Доступність посилання

93-річна мешканка Генічеська Херсонської області Айше Куртосманова розповіла Крим.Реалії, як разом з сім'єю була депортована з Криму.

Вона з батьками та сестрами була вислана до російського міста Красновишерськ. З відкритих джерел відомо, що з 1926 року там розташовувалося 4-е відділення Соловецького табору особливого призначення, а з 1929 ‒ самостійне управління Вишерських таборів.

На в'їзді до міста поставлений щит з написом: «Тут з 1928 до 1934 рр. був табір «Вишералаг». Тисячі невинно засуджених ‒ жертви сталінських репресій ‒ будували ЦПК і заготовляли ліс...».

У Пермській області Айше-апте вийшла заміж, і потім разом з чоловіком і дітьми намагалася повернутися до Криму. Однак закріпитися там кримськотатарській сім'ї тоді було неможливо і довелося влаштуватися біля Криму.

Айше Куртосманова з чоловіком Мамбетом Абдульваповим
Айше Куртосманова з чоловіком Мамбетом Абдульваповим

‒ Я, Айше Куртосманова, 1 січня 1924 року народження, народилася в Судацькому районі, в селі Шелен (нині Громівка). Там дуже гарне місце, ущелина в горах. Виросла, працювала в колгоспі. У нашій родині п'ятеро дітей: я і четверо сестер, батько Мустафа, мати Хатідже.

Коли виселяли, мені було вже 20 років. Прийшли вони, дали п'ятнадцять хвилин на збори. За п'ятнадцять хвилин що збереш? Вони нас вигнали з дому. Ми йшли, думали, що тільки нас висилають, а прийшли ‒ усі там. Все село. Ту ніч ночували в саду. Сиділи, не спали. Як там заснеш? Хто плаче, хто розмовляє.

Росіянка, з Феодосії приїхала, одружена з місцевим жителем ‒ кримським татарином. Два сини у них було. Так її теж вислали

У селі були одні кримські татари. Була у нас жінка одна ‒ росіянка, з Феодосії приїхала, одружена з місцевим жителем була ‒ кримським татарином. Два сини у них було. Так її теж вислали.

Приїхали вантажні машини, відвезли до залізниці. Батько набрав нам поїсти, несе мішок, а солдат намагався забрати. Батько тягне до себе, солдат вхопився й вирвав той мішок у нього з рук. А я, дівчина, хотіла батькові допомогти, підбігла до нього, але солдат відштовхнув мене, розбила я голову. Ніякої медичної допомоги мені не надали. Хоч вмирай.

Все пам'ятаю, але не хочу згадувати. Це важко. Їхали в товарних вагонах, без вікон, без дверей, 22 дні їхали до Пермі. На зупинках двері відкривали, бігала, шукала воду. Поки потяг гудок дасть, якщо встигнеш ‒ у свій вагон, якщо ні ‒ в інший, а потім в свій переходиш. Уявляєте, стан тих людей? Немиті... Згадувати не хочеться.

Нас вивантажили. Далі везли пароплавом. У місто Красновишерськ. Бувало в кімнати селили по дві сім'ї. Нас було семеро людей, і дали нам одну кімнату. А сусіди у нас були розкуркулені українці з Вінницької області, Овчаруки. Нам вони допомагали. Ділилися останнім шматком хліба. Дров не було, нема чим топити, було холодно. Так сусід нам і лампочку поставив, грубку затопили, так і стали жити.

На другий день викликали на роботу, оформили на лісову біржу (там займалися сплавом лісу річкою). Я по дванадцять годин працювала, сестра, шістнадцяти років, ‒ по вісім. Щомісяця ходили відзначатися, щоб не втекли. А куди там втечеш?

На Уралі думали, що ми зрадники. А українці до нас добре ставилися, хороші люди були

На Уралі думали, що ми зрадники. А українці до нас добре ставилися, хороші люди були.

Працювали на важкій роботі, клімат холодний, сьорбнули горя. У родині розмовляли між собою тільки кримськотатарською. Дітей вчила рідною мовою розмовляти.

Ми хотіли повернутися. Але як? У Криму не прописували. Так і залишилися тут. Досі на свою Батьківщину не можемо потрапити. Коли ще без Путіна було, вранці поїдеш, ввечері приїдеш, побачиш своїх. А тепер вже не їздимо. Проблемно й важко перетинати в такому віці адмінкордон. Боюся, не витримаємо дороги. Такий стан, там сестра, теж уже сімдесяти років. Вона сюди приїхати не може, ми ‒ туди.

Звичайно, хотіли повернутися на Батьківщину, до Криму. Поїхати в своє село, там жити. Але тепер уже що... Хоч би діти повернулися.

Диплом подружжя
Диплом подружжя

XS
SM
MD
LG