Доступність посилання

ТОП новини

Державну мову повинні знати всі громадяни – соліст гурту «ТіК»


Учасники флешмобу з нагоди Дня української писемності та мови. Львів, 9 листопада 2017 року
Учасники флешмобу з нагоди Дня української писемності та мови. Львів, 9 листопада 2017 року

Деякі мовознавці стверджують, що двомовність уб’є українську мову. Українці спілкуються не лише російською та українською, але й досить часто їх змішують. Однак багатьом регіонам країни властиво домішувати польську чи угорську мови. Як ставитися до суржика? Чи варто з ним боротися або соромитися? І що робити, скажімо, з частиною жителів Донбасу, яка не сприймає український проект? Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорив фронтмент гурту «ТіК» («Тверезість і Культура») Віктор Бронюк.

– Пане Бронюк, в одній з ваших пісень «Любити Україну» ви співаєте «так, я люблю Україну». Розкажіть, за що?

Цікаві слова Джона Кеннеді, який сказав: «Ви прокидайтеся з думкою не про те, що держава зробила для вас, а про те, що ви зробили для держави»

– Я думаю, тут не потрібно пояснювати, потрібно просто любити. Ми ж не пояснюємо, за що ми любимо батьків, а вони люблять своїх дітей. Це потрібно відчувати й робити все для того, що це зберегти, цінувати.

За останні чотири роки багато хто про це задумувався. Якщо ми говоримо про зону власного комфорту, то це позиція: «А що мені держава сьогодні може дати?». Цікавіші слова Джона Кеннеді: «Ви прокидайтеся з думкою не про те, що держава зробила для вас, а про те, що ви зробили для держави». Тож тут треба задуматися, що сьогодні кожен готовий дати за цю любов.

– А коли ви особисто відчули любов до батьківщини? Коли ви для себе це вербалізували, усвідомили вперше?

У мене думка, що війна неминуча, була завжди

– Я себе завжди ідентифікував українцем. Я маю історичну спеціальність, ми створювали народознавчий центр на базі Вінницького державного педагогічного університету. І десь років 15 тому під час навчання ми спілкувалися з етнографами. У мене ця думка, що війна неминуча, була завжди. Мені було цікаво, чому так повинно бути.

Один професор висловив цікаву думку, що українці ще не сплатили свою ціну за свободу. А я не міг зрозуміти, чому так. На жаль, така людська природа, щоб щось цінувати, треба щось втратити.

Віктор Бронюк
Віктор Бронюк

Але якщо говорити про українські речі, ми з нав’язуванням образу псевдобратерства від так званих «старших братів», плюс, синдром меншовартості… Ми сьогодні повинні самоідентифікуватися, прийняти якусь сторону й будувати свою державу.

– У вас гумористичний ліричний гурт, але є певні речі, які ви перестали сприймати як жарти, так?

Українці без почуття гумору – це не українці. Навіть на фронті в безвихідній ситуації почуття гумору рятувало й надихало людей на нові звершення

– У кожному жарті повинні бути частка жарту. Є речі, про які можна жартувати. Якщо вже так копатися глибоко, іронічно, доречні слова Лесі Українки: «Щоб не плакать, я сміялась». На жаль, останні роки це гасло можна застосувати в багатьох напрямках життя в Україні.

Але українці без почуття гумору – це не українці. Навіть у найважчі моменти доводилось неодноразово бачити, на фронті також, коли, здавалося б, у безвихідній ситуації почуття гумору рятувало й надихало людей на нові звершення.

Олег, Донецька область: Я не погоджуюся з вашими словами, що ми ще не заплатили ціну. А скільки ми ще повинні платити? Ми платили й за Польщі, під час керування Катерини, на війні з литовцями і так далі. А те, що Росія намагається усіх втримати, це питання не ціни, а кровожерливості цієї країни.

– Я цитував слова професора, думаю, ви трохи не так їх сприйняли. Але ми особливо не задумувалися, що робили для того, щоб не допустити нинішньої ситуації. У кожного була своя зона комфорту.

Віктор Бронюк, лідер гурту «ТІК» («Тверезість і Культура»), під час концерту в Запоріжжі, 3 квітня 2015 року
Віктор Бронюк, лідер гурту «ТІК» («Тверезість і Культура»), під час концерту в Запоріжжі, 3 квітня 2015 року

– Ви також відомий волонтер, який чимало доклався й до Збройних сил України, також допомагали людям при переселенні.

Ми організовували роботу підтримки вимушених переселенців, на базі гурту почав створюватися ресурс «Крим SOS»

– Для мене було важливо, коли вже в нас таке трапилося, щоб від мене було більше користі. Думав піти в добровольчі рухи, але я не служив, і толку з мене було б мало. Тож ми організовували роботу підтримки вимушених переселенців, на базі гурту почав створюватися ресурс «Крим SOS», наша піар-служба на той момент почала цим займатися. Коли були потреби, купували автомобілі, медикаменти, речі для населення. Сьогодні допомагаємо, чим можемо.

– Що треба зробити, щоб люди, які не сприймають український проект, стали хоча б дотичними до цього, на вашу думку?

– Тут часто можна почути зустрічне запитання: «А за що її любити? Що вона для мене зробила?». Важливо розуміти, що ми вже до цього прийшли, маємо те, що маємо. І дуже багато чого до цього призвело.

Борис Єльцин трохи піддав, підійшов до Кравчука й сказав: «Льоня, все одно ви нікуди від нас не подінетеся»

З перших днів незалежності розставлялися російські маркування. Якось Леонід Кравчук під час телевізійного ефіру розказав мені історію, коли вони в Біловезькій пущі підписували угоду, було обговорення певних питань. І тодішній президент Росії Борис Єльцин трохи піддав, підійшов до Кравчука й сказав: «Льоня, все одно ви нікуди від нас не подінетеся».

Треба розвивати свою державу, й вона сама визначила б свою векторність

Ми цьому не приділяли уваги, бо багато років думали, чи ми йдемо до Сходу, чи до Заходу. Хоча, зрештою, просто треба розвивати свою державу, й вона сама визначила б свою векторність. Щоб у нас була сильна економіка, високий рівень життя, щоб нас поважали.

Щодо роботи з населенням. Повинен бути комплекс заходів, не можна робити лише щось в одній царині. Зараз досі ніхто не веде робіт на звільнених територіях. Якщо ми хочемо повернути цих людей у державу, ми повинні робити так, щоб вони хотіли сюди повернутися. Зробити достойний рівень життя.

У Авдіївці також люди дякували, спілкувалися, для них важливо відчувати підтримку

Ми приїхали виступити у Торецьк, люди декілька пісень взагалі не виходили з-під дерев. Потім ми довго спілкувалися, і вони казали, що до них два роки взагалі ніхто не приїжджав. У Авдіївці також люди дякували, спілкувалися, для них важливо відчувати підтримку.

Слухач, Донецьк: Скільки у ваших піснях є натхнення й творчого примусу, як змушуєте себе дописувати?

– По-різному буває. Щось з’являється спонтанно. Ми сьогодні вже згадували пісню «Любити України». Це не зовсім наша концепція. Буквально за півроку до війни ми їхали в Ізмаїл, і дорогою в мене з’явилася мелодія, я собі сів, написав цю пісню. Ми її записали й презентували на день Харкова у серпні, зняли відео. А через кілька тижнів почалися всі ці події. Питали, звідки ми знали.

Якщо вже так говорити, у нашій історії є певна циклічність. Кожні десять років люди зневірюються у владі, потім підростають нові люди, і вони не будуть миритися з тим, що є якісь гальма змін, цей дух української вольності в нас закладений.

– Вам неодноразово закидали, що у вас є пісні, написані суржиком. Є навіть мовознавці, які кажуть, що двомовність уб’є українську мову. Як ви до цього ставитеся? Чи не краще говорити виключно українською чи російською?

Державну мову повинні знати всі громадяни країни

– Державну мову повинні знати всі громадяни країни. Що таке суржик? Мене часто в західних регіонах питають про суржик, але у них свій діалект, вони використовують польські слова, а вважають, що це справжня українська мова.

Але суржик – це розмовна мова на Поділлі, так люди спілкуються. У мене дві вищі освіти, я знаю на достатньому рівні українську, можу нею спілкуватися й грамотно писати. Але ми все ж таки займаємося творчістю, а в творчості використовують художні засоби для підвищення художнього або образного змісту.

– Тобто ви не пропагуєте, а просто використовуєте для творчої мети?

– Так. Наприклад, коли Михайло Коцюбинський писав «Тіні забутих предків», спеціально їздив на Прикарпаття й вивчав місцевий діалект.

– А що краще: говорити суржиком чи російською мовою?

– Головне – одне одного розуміти, але державну мову повинні знати всі громадяни.

Слухачка: Нам не побороти Росію, доки чиновники будуть воювати зі своїми людьми. Я думаю, що це –​ корінь зла.

– Я колись працював в обласній адміністрації, у Вінницькій міській раді. Проблема в тому, що чиновники в Україні нічого не вирішують, їхня робота зводиться до того, щоб не вникати в питання й швидше від нього відписатися.

– Що з цим робити?

– Змінювати. Сьогодні в молоді в Україні є всі можливості йти й робити. Ми дуже багато хотіли змін, але малий відсоток тих, хто сьогодні готовий змінюватися.

Ми говоримо, що від нас нічого не залежить, але насправді залежить, поки що багато залежить

Доки в державі влада буде інструментом для лобіювання бізнес-інтересів, дійсно, нічого не зміниться. Скрізь усе зводиться до того, що все купується й усе продається. Ми говоримо, що від нас нічого не залежить, але насправді залежить, поки що багато залежить, і в останні роки це підтверджувалося не раз.

Для того, щоб зміни відчулися найближчим часом, потрібно, щоб кожен на своєму місці почав якісно виконувати свою роботу. Я розумію, що це утопічно звучить. Але якщо ти студент, ти повинен якісно здобувати знання, якщо ти водій автобуса, ти повинен якісно виконувати свою роботу, якщо ти президент країни, то повинен якісно керувати країною. Тоді ми побачимо зміни.

  • 16x9 Image

    Денис Тимошенко

    Народився і виріс у Донецьку. Закінчив філологічний факультет Донецького національного університету імені Василя Стуса, магістр журналістики. У медіа – з 2008 року, співпрацював із газетами Донеччини. Після переїзду до Києва співпрацював із низкою всеукраїнських телеканалів як сценарист та журналіст. На Радіо Свобода – з січня 2016 року. Цікавлюся культурою, історією, документальним кіно.

XS
SM
MD
LG