В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Асан Сарибілял, кримський татарин, народився 20 грудня 1936 року в селі Ускут (з 1945 року с. Привітне ‒ КР) Алуштинського району Кримської області.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Ава Сарибілял (1919 р.н.), сестра Гулістан Сарибілял (1939 р.н.), сестра Сайде Сарибілял (1941 р.н.) і бабуся Фадме Сарибілял (близько 75 років).
Напередодні виселення сім'я жила в селі Ускут Алуштинського району Кримської АРСР. Наш будинок (нинішня адреса ‒ вул. Горького, 25) був довгий, на одній стороні жили ми, а на інший жив мій дядько (брат батька) з сім'єю в складі: дружина Аніфе Сарибілял (1915 р.н.), син Мустафа Сарибілял (1933 р.н.) і дочка (імені не пам'ятаю, 1941 р.н.). Бабуся жила в кімнаті посередині будинку.
Близько біля мечеті жив мій дід по матері Джебар Татар з сім'єю: його дружина (імені не пам'ятаю), дочка Муджайде Татар (1929 р.н.) і син Муджаїт Татар (1933 р.н.). Вони при виселенні потрапили до Ферганської області. Дідусь та бабуся померли, Муджайде та Муджаїт потрапили до дитбудинку.
У момент депортації мій батько Алі Сарибілял (1906 р.н.) був на війні, дядько Білял Сарибілял (1909 р.н.) разом із сусідом Усеїном-аг'а Чолаком перебували в Трудармії в Тульській області.
На околиці селища у нас був виноградник, яблуневий сад. Наш будинок батько й дядько збудували в 1930-31 роках, потім одружилися, привели наречених. У нас була худоба: кінь, корова й барани.
18 травня 1944 року вночі сильно постукали в двері. Мама зіскочила з ліжка, і питає: «Хто там?». За дверима почулася лайка. Мама боялася відчиняти. Після чергового удару двері відчинилися. Зайшли троє військових, двоє були з автоматами, один з них, мабуть, був офіцер, став голосно говорити, але мама нічого не зрозуміла. Офіцер щось сказав солдату і сам пішов. Всі ми плакали й не розуміли, що відбувається. Солдат став пояснювати більш зрозумілими словами. Після цього мама одягла нас, зібрала в простирадло одяг, деякі речі й вийшла у двір. Солдат мамі пояснив, що треба взяти продукти, що довго й далеко поїдемо. Мама зайшла до хліва й у відро набрала борошна, бринзи. У цей час вийшли бабуся та сім'я дядька Біляла-аг'а. Всі ми пішли на вулицю. На вулиці було вже багато народу. Всі йшли в бік мечеті в супроводі солдатів. Деякі плакали, інші мовчки йшли, не розуміючи, що відбувається.
Хтось плакав, хтось молився, хтось мовчки їхав. Куди нас везуть? Що з нами буде?
Біля мечеті ми провели цілий день. Під вечір нас посадили у вантажні машини, і ми поїхали. Всі плакали й молилися. Їхали через ліс. Коли приїхали на станцію, стало вже темніти. Повно було народу, оточеного солдатами. Вночі нас завантажили до товарних вагонів, і поїхали. Коли ми прокинулися, було вже світло й сонячно. У вагоні в основному були діти, жінки та люди похилого віку. Хтось плакав, хтось молився, хтось мовчки їхав. Куди нас везуть? Що з нами буде?
Посеред вагона було обгороджено й стояло відро. Ми, діти, спочатку в туалет ходити соромилися, потім все-таки ходили у відро.
Їхали з закритими дверима, близько біля нас було маленьке віконце з сіткою, і ми дивилися в нього по черзі. Ми їхали дві чи три доби, не зупиняючись, двері залишалися закритими, дихати було важко. Моя бабуся захворіла, піднялася температура, стала важко дихати, все кликала сина: «Алі! Алі! Алі!». Мама не знала, що робити.
Нарешті поїзд зупинився. Двері відчинили. Всі схопили каструлі, побігли шукати воду. Мама теж побігла й принесла трохи води. Ми моментально випили всю воду ‒ дуже хотілося пити, і знову залишилися без пиття.
У населених місцях поїзд не зупинявся, двері зачиняли.
Коли поїзд робив зупинку, бігли шукати воду й ставити каструлі, щоб що-небудь приготувати. Іноді це вдавалося, а іноді ні ‒ лунав гудок потяга, всі хапали каструлі й бігли до вагонів. Мама нас годувала баландою, приготовленою на воді з борошна. Іноді давали сухарі з цвіллю, ми мочили їх у воді та їли. Багато людей хворіли. Бабуся мовчки лежала. Мама примушувала її проковтнути кілька ложок баланди. Бабуся не плакала, але часто щоками текли сльози.
Чим далі ми їхали, тим важче було. Завелися воші, спати було тяжко. Хворих ставало все більше. У нашому вагоні померлих не пам'ятаю. А в сусідніх вагонах вмирали. На зупинках мертвих виносили й намагалися ховати. Особливо важко було, коли проїжджали казахстанські піски, стояла нестерпна спека.
У середині червня прибули до Узбекистану. Нас вивантажили на станції Червоногвардійська Булунгурського району Самаркандської області Узбецької РСР.
