарної російської влади не заради пограбованої й зґвалтованої України. І не заради Сенцова. А заради себе та своїх дітей.
Російські діячі культури мали виступити проти авторитарної російської влади не заради пограбованої й зґвалтованої України. А заради себе та своїх дітей
Як можна дорікати смертникам? Як можна дорікати дурним обмеженим людям, які не розуміють, що підтримкою агресивного неофашистського режиму чи навіть мовчанням вони підписують собі та своїй творчості вирок? Таким людям можна тільки співчувати ‒ як співчуваєш пасажирам величезного корабля, який тоне на твоїх очах. Серед тих, кому залишилися лічені хвилини ‒ герої й праведники, чесні люди й негідники, сміливі та байдужі. Але ми спостерігаємо трагедію загальної загибелі, коли йдеться про Росію.
Я переглянув коментарі російських діячів культури з приводу арешту Серебренникова. Це різні оцінки. Є ті, хто й у цій гидоті підтримує Путіна. А є ті, хто засуджує владу. Але серед цієї другої категорії ‒ й ті, хто підтримував путінську агресивну політику відносно до України. Ось режисер Марк Захаров ‒ той самий, який зняв кінопритчу «Убити дракона», а потім підтримав анексію Криму. Зараз він засуджує затримання Серебренникова. Але от цікаво, чи він і справді не розумів, що одне випливає з іншого? Що неофашизм починає з агресії проти чужих земель, а завершує поїданням власних громадян: спочатку ‒ противників, потім ‒ прихильників? Він не дивився своїх фільмів? Ніколи? І це питання можна задати будь-якому марнославному пристосуванцю, який вигадав власну смерть. Нічого не читали? Історію Росії не вчили? А історію Німеччини? Ах, у вас театр. Ах, у вас діти! Так у тих, кого розстрілювали за Сталіна, теж було й одне, й інше. Театри закрили, дітей ‒ у дитприймальник. Теж мені проблема.
Найбільш завзяті захисники порівнюють Кирила Серебренникова з Всеволодом Мейєрхольдом, знищеним Сталіним. Я б не став проводити паралелі з точки зору таланту, але провів би з точки зору долі. Вибачте мені, звичайно, але Мейєрхольд був ентузіастом. Він служив більшовизму як системі цінностей ‒ чи заперечення цінностей. На відміну від багатьох його сучасників, у нього був простий і зрозумілий вибір: залишитися в поки ще цивілізованому світі чи повернутися до сталінської Росії. Він вибрав друге. Чи розумів він, що підписує собі вирок? Приблизно на рівні Марка Захарова.
Якщо завтра Путін опиниться під арештом, виявиться що його зневажали дев'яносто відсотків тих, хто зараз підтримує
І знищений Сталіним публіцист Михайло Кольцов, який описував показові процеси, теж явно не розумів, що стане однією з жертв репресій ‒ як не розуміють і ті, хто підтримує арешт Серебренникова, що режим прийде й за ними самими. Я, звичайно, не стверджуватиму, що за кожним. Кольцова розстріляли, а його брат, знаменитий карикатурист Борис Єфімов, відзначив власне сторіччя ‒ причому виявилося, що він завжди зневажав режим, якому служив. Я думаю, що й Кольцов зневажав. І Мейєрхольд зневажав. І Серебренников зневажає. І якщо завтра Путін опиниться під арештом на дачі, виявиться що його зневажали дев'яносто відсотків тих, хто зараз підтримує. У Росії так заведено. Просто всім цим діячам культури потрібно, щоб Путіна заарештував який-небудь начальник охорони, якому вони будуть аплодувати й у якого будуть звично просити грошей на свої театри й на своїх дітей.
Ніяка це не культура. Культура пристосуванства ‒ так. Культура «розпилу» накрадених владою грошей ‒ так. Але не культура самопізнання й аналізу власної душі та життєвої ситуації
Повторюся, що я пишу це не для осуду всіх цих людей, які давно не викликають у мене нічого, ‒ разом зі своїми старими та новими фільмами, виставами й пісеньками. Вражають мене не вони, а ті, хто, можливо, в силу своєї одномовності й формування в обмеженому до щілини цивілізаційному просторі продовжують вважати все це культурою. Ніяка це не культура. Культура пристосуванства ‒ так. Культура «розпилу» накрадених владою грошей ‒ так. Але не культура самопізнання й аналізу власної душі та життєвої ситуації.
Тетяна Ліознова зняла «Сімнадцять миттєвостей весни» про радянський апарат ‒ але до кінця життя цього не зрозуміла. Марк Захаров зняв «Убити дракона», щоб через роки опинитися в ролі «шановного міщанина» з власного фільму. Федір Бондарчук зняв «Залюднений острів» за сюжетом Стругацьких про телевізійну пропаганду ‒ щоб опинитися серед творців веж зі свого ж кіно.
Якщо ці люди й справді не розуміють, що роблять ‒ навіщо нам вони? І навіщо вони самі собі? Точно так само, як Путін імітує політичну діяльність, коли його найближчі друзі набивають кишені мільярдами, ці люди імітують культурну активність. У когось виходить краще, у когось гірше. Але все це вже не мистецтво. Давно не мистецтво. Дуже давно…
1919 рік. Змучений і змарнілий, Олександр Блок підходить у петербурзькому трамваї до Зінаїди Гіппіус, нещадного критика свого морального спустошення, своєї співпраці з більшовиками, свого непротивлення злу. Просить про рукостискання.
‒ Ви, кажуть, їдете?
‒ Що ж... Тут або вмирати ‒ або їхати. Якщо, звичайно, не бути у вашому становищі...
Гіппіус виходить з трамвая. Вона помре в Парижі у вересні 1945-го. Блока не стане через три роки після цієї зустрічі. Приблизно тоді все й закінчилося.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
