«Я вірю, що повернуся до Криму» – Алім Алієв

У гостях «Денного шоу» на Радіо Крим.Реалії – програмний директор «Кримського Дому» Алім Алієв. Яким було його дитинство в Криму, чому він переїхав до Львова та чи планує повернутися на півострів?

Некреча: Аліме, розкажи трохи про себе. Яке місце у твоєму житті займає Крим, чому ти виїхав звідти?

Алієв: Народився я в Узбекистані, як і більшість людей мого віку. Але через рік ми переїхали до Криму. У мене абсолютно немає сентименту до Середньої Азії, який, наприклад, є у моїх батьків.

Некреча: Яким було твоє дитинство в Криму?

Алієв: Моя сім’я родом із Бахчисарая, але 1979 року ми змогли повернутися в Сакський район – фактично між Сімферополем і Саками. У 90-і було важко знайти роботу, мій тато спочатку їздив до Німеччини – ганяв звідти машини. Мама працювала в школі викладачкою. У нас також були теплиці великі, городи… Я не любив цієї фізичної праці. Для мене було краще книжку почитати.

У дитинстві я дуже хотів бути лікарем. Я навіть пам’ятаю, як ставив крапельниці деревам у нашому саду. До медичного я не пішов через дві речі: я боявся моргів і крові.

Некреча: Які були стосунки з однокласниками? Ти якось вирізнявся?

Алієв: Це була сільська школа, село Геройське. Мій клас був доволі сильним. Це був перший україномовний клас, туди достатньо ретельно відбирали дітей. З багатьма з моїх однокласників ми зараз дружимо, багато з них є проукраїнськими. У школі в мене не було якогось поділу – щоб дружити тільки з кримськими татарами, або українцями, або росіянами. Мій найближчий друг узагалі був корейцем, ми провели разом дитинство і досі спілкуємося.Алім Алієв

Коли я вступив до університету на факультет філософії та політології, я був єдиним кримським татарином у групі з 40 осіб. Але в мене теж не виникало відчуття дискомфорту.

Пашаєв: Ще студентом ти почав працювати в «Авдеті», який організовувався фактично як газета Меджлісу.

Алієв: На першому курсі я розробляв рейтинг найвпливовіших кримських татар. І це був не просто рейтинг, коли кілька людей в редакції зібралися і проставили галочки, а це було експертне опитування. З цим я і прийшов до «Авдету». Цей рейтинг був місцями дуже скандальним. Пам’ятаю, що спочатку не хотіли давати рейтинг 20 найвпливовіших кримських татар, бо в другій десятці були не дуже «зручні» люди. Але я сказав: або ми даємо весь, або не даємо нічого.

Некреча: Хто тоді був у топі?

Алієв: Джемілєв, Чубаров, а також тоді був Еміралі Аблаєв (зараз муфтій Криму – КР) і тодішній віце-прем’єр Криму Азіз Абдуллаєв. Зараз я б хотів знову провести таке опитування.

Пашаєв: Ти б включив туди кримських татар, які зараз співпрацюють з окупаційною владою?

Алієв: Це хороше питання. Адже якщо ми вимірюємо впливовість у Криму, то так.

Некреча: А як виникла любов до журналістики? Бо рейтинги – це все-таки більше дослідження…

​Алієв: Мій брат Рустем Халілов, який працює у Крим.Реалії, займався цим із дитинства. І він завжди був для мене авторитетом, у якого я багато чому навчився. На мій 11 клас припала Помаранчева революція, я багато дискутував із вчителями, читав «Дзеркало тижня»… Це підштовхнуло мене, з одного боку, писати, а з іншого – вступати на політологію.

Некреча: Коли ти поїхав із Криму?

Алієв: До Львова я переїхав на початку 2010 року, коли мені запропонували працювати в компанії pro.mova. Львів мені здався дуже комфортним містом, теплим і своїм. Причому я їхав пожити на півроку, але так і залишився там.

Некреча: Як швидко Львів став для тебе рідним?

Алієв: Я потрапив у досить рафіноване середовище інтелектуалів, митців – дуже комфортне і насичене. Хоча я кожні два-три місяці їздив до Криму, бо там лишалася більшість моїх друзів.

Некреча: Коли ти був у Криму востаннє?

Алієв: У січні 2014 року, коли була Революція Гідності.

Пашаєв: Чи думав про те, щоб поїхати до Криму в лютому 2014-го, коли розпочиналися ті події?

​Алієв: Тоді я думав, що ця історія – на два-три тижні. Але пам’ятаю, як я якось прокинувся і прочитав, що між Бахчисараєм та Інкерманом почали курсувати потяги російської залізниці. Тоді я зрозумів, що я тимчасово втратив, напевно, найдорожче.