На другий день нас, три сім'ї (сім'ю дядька Біляла-аг'а ‒ 3 людини, сім'ю Усеїна-аг'а Чолак ‒ 8 осіб і нашу сім'ю ‒ 4 людини, загалом 15 осіб ‒ жінок і дітей) завантажили на віз і привезли у віддалений колгосп.
Поселили нас у хатинці посеред бурякового поля, де бригада зберігала інвентар та інструменти. Одне велике приміщення на три сім'ї. Постелили солому. Бригадир привіз кілька старих брудних матраців. Ось так облаштувалися на новому місці. Недалеко від нас текла річка Булунгур. Вода в ній була жовта й каламутна. Ось цією водою й сказали користуватися для пиття.
Наступного дня прийшов комендант, переписав усіх і змусив розписатися. Пояснив, що з цього району нікуди виїжджати не дозволяється, невиконання цієї вимоги загрожує 20 роками в'язниці, кожні 10 днів потрібно приходити й розписуватися. І пішов. Комендатура була в 7-8 кілометрах від нас у радгоспі «Булунгур». Після цього прийшли голова колгоспу та бригадир, сказали: «З завтрашнього дня виходьте на роботу прибирати буряк і чистити арики. За продуктами будете їздити в район, там, у 12 км звідси, є склад».
Рятувало нас те, що багато навколо було фруктових дерев, і ми в основному харчувалися фруктами.
Дорослі (з 15 років) працювали від ранку до вечора. Діти залишалися вдома. Бабуся лежала, стогнала й весь час мовчала. Через деякий час захворіли на малярію дружина і дочка Біляла- аг'а.
Ми збирали з прибраного поля буряки, змішували з борошном і їли. Через місяць померла бабуся. Бригадир надіслав старого-узбека з возом, запряженим віслюком. Бабусю завернули в ганчірки, поклали на віз. Старий-узбек, мій двоюрідний брат Мустафа та я пішли на кладовище. Ми кетменем викопали яму глибиною близько 0,5 метра та поховали бабусю.
Рятувало нас те, що багато навколо було фруктових дерев, і ми в основному харчувалися фруктами. Так минуло літо, прийшла зима, стало холодно. Фрукти скінчилися. Мама ходила за продуктами в районний центр. Іноді вдавалося щось отримати, але частіше ‒ поверталася ні з чим. На відстані 6-7 км були пшеничні поля. Після збирання пшениці, ми, діти, ходили збирати колоски. Іноді під'їжджав на коні об'їзник, забирав у нас колоски, бив батогом і виганяв з поля.
Коли ми хворіли на малярію, приходила російська жінка й давала жовті таблетки. Після цих таблеток ми видужували. Наприкінці листопада захворіли дядина Аніфе та її дочка, через 10 днів вони померли.
Настав 1945 рік. У лютому померла моя сестричка Сайде. Прийшло літо 1945 року, з'явилася трава. Збирали траву, дрібно її нарізали й, змішуючи з борошном, варили. Колгосп на трудодні дав півмішка борошна на всіх. Економили, як могли. Коли мати в черговий раз була в районі, їй знайома з нашого села сказала, що мій батько та ще кілька чоловіків загинули на морі під час переправи. Мама прийшла додому, обійняла нас і гірко плакала. Навесні захворіла дружина Усеїна-аг'а Чолак, через деякий час вона померла. Почалася спека, майже всі захворіли на дизентерію. Стара-узбечка принесла якісь трави. Заварювали й через кожні дві години пили.
Минули літо, осінь, настала друга зима. Холодна, страшна й голодна зима. Посеред кімнати зробили вогнище й топили. Дим виходив через дірку. Потім дірку закривали й лягали навколо вогнища. Узбеки називали вогнище «сандалом».
Настав 1946 рік. Померли четверо дітей Усеїна-аг'а Чолака.
Мене врятувало те, що я ходив у кишлаки та просив милостиню, коли приносив рідним коржі хліба, то були всі раді.
У січні 1946 року було холодно й сніг. Ми всі лежали навколо сандалу. Нас залишилося 7 осіб із 15-ти.
Батько сів на порозі й заплакав. Я до смерті не забуду, як батько плакав! Якби він нас не знайшов, ми б усі померли
Раптом відчиняються двері, й на порозі з'являється людина в шинелі. Батько!!! Мама підскочила. Всі були шоковані. Не вірилося, що батько повернувся. Батько сів на порозі й заплакав. Я до смерті не забуду, як батько плакав! Якби він нас не знайшов, ми б усі померли. Улiтку 1946 року повернулися з Трудармії Білял-аг'а та Усеїн-аг'а Чолак. З дозволу коменданта переселилися у виноградний радгосп Булунгур, відділення №1.
У 1948 році я пішов до першого класу. У 1957 році мене призвали в армію, повернувся у 1960 році. Поїхав до Ташкента, вступив до електромеханічного технікуму. Працював у Будтресті енергетиком. З 1975 року працював головним енергетиком у Ташавтотехобслуговуванні. Отримав квартиру. Одружився. Народилися троє дітей.
Переїхали до Криму в 1991 році. Побудувалися. Зараз я ‒ пенсіонер. Дружина Нурзаде Сарибілял ‒ пенсіонерка. Сини Сервер та Ридван ‒ працюють. Дочка Ельвіра живе і працює в Ялті. У всіх сім'ї. У мене шестеро онуків.
(Спогад датований 28 жовтня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
