Доступність посилання

Свобода... Це слово таке далеке для більшості, простір і цінність якого можна істинно зрозуміти, лише втративши саму суть цього неосяжного терміна. Стільки разів у житті ми оперуємо, самі не розуміючи чим. Чи не надаючи цьому ваги. Хтось у пріоритет ставить гроші, хтось – здоров'я, хтось – любов, а хтось – більш банальні речі. У всіх свої цінності. Це абсолютно нормально і природно. Але... Все це дуже важко реалізувати, коли відібрана свобода.

Підневільний стан, те, коли ти безсилий, безправний, нагадуєш домашню тварину, стиснуту рамками відведеного йому приміщення та що отримує пайок для продовження існування. Безвольне. Рабське.

Свобода. Її так невимовно багато у людини. Безмежно

У ці моменти гроші не хвилюють, слава не допомагає, а накопичене здоров'я тане, як крижинка. І тоді, коли немає вже нічого, думки несуться вгору, вдалину від установлених людством програм. І в ті миті людину хвилює вже зовсім інше, все те непомітне, втрачене в буденній метушні. Наприклад, дорога. Так-так! Проста дорога, покрита асфальтом, або ж стежка в поле, якою можна йти або, що краще, бігти, рахуючи кроки й відстежуючи власне дихання, не зупиняючись ні перед чим: ні перед ненависними стінами, покритими колючим дротом, ні перед дверима слідчого, де чекають лише тортури і знущання, а бігти далеко-далеко вдалечінь, зустрічаючи потоки вітру, що насуваються з горизонту і б'ють в обличчя подорожньому. Свобода. Її так невимовно багато у людини. Безмежно. Її оточує листя, люди, що йдуть вулицями, красиві дівчата, хлопці, щасливі сім'ї з дітьми, рекламні білборди з кіноновинками й безліччю інших різних дрібниць. Це все настільки приїдається, стає настільки буденним, що втрачає смак. Пересичення. Втрата парадигми. Загубленість у власному просторі... Але ж страшно не усвідомлювати, що ти щасливий ...

Мить – і клітка зачинилися. Тепер пташка повинна співати господареві, їй більше не дозволено літати

Мить – і клітка зачинилися. Тепер пташка повинна співати господареві, їй більше не дозволено літати. Свободі підрізають крила, але й навіть тоді не відкривають клітку. Лише на кілька годин у день, щоб та не померла раніше відведеного їй господарем часу від туги. Все відрепетировано. Абсолютно все продумано. Все передбачено... Це тонка гра, що ведеться гравцями, довжиною в людське існування. Десь люди стали добрішими і пом'якшили умови, так би мовити, розширили клітку, перестали підрізати крила, дозволили літати, милуватися сонцем і змінами сезонів року, а десь люди стали ще вправнішими у своїх знущаннях. Відчуття влади над долею собі подібних перетворило їх на монстрів, на вічно голодну гідру, щиро вірила в правоту своїх дій...

Наш прогулянковий час у бараці зі строгими умовами утримання був усього півтори години на день. Така собі віддушина, можливість вибратися з затхлого, протухлого тюремного барака. Глянути в небо й затягнутися свіжим повітрям. Спіймати на блідому тілі промінчик сонця, постаратися відчути його тепло й разом із тим осліпнути від світла. Кроти, що вибралися з нори...

Чим ми слабші, тим їм краще

Дев'яносто хвилин – це зовсім не багато, щоб встигнути насолодитися ковтком повітря. Його потрібно використовувати дуже раціонально. Для багатьох, правда, користуватися цим благом не було можливості, хоч вони й дуже хотіли. Температура повітря за вікном становила часом до мінус сорока п'яти градусів, і мало кому в полювання було замерзати на вулиці, з огляду на те, що велика частина бараку складалася з людей уже солідного віку. Вікові арештанти фізично не могли витримати на ногах стільки часу. Лавочки були відсутні. Та й якби були, на них усе одно не присісти в такий мороз. Але ще важче було витерпіти стільки часу без туалету. Так-так. Якщо вийшов на вулицю, то гуляй до межі, бігати туди-сюди не можна. Обмороження? Нетримання? Смерть? Не цікавить. Гуляй! Не хочеш – сиди в бараку. Тухни-підгнивай. Чим ми слабші, тим їм краще.

Наш дворик був розміром із класичний баскетбольний майданчик. Стіни, оббиті металом, колючий дріт по периметру й небо над головою, завішені сіткою рабицею. Небо в клітинку. З подарунків долі був дивом не спиляний адміністрацією колонії турнік для підтягування і бруси. Справжній спортзал.

У кінці майданчика висіло кілька білизняних мотузок, постійно завішаних випраною білизною. На морозі воно перетворювалося з тканини на бетонні пластини. Нехай це й були льодинки, але мороз добре вичавлював і вигладжував білизну з одягом, а після цього в теплому приміщенні воно швидко висушувалося та приходило в норму. Все робилося на вулиці, тому що в бараці сушити було майже ніде, та й вогкість від білизни нікому не йшла на користь. Потрібно було виносити на вулицю. На такого роду сушку була величезна черга, адже реально лише дві-три людини могли розвісити там своє прання. На більше місця не було, а нас була сотня в загоні... Що робити? Чергувалися. Крутилися-крутилися якось.

Крім турніка й білизняної мотузки, були ще камери по всьому периметру, що невпинно за нами спостерігали і, власне, більше нічого. Так і виглядав наш відпочинок на відкритому повітрі ...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG