Доступність посилання

«Кримчанам важливо знати, що про них не забули» ‒ Севгіль Мусаєва-Боровик


Севґіль Мусаєва-Боровик

16 вересня на Форумі видавців у Львові презентували книгу про життя лідера кримських татар «Мустафа Джемілєв. Незламний». Автори книги ‒ журналіст, громадський діяч і менеджер освітньо-культурних проектів Алім Алієв і головний редактор онлайн-видання «Українська правда», співзасновник «Крим SOS» Севґіль Мусаєва-Боровик.

Упродовж 2014-2016 років автори книги записали понад 50 годин інтерв'ю з Мустафою Джемілєвим ‒ від анексії Криму до перемоги Джамали на «Євробаченні».

Про те, чому кримські татари знову опинилися у вигнанні, в ефірі Радіо Крим.Реалії говоримо із Севґіль Мусаєвою-Боровик.

‒ Свідки подій, про які ви розповідаєте в книзі, й ті, хто знає Мустафу Джемілєва особисто, з величезною вдячністю відгукувалися про книжку. Вона, звичайно, є й в анексованому Криму...

У селі, де компактно живуть кримські татари, стоїть черга людей 10-15, щоб почитати цю книгу

‒ Так, коли у нас була презентація в День кримськотатарської культури, люди розповідали, що у них у селі, де компактно живуть кримські татари, стоїть черга людей 10-15, щоб почитати цю книгу. Вона там є в єдиному екземплярі, й не всі хочуть зберігати її у себе вдома. Це дуже приємно й цінно для нас. Тому що ми писали її не тільки для людей на материку, але й для людей, які на окупованому півострові зможуть прочитати її та зрозуміти, що про них не забули. Мені здається, для людей у Криму дуже важливо знати, що інформація про те, що відбувається з ними, доноситься до великої кількості людей.

‒ Ваша книга починається з історії 1944 року, й ті спогади вже перетікають у події, що відбуваються сьогодні?

‒ Звичайно. Тому книга не написана як біографія. Ми зрозуміли, що доля Мустафи Джемілєва унікальна саме тим, що 30-40 років тому він починав боротьбу за повернення кримськотатарського народу до Криму. Але так вийшло, що вже сьогодні він, начебто домігшись своєї мети, через історичні обставини має їздити за кордон і займатися адвокацією кримських татар.

30-40 років тому він починав боротьбу за повернення кримськотатарського народу до Криму, а сьогодні не може поїхати додому

І ми були його вухами й очима в цій роботі. Ми з ним їздили на різні заходи, дивилися, як він спілкується з міжнародними дипломатами. Мені здається, що в цій книзі трохи не вистачило смутку з приводу того, що так може бути в житті людини ‒ ти борешся, а потім в такому віці знову стикаєшся з тим, що не можеш поїхати додому. І єдина твоя можливість вплинути на щось ‒ це їздити за кордон і розповідати людям. При цьому ти розумієш, що це зараз не дієво. Це якась безпорадність в тій ситуації, в якій ми ‒ всі кримчани ‒ опинилися.

Мустафа Джемілєв
Мустафа Джемілєв

‒ Сьогодні особистість Мустафи для кримчан ‒ дуже яскрава й дуже суперечлива. Що можна сказати тим людям, які не читали вашу книгу, але чули щось недобре про Джемілєва?

‒ Напевне, найкраща відповідь на це запитання ‒ слова самого Мустафи. Ми його запитували, коли легше ‒ тоді чи зараз, і він відповів, що свого часу в СРСР його практично ніхто не підтримував. У Радянському Союзі він був зрадником, екстремістом. А сьогодні, коли він виходить на вулицю в Києві, з ним хочуть сфотографуватися й поспілкуватися. Хоча колись він сидів у карцері один, іноді по кілька місяців.

Найкращу відповідь на це запитання дасть час. Я б порадила не вірити тим міфам, які поширюють, а читати й відповідати на свої запитання самостійно.

