Орхан Джемаль ‒ відомий російський військовий журналіст і експерт з ісламських проблем. Він ‒ один з небагатьох у Росії, хто дозволяє собі в теле- й радіоефірах говорити про порушення прав кримських татар на анексованому півострові. Про те, коли припиняться репресії щодо кримських мусульман, які тактики використовують російські силовики на півострові й чи можливий ненасильницький спротив у Криму, Орхан Джемаль розповів в інтерв'ю для Крим.Реалії. Воно було опубліковано в грудні 2017 року. 31 липня стало відомо, що він разом із групою російських журналістів загинув у Центрально-Африканській Республіці. Вони проводили журналістське розслідування про угруповання Вагнера. Згадуємо...
‒ Ви давно були в Криму?
‒ Останній раз ‒ у 2005 році. Після цього не бував. Не знаю, коли тепер ще доведеться.
‒ Як журналіст ви спеціалізуєтесь на «гарячих точках». На вашу думку, чи є Крим таким місцем?
‒ Так склалося, що в 2014 році, коли Крим був по-справжньому «гарячий», не було кому послати мене туди. Зараз я працюю як фрілансер, це почалося ось як раз тоді. Взагалі, 2014-й ‒ це межа... Це перехід певний від формату «все йде не туди» до формату «все летить в тартарари». Це процес. Наступний етап ‒ війна в Сирії. Тепер ось Путін каже, що промисловість має бути готова до переходу на військові рейки. Є такий штамп культурний в літературі, в кіно ‒ 1941-й рік. Ще не червень, ще весна. Хтось каже: війна буде. Ось зараз таке відчуття, що війна буде, не гібридна, а велика й тут.
‒ Проте ви коментуєте кримські події, ситуацію на півострові в російському медіа-просторі. Значить, це вам цікаво?
‒ Кримські татари ж свої, мусульмани. І в житті їм несолодко довелося. Адже їм і при українській владі, за часів Кучми-Януковича, не суцільний кайф був. Це свої, які потрапили в складну ситуацію, і вже давно. А тепер взагалі до них прийшли й сказали, що все, як ви жили раніше, тепер є кримінальним злочином, тепер ви ‒ поневолені холуї, які підкоряються якійсь етнічній, релігійній більшості. Зараз ви будете танцювати під нашу дудку й не маєте права рота розкрити, що вам тут погано живеться. Якщо не будете танцювати під дудку, то це вже тероризм, а якщо ви рот відкриваєте ‒ «можна повільніше танцювати?» ‒ то це екстремізм. Кримські татари не унікальні в цьому плані. Більшість мусульман Росії пройшли через це. Але для нас це було розтягнуто в часі. Там потихеньку гайки загвинчували, це за десять років сталося. А кримчанам ‒ як обухом по голові. Це жах такий.
‒ Можна виділити умовно два типи придушення російських мусульман: поволзький, більш м'який, і кавказький, заснований на викраденнях, тортурах і вбивствах. Який з них Москва застосовує в Криму?
‒ Це дуже грубий поділ. На Кавказі є цілий букет методик, підходів, є Дагестан, який в якийсь момент став центром партизанського руху, в певний період він був вільним і більш демократичним, ніж Москва та Петербург. У Кабардино-Балкарії потрібно було, щоб рух з'явився. У Карачаєво-Черкесії взагалі нічого не було. Усюди по-різному. Насправді, Росія в Криму використовує складання двох векторів. Є сформовані практики, які привозять з собою відряджені туди силовики. Є певна логіка бюрократична у спецслужб. Якщо раніше за недозволені балачки могли погрозити пальцем і дати умовний термін, то зараз ті ж балачки ‒ це вже участь у терористичній організації, десять років і вище.
Дагестан в якийсь момент став центром партизанського руху, у Карачаєво-Черкесії взагалі руху не було
У Криму російськомовній більшості, яка в основному влаштувалася там у 20 столітті, неприємно чути, що тут є господарі, є корінні. І ось цей російський націоналізм погіршує ситуацію з правозастосовчою практикою, яку експортували в Крим. Мало того, що чекісти дивляться за кожною зачіпкою, так ще й ось це постійне з боку націоналістів ‒ «до нігтя, задавимо». Це було завжди, але складання цих двох чинників дає негативний результат.
‒ Ви сказали: «кримські татари ‒ свої». Для Туреччини вони теж свої. В усякому разі, так вважали й вважають багато кримських татар, та й турків чимало. Проте, окрім заяв Анкари про невизнання анексії Криму, реальних значущих кроків на підтримку кримськотатарського народу поки не видно. Може ця ситуація змінитися й за яких умов?