Некреча: КримSOS зв’явився саме на початку окупації. Це була миттєва реакція.

Алієв: Це було 27 лютого 2014 року. Ми зреагували на те, що тоді відбувалося в Криму. Уже 1 березня ми прийняли першого переселенця – це був Рустем Скибін, відомий кераміст. Він прийшов до нас і сказав: я теж буду волонтерити. Він сів на гарячу лінію і почав з нами працювати.

Пашаєв: Як ти думаєш, щось могло піти інакше?

Алієв: Очевидно, так. Але я не люблю дивитися в минуле і намагатися сконструювати щось. Я дуже багато це переживав у собі, не розумів, чому все відбувалося саме так. Але я вважаю, що намагання якось виправдати чи не виправдати події минулого – це просто витрачання енергії. Мені досі важко дивитися кадри з 26 лютого та з Майдану. Це дуже внутрішнє й неймовірно інтимне. Книга «Мустафа Джемілєв. Незламний», яку ми видали, – це була моя сублімація всього, що сталося. Мені потім стало набагато легше з цим жити всередині.

Пашаєв: Зараз «Кримський Дім» – мабуть, найцікавіше місце для проведення подій, дискусій про Крим. Чи можеш ти сформулювати, для чого він існує?

Алієв: Для мене це синергія творчої та змістовної енергетики кримчан і не тільки. Я називаю його міністерством культури, освіти, інформації Криму тут, на материку. Це інституція, яка після деокупації має повернутися на півострів. «Кримський Дім» – це не тільки дискусії. Завтра у нас, наприклад, буде презентація українських перекладів Корану, а пізніше там гратиме діджей, який зводитиме кримськотатарські пісні.

Пашаєв: Чи несуть кримські татари відповідальність за збереження інших культур у Криму? Зокрема, мова йде про урумську, караїмську, кримчацьку культури, які зараз на межі зникнення.

​Алієв: Я вважаю це місією кримських татар. Інакше через деякий час вони можуть зникнути. Історія ж спіральна: колись може настати час, коли ми (кримські татари – КР) можемо опинитися під загрозою зникнення. Тому я не хочу, щоб «Кримський Дім» був територією гетто, де збираються тільки кримські ініціативи, тільки кримські татари. Ні, такого не буде.

Некреча: До речі, у «Кримському Домі» є курси кримськотатарської мови. Хто туди ходить?

Алієв: У нас є чудовий викладач – Мустафа Аметов. Коли ми їх тільки запускали, всі казали, що це круто, обіцяли прийти. Але зараз туди ходять 15-20 людей, це небагато. Хоча вони безкоштовні, мають зручний графік. У вивченні мови дуже важливе середовище.

Некреча: Чи допомагає вам існування медіа, де можна говорити кримськотатарською мовою? Ти ходиш на такі ефіри?

Алієв: Ходжу. Але навіть мені це важко, бо одна справа – говорити кримськотатарською на побутовому рівні і зовсім інша – літературною мовою про складні речі.

Некреча: Що б ти порадив людям у Криму? Як зберегти себе там?

​Алієв: Я не звик давати поради людям, які живуть на окупованій території. Я звик чути поради від них про те, що нам тут робити. Що роблять мої друзі та родичі, які залишаються в Криму? Однозначно, спілкуються один з одним, підтримують одне одного. Буквально нещодавно я говорив зі своєю сусідкою (у Криму – КР), якій 82 роки. Вона дуже бойова, настільки зарядила мене тим, щоб я продовжував щось робити тут. Вона каже: «Аліме, коли приїдеш? Скоро побачимось». І я розумію: очевидно, скоро побачимося.

Некреча: Що ти їй відповів? Які твої внутрішні відчуття?

Алієв: Мені 29 років. Я точно не хочу витрачати свою молодість на те, у що я не вірю. Якщо я вірю, що буде деокупація, що я повернуся до Криму, то я цим займаюся. Для мене іншого варіанта просто нема.

Некреча: Чи повернешся ти до Криму після деокупації, в яку ти віриш? Адже ти виїхав звідти до 2014 року.

Алієв: Зараз так. Тоді ні. Я це зрозумів 2013 року, коли розпочалася Революція Гідності. Раніше я розглядав варіанти жити в інших країнах і любити батьківщину здалеку. Але бувають у житті потрясіння, які тебе на 180 градусів розвертають. Кінець 13-го року був таким. Я розумію, що в Криму буде неймовірно багато роботи після деокупації.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Катерина Коваленко)