‒ Хочеться також поговорити про тебе. Ти народилася в Узбекистані, твоя сім'я повернулася до Криму в 1989 році...

‒ Так, сестрі було шість місяців, мені ‒ два з половиною роки. Ми приїхали на розвідку боєм, потім ще раз поверталися до Узбекистану. Мама мені розповідала, що якийсь час ми жили вдев'ятьох, із сім'єю мого дядька, у кімнаті на 25 квадратних метрів. Було важко. Потім продали будинок там, який був збудований лише рік до того, купили будинок тут ‒ набагато менший, де було дуже важко існувати п'ятьом членам родини.

Севґіль Мусаєва-Боровик
Севґіль Мусаєва-Боровик

‒ Яке у тебе ставлення до Криму було в дитинстві?

‒ Важке ‒ тому що було дуже важко фінансово й морально. На жаль, я не можу сказати, що кримських татар відразу прийняли після повернення до Криму. Коли люди п'ятдесят років існують у міфах як зрадники та пособники фашистів, дуже складно доводити протилежне. Тому в перші роки було складно, тому що це вороже ставлення з боку деяких людей завжди було.

Коли люди п'ятдесят років існують у міфах як зрадники та пособники фашистів, дуже складно доводити протилежне

Долями наших батьків пройшовся бульдозер, вони виросли у вигнанні, змогли стати там на ноги. Але коли їм дозволили повертатися, вони все кинули й повернулися. Мій тато в Узбекистані був директором одного з напрямків великого підприємства. Сюди він приїхав і влаштувався на завод залізобетонних виробів звичайним майстром. Пізніше він доріс до начальника управління, але почалися заборгованості по зарплатах. Бувало, що йому за півроку давали зарплату сім гривень і кільку в томатному соусі. Він змушений був звільнитися з заводу, пішов продавати молоко на ринок. І це історія всіх кримських татар покоління моїх батьків.

Для них, звичайно, було життєво важливо, щоб ми отримали освіту. Зрештою, я поїхала до Києва. Я думаю, що це комплекси батьків ‒ коли вони хочуть реалізуватися через своїх дітей. І це дуже сильно живе в молодому поколінні кримських татар.

‒ У Криму тобі було б складніше реалізуватися?

‒ На той момент мені здавалося, що я можу більше реалізуватися в Києві. Чесно кажучи, одна з причин була в оточенні, в якому я жила. У мене були дуже складні стосунки з однокласниками. Тоді я була повністю ізгоєм, і в Криму мені здавалося, що це може якось продовжитися, тому мені хотілося все змінити. Спочатку, коли я приїхала до Києва, мені було дуже незвично відчувати, що ніхто до тебе не ставиться із засудженням.

Українці дуже мало знають один про одного. Але ми більше дізналися після цих всіх трагічних подій

Але була інша проблема. Мені здається, причиною того, що сталося з Донбасом і Кримом, є те, що, на жаль, українці дуже мало знають один про одного. Було дуже багато міфів про кримських татар, і перший час я багатьом знайомим розповідала, що це не так. Але, напевно, ми більше один про одного дізналися після цих всіх трагічних подій.

‒ Вибір журналістської професії ‒ це дуже складний вибір. В який момент у тебе з'явилося таке бажання?

‒ У нас з дитинства було дуже загострене відчуття справедливості. До дев'ятого класу я планувала бути юристом. Але одного разу до нас прийшов керівник місцевої школи журналістики, і я вирішила спробувати себе в цьому. Потім зрозуміла, що якщо хочу боротися за справедливість і реалізовуватися в цьому напрямку, то мені більше підходить саме журналістика.

Одного разу у нас закривали палац дитячої та юнацької творчості. Я тоді була в десятому класі й збирала підписи дітей і мам учнів про те, щоб гурток не закривали. Я зібрала 70 підписів, і це опублікували в республіканській газеті. У результаті призначили республіканську перевірку з Сімферополя до Керчі й вирішили, що скорочення гуртків недоречне. Це була моя маленька перемога за справедливість.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Катерина Коваленко)

XS
SM
MD
LG