100 років тому. Між доктринами і традиціями – як працювали перші уряди України

Перший український уряд називався Генеральним секретаріатом. Він був сформований улітку 1917 року, невдовзі після того, як Центральна Рада ухвалила свій І Універсал. Попервах Генеральний секретаріат ще не мав сталої структури й навіть приміщення. Спершу уряд поміщався в одній кімнатці, потім працював у коридорі Центральної Ради, а невдовзі перемістився в один із київських готелів. Тим не менше, цей уряд у доволі короткий час домігся визнання не лише з боку Центральної Ради, яка його сформувала, а і з боку петроградського Тимчасового уряду, щоправда, із суперечками щодо повноважень.

Цими днями минає 100 років відтоді, як уряд Володимира Винниченка захотіли замінити на новий – на чолі із Дмитром Дорошенком. У чому були недоліки правління Винниченка? Як змінювались перші уряди та які проблеми перед ними поставали? Про це Радіо Свобода розмовляло з істориком Ігорем Гиричем і завідувачем Музею Української революції Олександром Кучеруком.

– То чому Винниченка захотіли змінити на Дорошенка на посаді голови уряду?

Ігор Гирич: Винниченко представляв Українську соціал-демократичну партію – це були ліві сили. Дорошенко ж представляв соціалістів-федералістів – це центристи. Тоді комбінації складалися таким чином, що ліві були неактуальні для міжнародної спільноти, і тому звернули увагу на Дмитра Дорошенка. Це був відомий громадський діяч, людина статечна, обережна, демократична й не радикальна. Тому, власне, в цій ситуації всі вважали, що уряд Дорошенка буде актуальним.

– Отже, поміркованість була однією з переваг Дорошенка.

​Олександр Кучерук: Тут ще відіграла роль особистість самого Винниченка. Він був творчою людиною з одного боку, а з іншого – він був лівим соціалістом. Його особисте ставлення до інших людей не завжди було коректним і не всіма сприймалося. Якщо почитати його щоденники, він ні про кого не писав добре.

– Про себе хоча б добре писав?

Олександр Кучерук: Так, він там «пуп землі» й усього світу. Але це не працювало на його політичний авторитет. Він був людиною амбітною, і ці його амбіції не завжди йшли на користь справі.

А Дорошенко, як каже мій колега, був більш розсудливою людиною, менш «нарваною». А для роботи уряду була потрібна більша стабільність, незалежно від настроїв першої особи.

– До речі, Дмитро Дорошенко був губернатором галицьких територій, які були захоплені російською армією під час Першої світової війни.

Олександр Кучерук: Так, і це йому додавало ще специфічний досвід адміністратора. Натомість Винниченко взагалі не мав завершеної освіти, і все трималося на його особистій харизмі, на його «горінні», адже він дійсно «горів». Проте він сам у своїх щоденниках писав, що не знає, наскільки його вистачить. І спад його імпульсивності призводив до якихось застоїв. Тому на Дорошенка дивилися як на більш стабільну людину.

– Отже, є імпульсивний і радикальний керівник уряду, якого хочуть замінити на більш поміркованого і вправного адміністратора, в якого, до того ж, і з петроградським Тимчасовим урядом кращі відносини. Грушевський пропонує йому очолити Генеральний секретаріат. Чому ж у Дорошенка не вийшло стати керівником уряду?

Ігор Гирич: Тут треба брати загальну ситуацію в тодішній Центральній Раді. Тоді активними були ліві сили. Всі пишуть про те, що найпопулярнішою була партія соціал-демократів. Проте кількісно більше було есерів, а найякісніші політичні діячі були саме есдеки. Основною відмінністю було ставлення до приватної власності. Можливо, це і є різницею між Дорошенком і Винниченком – перший виступав за приватну власність, хоча і сам свого часу був соціал-демократом.

Але чи можемо ми казати, що Винниченко був проти приватної власності? Він був доктринером – вважав: якщо доктрина говорить про те, що не повинно бути приватної власності, то й він має так казати. Але ж ми прекрасно знаємо, що на еміграції він купив собі хутір й там жив як приватний власник. Над цим потім дуже насміхався Чикаленко. Думаю, що проблема тодішніх лівих – вони розуміли, що теоретично за постулатами має бути так, але з точки зору української традиції – має бути інакше. Цей дуалізм відіграв погану роль в ті часи, адже вони розуміли, що приватна власність для українців – це нормально, але доктрина вимагає її відсутності.

​– Давайте повернемося до Дмитра Дорошенка. Йому дає мандат на формування нового уряду голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Чому сформований Дорошенком уряд так і не набув чинності?

Олександр Кучерук: Бачите, це все-таки був парламент – там були фракції, там були голосування. І для підтримки Дорошенка елементарно не вистачило голосів. Дві основні фракції Центральної Ради – це соціал-демократи та соціал-революціонери. А оскільки він не належав до жодної із цих партій і не зміг домовитись з ними щодо квот в уряді й виконання їхніх партійних постулатів, то вони, врешті-решт, не дозволили йому отримати легітимацію в Центральній Раді.

– То його не сприйняли, бо він був недостатньо революційним?

Олександр Кучерук: Він не їхнім був.

​Ігор Гирич: Вийшло так, що в його кабінеті могла бути більшість між есерами й есдеками. Тобто, як може прем’єр очолити уряд, у якому більшість становить не його партія? Це була помилка, і він зрозумів, що він не може проводити той курс, який був йому близький.

– Отже, Володимир Винниченко залишився на чолі Генерального секретаріату. Спроба замінити його більш поміркованим главою уряду не вдалася. А в якій мірі тоді український уряд узагалі контролював ситуацію в Україні?

​Ігор Гирич: Він не контролював ситуацію в тому сенсі, що легітимного сприйняття цього уряду як свого – в суспільстві не було. Ми повинні до цього ставитись відверто й розуміти, чому Українська революція програла – бо суспільство не встигло оцінити цей уряд як свій, воно не встигло стати українським до 1917 року. І в результаті, як Україна раптом здобула незалежність, суспільство не змогло підтримати свій уряд.

– Усе-таки Центральна Рада була репрезентативна – її членів обирали на з’їздах.

​Ігор Гирич: Вона кооптувала їх через з’їзди: селянські, військові, робітничі, через представництва нацменшин, але ж не було реальних виборів. Тут не обирали, а радше призначали – це були певні домовленості. Домовлялись із тими громадськими й суспільними організаціями, які мали сприйняти цей орган як орган крайової влади. А це було дуже складно, бо були російські партії, були єврейські партії, були польські партії. Власне, існувало чотири національні ідеї, між якими потрібно було знайти компроміс у межах одного органу. А як можна було знайти компроміс, приміром, із польською ідеєю, яка будувала «історичну Польщу» із російською ідеєю, яку будувала «Велику Росію», і з єврейською ідеєю, яка була екстериторіальною? Це було дуже складно.

Також треба розуміти, що міське населення було в принципі космополітичним і не орієнтувалося на українські партії. Єдине, на що могла розраховувати Центральна Рада – на село, бо воно її підтримувало. Це була єдина сила, яка додавала легітимності Центральній Раді. Але ж село не визначає революцію. Як казав Чикаленко, «селянство своїми чоботиськами затоптало не одну революцію».

Олександр Кучерук: До листопада 1917-го Генеральний секретаріат був для п’яти українських губерній представництвом Тимчасового уряду. Це не був уряд, який підпорядковувався Центральній Раді. Ще ж не було Української Народної Республіки. Тільки в листопаді, після ІІІ Універсалу, коли було проголошено Українську Народну Республіку, українська влада створила свій уряд. До того часу це була система виконавчої влади, яка підпорядковувалась Петербургу, а Центральна Рада могла лише впливати на ці процеси, й активно це робила.

Тому Генеральний секретаріат до проголошення УНР не мав чіткого визначення своєї діяльності, прав, обов’язків і можливостей. Уже після створення УНР стало зрозуміло, що є певна територія із певними адміністративними межами. З’явилась уже певна єдність – не просто п'ять губерній Росії, а територія Української Народної Республіки. Після цього функції й завдання, впливи змінювалися. Найактуальніші завдання, які стояли, і проблеми – це земельне питання, тобто, як зробити так, щоб проблема перерозподілу землі все ж вирішилась, щоб вона була безкровна, ефективна й економічно виправдана. Друга проблема – внутрішньо економічна – питання власної валюти вже обговорювалось, адже життя примушувало, не було чим платити.

– Ми говорили, що якісна перевага була за соціал-демократами, а кількісна – за соціалістами-революціонерами. Ці дві провідні політичні сили формували уряд, причому соціал-демократи, в яких була меншість, мали більш впливові позиції, ніж соціалісти-революціонери. Чи виникали через це якісь конфлікти?

Ігор Гирич: Есери були виразниками селянського питання – вони мали вирішувати цю болісну для України аграрну проблему. Есдеки фактично не ставили за мету вирішення цієї проблеми. Натомість основною «фішкою» есерів було якраз вирішення цієї проблеми – не через приватну власність, а через соціалізацію – відання землі на певну частину часу, грубо кажучи, в користування селянству.

Конфліктні ситуації виникали через те, що кожна партія намагалася слідувати власній доктрині. І це біда, що українські есдеки ніяк не могли вирішити, що важливіше на сьогоднішній день – здобуття незалежності чи вирішення проблем, які ставить партія.

​Олександр Кучерук: Принциповими були питання землі, війська, стосунків із Росією, руху до самостійності. І кожне із них викликало ту чи іншу дискусію. Але треба зауважити, що, на відміну від сучасного парламенту, в Центральній Раді не билися, не стягували одне із одного з трибуни – все це відбувалося на більш інтелігентному рівні. Хоча й люди тоді не мали досвіду якоїсь політичної практики.

– Все-таки були випадки, коли генеральні секретарі – міністри – подавали у відставку.

Олександр Кучерук: Вони подавали у відставку, коли їхня думка заходила в глибоке протиріччя із політичною дійсністю. І на це обов’язково накладались якісь особисті стосунки.

– В січні 1918 року Володимир Винниченко подає у відставку з посади керівника уряду. На його місце стає молодий есер Всеволод Голубович. Цього діяча сучасники здебільшого характеризують негативно. Зокрема, Дмитро Дорошенко каже про нього так:

«Як узагалі міг зайняти посаду прем’єра цей кретиноподібний суб’єкт, який не вмів доладно навіть виголосити коротеньку промову, млявий, безініціативний, тупий – досі загадка».

– Петлюра називав його «абсолютним нікчемою». Як сталося, що такий яскравий Винниченко йде у відставку, а на його місце приходить такий ось Голубович?

Ігор Гирич: Розумієте, Голубович конкретні кроки пропонував для соціалізації землі. Це селянам було більш потрібно, ніж гарні виступи того ж Петлюри чи Винниченка, які це питання не вирішували.

​Олександр Кучерук: Дорошенко це говорив значно пізніше, а тоді ніхто не знав, як повернеться ситуація. І ніхто не знав, що далі робити: які будуть зроблені кроки, які наслідки й подальше. Це все відбувалося на якомусь напівінтуїтивному слідуванні розвитку подій. Голубовичу довірили уряд за результатами його переговорів на Берестейській мирній конференції.

​