Доступність посилання

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Гуляра Абселямова (Темір-кая), кримська татарка, народилася 13 серпня 1937 року, уродженка села Кизилташ (з 1945 року Краснокам'янка ‒ КР) Ялтинського району Кримської АРСР.

Склад сім'ї: бабуся Гульсум Аблаєва (1880 р.н.), мама Усніє Аблаєва (1915 р.н.), я, Гуляра Абселямова (Темір-кая) (1937 р.н.), сестра Гульшан Османова (1939 р.н.), дружина дядька Шевк'іє Бекірова (1915 р.н.), дочка дядька Майє Аблаєва (1936 р.н.), син дядька Джафер Аблаєв (1938 р.н.).

Всі ми проживали в селі Кизилташ у приватному двоповерховому будинку, на жаль, я адресу не пам'ятаю. Будинок стоїть досі, живуть у ньому чотири сім'ї.

На момент депортації я була дитиною 6,5 років, не вчилася. Отже, у нас був двоповерховий приватний будинок з усією необхідною обстановкою. У дворі знаходилися хліви, мали 1 гектар виноградника, 1 гектар тютюнової плантації, 1 гектар фруктового саду, 0,5 гектара городу. Було 15 голів кіз.

До Червоної армії було мобілізовані сини моєї тітки (материної сестри, у якої було 11 дітей), мої двоюрідні брати Небі та Вебі Яг'яєви, вони проживали в Кизилташі. Сини іншої моєї тітки, мої двоюрідні брати Мустафа та Алі Мустафаєви проживали в селі Дегірменкой (з 1945 року Запрудне ‒ КР). Мустафа був військовим льотчиком, він зник безвісти, не повернувся. Алі був секретарем підпільної комсомольської організації в селі Мирне (колгосп імені Дзержинського), в січні 1943 року його розстріляли німці.

Мій дядько, брат мами, Абдулла Аблаєв (1912 р.н.) надавав допомогу партизанам, знаходився в підпіллі, забезпечував партизанів їжею, одягом, а потім пішов у партизанський загін.

Мій батько Осман Темір-кая (1910 р.н.) був у Трудовий армії в місті Тула, і тільки в 1949 році він нас знайшов і приїхав до нас. Після приїзду тата ми переїхали до міста Намангана. Нам допоміг директор сільгоспзаба Стамбулі, який знав мого дядька Алі-Ризу Темір-кая, брата батька. Дядько працював до війни політпрацівником у Сімферополі, під час війни був політруком у якійсь дивізії, я не пам'ятаю точно в якій. З фронту не повернувся, загинув. Його дружина Сафіє за те, що сховала у себе вдома партизанку, яка приїхала до міста народжувати, була розстріляна німцями разом з нею.

8 травня вранці, о 6:30, моя бабуся пекла коржі на сніданок. Я та моя сестричка сиділи на сете (широкий і низький диван, що розташовувався уздовж стіни ‒ КР), мама годувала худобу. Шевк'іє інге (тітка) з дітьми була на своєму боці. Раптом до нас у кімнату вриваються два солдати з автоматами, а інші два солдати ‒ до кімнати дядькової сім'ї. Наказали упродовж 15 хвилин зібратися, ми з сестричкою заплакали, а мама й бабуся розгубилися. Потім бабуся почала збирати нам одяг і взуття, а мама все викидала, кажучи, що нас розстріляють, як євреїв. Вона була свідком цих жорстоких діянь з євреями. Потім один із солдатів сказав мамі: «Не робіть того, вас переселяють до іншої республіки. Беріть стільки, скільки зможете підняти». Але від розгубленості ми не могли знайти, що треба, й толком нічого не взяли. Я пам'ятаю, як бабуся взяла Коран, нам ‒ одяг і дещо з продуктів, а тітка так розгубилася, що нічого толком і не взяла. Мамі з нею не давали спілкуватися, її діти плакали.

Ці чотири солдати з автоматами вивели нас всіх на вулицю з вузликами в руках. Коли ми вийшли за ворота, то побачили, що з кожного двору виводять під конвоєм людей, всі плачуть і кричать щось один одному. Так нас повели в кінець села, де на відкритому місці зібрали все населення. Оточили нас з усіх боків солдати з автоматами й собаками й там тримали до світанку. На світанку нас всіх повантажили в машини, під супроводом конвою повезли на станцію Сюрень і відразу ж посадили в товарні вагони.

З нашого будинку виселили сімох людей ‒ троє дорослих і четверо дітей. Всі ми потрапили в один вагон. Умови в вагоні були жахливі, товарний вагон, брудний, смердючий, навіть ми, діти, це не могли це витримувати. Вагон був забитий повністю, дітей було багато, я не можу сказати скільки, але багато. Були дві вагітні жінки. Туалету не було, водою не забезпечували, вентиляції ніякої не було, дорослі непритомніли. Тільки на зупинках відкривали двері вагона, для приготування їжі не було жодних умов, стоянка тривала 10-15 хвилин. Моя мама двічі відставала від потягу ‒ шукала воду для пиття.

Дорогою я не пам'ятаю, щоб нам давали гаряче харчування або якісь продукти. Під час зупинки потягу, пам'ятаю, як мама з невісткою Шевк'іє (дружиною її брата) бігли шукати воду, а бабуся розпалювала вогонь, щоб зварити що-небудь. Але зварити не встигала, гудок, наказ по вагонах, вона хапала каструлю й забігала до вагону. На наступній зупинці спостерігалася така ж картина.

Дорогою було багато випадків захворювань. Ні медсестри, ні лікаря я не бачила й не чула про них, а померлих (було п'ять випадків) просто викидали, коли проїжджали ненаселені території.

У дорозі ми були з 19 травня до 10 червня 1944 року. Ми рухалися у напрямку до Узбекистану. 10 червня 1944 року прибули на станцію Чартак Наманганської області. Там нам дали гарбу з дуже великими двома колесами. Дітей посадили на цю гарбу, а дорослі пішли пішки за нею ‒ це 18 кілометрів шляху до колгоспу Аліхан.

Наше щастя, що ми, вся наша сім'я в складі семи чоловік, потрапили до одного колгоспу. Зустріли нас ‒ гірше нікуди, дивилися на нас, як на диких звірів, як ніби ми ‒ людожери. Поселили нас (шість сімей) в одне приміщення, тобто хлів, де тримали до цього кокони шовкопряда ‒ без вікон, без підлоги, штукатурки, стелі. Сморід стояв страшенний, це може зрозуміти той, хто бачив, як вирощують кокони. Щастя наше, що було літо. Нас там жило 18 осіб: один дід, бабусі, діти й наші мами. Перед хлівом стояв навіс. Десь роздобули солому й під навісом ми вночі спали. Ні паркану, ні туалету.

Вночі двоє людей вартували сплячих, бо було дуже багато скорпіонів. Не було ні електричного світла, ні ламп, ні свічок. Світив тільки місяць, і ось дивилися, щоб не підповзали скорпіони. Так ми жили два місяці. Воду пили з арика. Вона текла з бавовняних полів, смердюча, брудна ‒ одна глина. Тоді бавовник обробляли вмістом туалетів, і цю воду ми пили. Вдень ми, діти, залишалися вдома, а наші мами ходили на підгортання бавовника. Я пам'ятаю, що видавали тільки хліб ‒ по 300 грамів, інших продуктів я не пам'ятаю й не бачила.

Про виділення присадибних ділянок або надання допомоги в будівництві будинків навіть не йшлося. Ми в цьому колгоспі прожили два місяці й, коли мама черговий раз ходила до райцентру відзначатися, то вона пішла на машинно-тракторну станцію (МТС) шукати роботи, бо залишатися там на зиму було страшно.

Директор МТС Т. Тазибаєв її взяв на роботу нормувальницею й дав у загальному бараку одну кімнату. Через п'ять днів ми ‒ бабуся, мама, я та сестричка ‒ перебралися до райцентру, але в колгоспі залишилися тітка Шевк'іє та двоє її дітей. Бабуся день і ніч плакала, хвилюючись про те, що буде з ними. Але через місяць мама домовилася, й тітку влаштували до бухгалтерії МТС на станції Чартак, дали їй одну кімнату в бараку.

У Янгі-Кургані мамі видавали хліб і зарплату. Трактористи, ремонтуючи трактори, збирали у відро ганчір'я, яким витирали мазутні руки та запчастини. Мама, ввечері йдучи з роботи, забирала з собою ці ганчірки, і ми ними топили піч.

Потім дали позику в розмірі 5000 рублів. Але це все було краплею в морі. У вихідні дні я й мама ходили у колгоспи, де ми міняли гас, який давали їй трактористи, на джугару, кукурудзяний коржик, фрукти. Так ми виживали.

Наша сім'я намагалася не порушувати трудову дисципліну, мама була дуже акуратною жінкою. Мама розповідала нам (а також говорила бабусі), що когось комендатура посадила, когось судили. Маму теж кілька разів викликали саме вночі, запитували про односельців, про те, хто з них працював на німців, її лякали, кричали на неї. Але мама відповідала: «Не знаю нікого».

Без дозволу коменданта залишати територію спецпоселення для відвідування родичів не дозволялося. Станція Чартак від Янгі-Кургану була на відстані 10 кілометрів. Ні мама, ні бабуся не могли провідати племінників і онуків. За самовільне відвідування родичів за межами нашого проживання сильно карали. Я особисто з 12 років ходила відзначатися в комендатуру щомісяця.

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового поселення» передбачалося покарання за втечу ‒ 20 років і 5 років ‒ за приховування. Наша сім'я за порушення режиму не каралася, адже його не порушувала.

З нашої сім'ї мама перенесла малярію, лікувалася вдома, їй давали таблетки хініну, хворіла на дизентерію в лікарні. Сестричка хворіла на тиф, лікувалася в лікарні.

У 1946 році померла бабуся, вона хворіла, але я точно не знаю чим. Вона весь час плакала. З п'ятьох дітей біля неї була тільки мама й тітка Шевк'іє з дітьми у Чартаку, яких ми не могли провідати, і вони не могли нас відвідати ‒ комендатура не дозволяла. Про решту її дітей нічого не було відомо. Бабуся померла вдома, її поховали в Янгі-Кургані.

Там, де ми жили в бараку, в основному вмирали люди похилого віку та діти ‒ від хвороб і голоду. Але сказати скільки ‒ я не можу, не знаю. Їх ховали на цвинтарі, й коли на наступний ранок відвідували могилу, то трупа на місці не виявлялося ‒ вночі шакали викопували його і з'їдали.

Наша сім'я так сильно не голодувала, бо мама була грамотна, її запрошували робити ревізії: то в один магазин, то в інший ‒ і їй за це давали продукти, а також трактористи іноді їй віддавали свій пайок хліба.

Від голоду в бараці багато вмирало. Була односельчанка Музеєн, медсестра. Її мама, тато і син були такі набряклі, що я, приходячи від них, завжди запитувала: «Мама, що вони їдять? Адже вони такі товсті». І лише потім, коли вчилася в медичному училищі, я зрозуміла, що вони були не товсті, а набряклі.

Отже, мій тато, Осман Темір-кая, повернувшись з Трудової армії в Тулі в 1949 році, відшукав нас. Нам допоміг директор сільгоспзагу Стамбулі, який нам у місті дав одну кімнату в загальному дворі, влаштував тата й маму до себе на роботу й в комендатурі взяв дозвіл на переїзд. Так ми опинилися в місті. Але я залишилася у родичів у районі до кінця навчального року, це було в квітні. Після переїзду батьків, я через 6 днів захворіла на кір (важка форма), а батьки не могли мене забрати без дозволу коменданта. І знову Стамбулі допоміг, взяв дозвіл на 3 години, а відстань була всього 12 км, дав машину, мама приїхала і забрала мене.

Я в 1954 році вступила після 7 класу до Наманганського медучилища й успішно його закінчила в 1957 році.

Я вчилася в російській школі, пішла до школи в дев'ять років. У класі кримськотатарські діти всі були переростки. Коли мама в вісім років віддала мене до 1 класу, я ні слова російською не знала. Через два місяці директор школи викликала маму і сказала, щоб вона віддала мене в узбецьку школу. Але мама була категорично проти, і мене, і сестричку віддали до дитячого саду. За рік ми вивчили російську мову й пішли до школи. Я вчилася на відмінно. Після закінчення 7 класу моя вчителька з історії та класний керівник Лідія Миколаївна Марадудіна посадила мене біля себе і запитала, що я буду робити далі. А далі (з 8 до 10 класу) навчання було платним ‒ 180 рублів. І ось вона мені порадила після 7 класу піти до технікуму, але й там навчання було платним. Але вона мене переконала в тому, що там, якщо буду вчитися добре, я зможу отримувати стипендію й платити за навчання. Вдома батьки схвалили.

Так як виїзд в інші міста заборонявся, після закінчення школи я не могла виїхати ні з точки зору закону, ні через матеріальну скруту. У нас у школі навчався Мідатов Аміров, який потім став професором, відомим серед кримських татар. Він закінчив школу на золоту медаль, і комендант не дав йому дозволу вступити до медінституту в місті Андижан. Він залишився працювати в школі піонервожатим. І ось моя вчителька все це мені пояснила. Отже, я стала студенткою акушерського відділення медичного технікуму. А Аміров через два роки домігся дозволу, вступив до Андижанського медінституту та став професором.

Про кримськотатарську культуру, мову, мистецтво, видання газет, журналів, відкриття класів і театрів не було мови до 1956 року включно. Дотримуватися національних традиції було суворо заборонено. Ми не могли публічно й вільно обговорювати питання повернення на батьківщину до Криму. Після Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року різких змін стосовно кримських татар ми не відчули. Але було скасоване відвідування комендатури, ми не ходили відмічатися. У школах і вишах скасували плату за навчання. Мама й тато збудували свій будинок, і наша сім'я жила вже в ньому.

Я вийшла заміж за хорошого чоловіка, з яким живу ось уже 53 роки, маємо трьох дочок, всім дали вищу освіту. Старша дочка закінчила Самаркандський університет, вона ‒ хімік. Друга дочка закінчила текстильний інститут, економіст текстильної промисловості. Третя дочка ‒ лікар-педіатр, закінчила Андижанський медінститут. Кожна мала власний будинок.

До Криму діти з сім'ями переїхали в 1990 році, я з чоловіком ‒ 12 березня 1992 року.

Зараз старша дочка, Гульсум Абселямова (1957 р.н.), живе в Керчі, працює в школі №10 замдиректора упродовж 15 років, має двох дітей. Друга дочка, Зера Куртназарова (1960 р.н.), живе в селі Лікарське Сімферопольського району з сім'єю, не працює ‒ роботи в селі немає. Третя дочка, Зарема Муртазаєва (1967 р.н.), живе в Сімферополі, працює лікарем-педіатром.

Ми з чоловіком маємо недобудований будинок, живемо в селі Лікарське Сімферопольського району.

(Спогад датований 16 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG