Доступність посилання

ТОП новини

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. Напередодні 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.

Я, Асан Чаушев, кримський татарин, народився 27 квітня 1936 року, уродженець села Буюк-Онлар Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Мустафа Чаушев (1889 р.н.), мати Ребія Чаушева (1891 р.н.), брат Якуб Чаушев (1927 р.н.), брат Дилявер Чаушев (1933 р.н.) та я, Асан Чаушев (1936 р.н.).

Напередодні депортації сім'я жила в селі Буюк-Онлар Бахчисарайського району Кримської АРСР. Батько працював у сільраді бухгалтером, мати працювала в полі. Мали будинок з двох кімнат і веранди, присадибну ділянку та домашню живність: двоє коней, дві корови, один бичок, 18 овець, 20 курей.

У сім'ї було шестеро братів. Старший брат Осман Чаушев (1919 р.н.) під час війни в 1941 році бився в Севастополі, був моряком. Він потонув на одному із суден, які пішли у відкрите море тримати оборону. Брати Сейдамет та Юсуф воювали в розвідвзводі. Вони знайшли нас в Узбекистані в 1947 році, де ми в той час були у засланні.

Одного разу був такий випадок. Наш односельчанин Сеїтбекір бився з німцями в партизанському загоні. Вся наша родина працювала вдома, в селі Буюк-Онлар ‒ чистили бавовну. Несподівано увійшов партизан Сеїтбекір. Він поспішав, попросив пити. Мама дала йому в дорогу кукурудзяний хліб, і він зник. Я вийшов за ним, але його вже не було. Я побачив, що наближаються на мотоциклі німці. Сеїтбекір відволікав німців від партизанського загону: то вибігав на дорогу, то зникав у лісі.

Це сталося 18 травня 1944 року. Рано вранці нас розбудив стукіт у двері. Це були озброєні солдати. Нічого не пояснюючи, вони наказали нам виходити до машини, дозволили збиратися 15 хвилин. З їжі ми взяли мішок сухарів, відро часнику й 20 кілограмів масла. Одягу майже не було, адже він позносився за роки війни. Із села Буюк-Онлар нас вантажівками повезли на станцію Елеваторна. Машину, в якій ми їхали, конвоювали озброєні солдати. У нашій родині на момент виселення було п'ять осіб: три брати билися на війні, старший брат Осман Чаушев (1919 р.н.) не повернувся з війни.

Нас завантажили до товарних вагонів, в яких раніше возили коней

На станції Елеваторна нас завантажили до товарних вагонів, в яких раніше возили коней. Вагони були брудні, у людей завелися воші, почалася епідемія висипного тифу. Хворим ніякої медичної допомоги не надавали. Мій дідусь Ісмаїл Чауш (1860 р.н.) їхав у місця спецпоселень в іншому ешелоні. Він помер від висипного тифу, коли проїжджали через Казахстан, там його й поховали в піску.

В ешелоні не було туалету й води, її набирали на зупинках. Часто були випадки, коли люди відставали від ешелону, не встигали приготувати їжу. Бігли за ешелоном, який вже рушив, з головешкою в одній руці та недовареним супом в іншій руці. У вагоні видавали суп з рибних кісток ‒ одне відро на весь вагон.

У вагоні видавали суп з рибних кісток ‒ одне відро на весь вагон

Наш потяг прибув до Узбекистану, на станцію Кугай Наманганської області. Нашу сім'ю розподілили у відділення №1 станції Кугай. У двох кімнатках жили по дві сім'ї. Місцеві жителі поховалися в будинках, бо їм розповіли, що їдуть одноокі циклопи з гострими зубами. Моя мама Ребія Чаушева сіла на поріг нашого нового житла ‒ більше сісти було ніде ‒ і стала читати Коран, як звикла читати у себе на батьківщині, в Криму. Сусідки-узбечки це побачили, і вони, самі мусульманки, поставилися до цього з повагою. Так почалися добросусідські відносини. Узбеки ‒ люди добрі: чим могли пригощали, виділили на своїх ділянках землю для вирощування овочів.

Місцеві жителі поховалися в будинках, бо їм розповіли, що їдуть одноокі циклопи з гострими зубами

Кімната, в якій нас поселили, була із земляною долівкою, стіни глиняні, стеля протікала. Адміністрація жодної допомоги не надавалано. Мати і два старших брати, Якуб і Ділявер, працювали на бавовняних полях. Мені було вісім років, я теж їм допомагав. Працювали з ранку й до темряви. За роботу видавали пару кілограмів вермішелі та січку від рису, завдяки чому ми не померли від голоду.

Залишати місце проживання категорично заборонялося. Практично це було неможливо ‒ не було ні грошей, ні одягу. Кожні 10 днів, а пізніше ‒ кожен місяць, у нас брали підпис про наявність людини в місцях поселення.

У 1947 році брат Юсуф Чаушев повернувся з війни та знайшов нас. Його взяли працювати в школу вчителем історії у відділення №4, куди й ми переїхали жити.

У 1949 році нарешті я пішов до 1 класу. Мені було 13 років, навчався добре. За один рік переводили на 2 класи. У 1956 році навчався в Уч-Кургані в ПТУ на тракториста. Навчання було узбецькою мовою.

Мій батько Мустафа володів знаннями мулли. У 1951 році його запросили сусіди зробити нікях (мусульманський обряд одруження ‒ КР). Про це дізналася місцева влада, його засудили на 25 років в'язниці та 6 років каторги на Колимі. Але в 1953 році батько потрапив під амністію у зв'язку зі смертю Сталіна.

Всім спецпереселенцям заборонялося говорити про повернення на батьківщину та про свою долю

Ми знали тільки свята радянських часів. Наші кримськотатарські свята заборонялося відзначати. Всім спецпереселенцям заборонялося говорити про повернення на батьківщину та про свою долю. У 1956 році дозволили пересуватися територією Узбекистану й служити в лавах Радянської армії. Після закінчення навчання я працював трактористом, теслею, слюсарем, бурильником. У 1960 році був призваний до лав Радянської армії в Україну, в Ужгород. Під час вартової служби в листопаді 1962 року затримав шпигуна й відвів до штабу. Під час шикування оголосили про те, що я нагороджений медаллю за відвагу, відпустили у відпустку до рідних. Медаль я досі не отримав, хоча кілька разів звертався до військкомату.

На батьківщину, до Криму, повернувся в 1988 році ‒ в село Соколине Бахчисарайського району. Зараз живу в селищі Куйбишеве Бахчисарайського району.

(Спогад датований 28 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG