Цього року з однією іноземною делегацією довелося їхати із Полтавщини до аеропорту «Бориспіль». Водієм був молодий чоловік із Черкащини. Хоча часу було обмаль, він підвіз іноземних гостей до того місця, де загинув В’ячеслав Чорновіл і де йому поставлений пам’ятний знак. Для цього хлопця Чорновіл був однозначно героєм. І, звісно, не лише для нього. Водій давав зрозуміти: Чорновіл не загинув у автокатастрофі, а був убитий. Один іноземець запитав мене: «Ким, росіянами?» Я відповів: «Не обов’язково, могли таке зробити свої».
Син В’ячеслава Чорновола, Тарас, вважає, що це справа рук Леоніда Кучми, який хотів усунути його батька з президентських перегонів 1999 року. Виглядають ці міркування правдоподібно. Але однозначно твердити, що так було, не можемо.
У біографії В’ячеслава Чорновола (24 грудня 1937 – 25 березня 1999) чимало загадок. Ми так і не маємо повної, відносно неупередженої та аналітичної біографії цього діяча. А така книга-біографія потрібна. Адже з іменем Чорновола пов’язане становлення Української держави. Він впливав (і часто помітно!) на хід подій. Така б книга багато що пояснила. Зокрема, чому ми такі й маємо таку країну.
Парадокси Чорновола
Уже на початках біографії цього діяча є чимало парадоксального. Вважайте, комсомолець-активіст, «східняк» (не якийсь там западенець!) раптом трансформується в дисидента. Чим пов’язана така зміна? Можна, звісно, пригадати радянських людей, котрі стали антирадянщиками, – таких, як Левко Лук’яненко чи Микола Руденко. Та все ж…
Під час ув’язнення один із наглядачів запитав Чорновола, ким він буде в незалежній Україні. Той відповів: редактором опозиційної газети. Певно, велика частка правди в цій відповіді була. У своїх діяннях Чорновіл часто постає як «вічний опозиціонер», бунтар. Така його природа, ментальність. Щось, можливо, справді тут є козацьке (адже вважається, що Чорновіл козацького роду). Ця «вічна опозиційність» є доброю для критики влади. Але коли такий ментальний опозиціонер йде у владу, починаються проблеми.
Справді, кроки Чорновола на владній ниві не видаються конструктивними. У квітні 1990 році, ще за часів СРСР, він був обраний головою Львівської обласної Ради. До владного керма прийшла людина без управлінського досвіду, якій ще й постійно «вставляли палки в колеса». Сотворити «львівське диво» Чорновіл не міг. Адже влада – як мінне поле. Крок уліво чи вправо – і можна підірватися.
Політичний романтик?
У той час Чорновіл виступив із однією дивною ініціативою. Це – ідея федералізації України. Оцініть хоча б такі його тодішні міркування: «Я уявляю майбутню Україну федеративною державою – союзом земель, які склалися історично й несуть на собі природно-кліматичні, культурно-етнографічні, мовно-діалектні, побутово-господарчі та інші відмінності, що творять неповторне різнолике обличчя єдиного народу. Бачу в складі Української Народної Республіки такі землі, як Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Гетьманщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донеччина, Таврія (Чорноморія), а Крим – як незалежного сусіду, або автономну республіку в союзі з Україною». Кожна з цих земель матиме свій парламент, широкі автономні права. У окремих землях може існувати двомовність.
Вам це нині нічого не нагадує? Чи не з подібними ідеями зараз виступає наш північний сусід?
Більше того – Чорновіл почав реалізовувати ці ідеї, ініціювавши створення Галицької асамблеї, куди увійшли депутати трьох обласних рад – Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської.
Можна подібні міркування й діяння списати на політичну наївність чи «демократичний романтизм» Чорновола. Але уявімо, якби йому вдалося реалізувати ідею федералізації. Яку б ми мали Україну? Чи не нагадувала б вона нинішню Боснію й Герцеговину?
Чорновола не підтримали його земляки з Центральної України, а голосували переважно за нього на Заході
Чорновіл брав участь у перших українських президентських виборах 1991 року, які програв Леонідові Кравчуку. Програш цей був прогнозований. Україна на той час залишалася радянською й більшість населення ладні були підтримати «свою» радянську людину, якою й видавався Кравчук. Чорновола не підтримали його земляки з Центральної України, а голосували переважно за нього на Заході, звідки, до речі, родом був Кравчук. У цьому теж можна бачити своєрідний парадокс.
Після президентських виборів переможець простягнув руку переможеному. Проте переможений її відкинув. Чорновіл не захотів співпрацювати з Кравчуком. У цьому можна вбачати принципову позицію. Але чи багато вона вартувала в плані політичному? Кравчук на початках становлення Української держави хотів спертися на національно орієнтовані сили, лідером яких був Чорновіл. Чи змінило б це суттєво суспільну й економічну ситуацію? Напевно, ні. Але це мало би вплив на гуманітарну сферу. Образно кажучи, Україна стала би більш українською. На жаль, цей шанс був утрачений. У перспективі це мало сумні наслідки. І зараз за це доводиться розплачуватися.
Нарешті Чорноволу можна закинути й розвал Народного руху – доволі впливової політичної сили на початках існування незалежної України. Його намагання зробити з Руху партію, коли в Україні ще не існувало пропорційної партійної виборчої системи, не видається конструктивним. Непорозуміння Чорновола з іншими лідерами націонал-демократів, які були проти перетворення організації в партію, в кінцевому рахунку ослабили Рух. З часом Рух став маргінальною політичною силою. У результаті чого на політичній арені України зникла потужна національна сила, звільнивши місце олігархічним політичним проектам, які, задля мобілізації електорату, використовували деякі національні гасла. Не скажу, що лише Чорновіл винен у розвалі Руху. Але він у тому числі.
Однак, попри вказані помилки, Чорновіл робив чимало позитивних речей. Зрештою, нерідко цей позитив поєднувався з негативом. Адже не помиляється той, хто нічого не робить. А Чорновіл «пер плуга». І, можливо, був щирий у своїх прагненнях, хотів добра Україні. Але у великій політиці щирість – далеко не визначальна якість. Потрібен тут і холодний розум, і вміння прораховувати хоча б кілька кроків вперед. Схоже, таких якостей якраз не вистачало Чорноволу-політику. Не виключено, саме це обумовило його трагічний кінець.
Для багатьох українців Чорновіл – герой, своєрідний символ, як, наприклад, для того водія, про якого розповідається на початку статті. І це добре. Але не треба робити із Чорновола кумира, заплющуючи очі на його помилки. Останні треба знати хоча б для того, щоб не повторювати їх.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд, передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода.