‒ Є спокуса напосісти на турків, але я утримаюсь. Вони потрапили в складну ситуацію: і політично, й економічно. З неї вони вийшли через альянс з Москвою. Якась низка помилок, допущена керівництвом країни з 2011 року, привела до цього, хоча ніхто в цьому не зізнається, винні гюленівці, ісламісти, хто завгодно. З іншого боку, й нас, ісламістів, не треба подавати ангелами. Туреччина відносно до нас довгий час поводила себе по-джентльменськи: приїжджай, відпочинь, сховайся. І не тільки щодо втікачів з Росії, а щодо всіх мусульман. Це було довгі роки, закривали очі на витівки деяких мухаджирів (переселенців ‒ КР), які в місцеву політику залазили, в кримінал. У турків теж змінювалося ставлення. Не можна сказати, що винні тільки ми. Змінила ставлення співпраця спецслужб, що виникла на ґрунті спільного примирення Ердогана з Путіним. Вигоди від дружби з Росією для Туреччини, в усякому разі, на цей період ‒ хочу сподіватися, що так буде не завжди ‒ переважили ісламську солідарність.
Вигоди від дружби з Росією для Туреччини на цей період переважили ісламську солідарність
‒ Повернення Криму Україні, якісь інші зміни нинішнього становища півострова можливі тільки після відходу Путіна? Чи це необов'язкова умова змін?
‒ Якісь принципові зміни в долі кримськотатарського народу можуть бути тільки внаслідок політичних катаклізмів. При живому Путіні чи без нього. Як це некрасиво звучить, чим гірше для росіян, тим краще для них. Путін ‒ це фактор, але і при ньому може всяке трапитися. Усередині самої Росії ставлення до Криму змінюється дуже швидко. Поступово з'являється розуміння, що й при українській владі ніхто не заважав приїжджати на відпочинок, і не треба було Крим утримувати. І кримчани виявилися дещо дикими. Звичайно ж, «кримнаш», звичайно ж, треба любити кримчан, які з таким завзяттям приєдналися до Росії. Але подивіться, хто звідти приходить! Наприклад, Поклонська. Поки вона повторює «кримнаш» ‒ все добре. Але коли починається це мракобісся з царем-мучеником, з забороною фільмів, то певна частина суспільства напружується.
‒ Росія перетворила Крим на військову базу. На військовій базі люди з протестними настроями викликають особливу тривогу й роздратування. У зв'язку з цим чого чекати кримським татарам від російської влади?
‒ Ми бачимо Дагестан, який перетворюється мало-помалу на військову базу, на територію, яка обслуговує сили, розташовані в каспійському басейні. Там складаються списки неблагонадійних, інакомислячих, прихильників «екстремістської ідеології ваххабізм». Формується практика роботи з цими людьми, їх контролю та тероризування. Вона абсолютно відмінна від практики в інших північнокавказьких республіках. Захоплювали Крим саме для того, щоб створити військову базу, а не курорт. У Москві від початку розуміли, що ніякий туризм у Криму неможливий. Можна трошки в форматі корпоративного туризму дотувати: ми посилаємо вам наших військових чи працівників лісової промисловості відпочити й трохи гріємо вас грошима. Це форма утримання, а не бізнес. У кримських татар немає економічних перспектив у Криму. Для Москви це ‒ небажана меншина, яка проживає там.
Захоплювали Крим, щоб створити військову базу, а не курорт
‒ Ставка Меджлісу кримських татар на ненасильницький спротив в умовах російської анексії може бути ефективним сьогодні?
‒ Якби кримські татари в 2014 році вчинили спротив, звичайно, вони не змогли б перемогти. Але не було б безкровного переходу Криму під владу Москви. Стало б зрозуміло, що місцеве населення чинить спротив окупантам, що їх там не зустрічають ромашками. У 2014-му році жертви були б виправдані. Противник не отримав би бажаного. Зараз виразних можливостей силової боротьби всередині Криму немає. Ненасильницька боротьба, гандизм хороші, коли за тобою кілька мільйонів ненасильно чинять спротив, а там десь ‒ жалюгідна купка британських колонізаторів. Для цього потрібна більшість. У Криму немає цього. Треба чекати певного моменту, коли ти зможеш вийти й сказати: є така партія, умовно кажучи.
