В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Ліля Валієва, кримська татарка, 1932 року народження, уродженка с. Камишли Балаклавського району.
Склад сім'ї на момент виселення: мати, Хатідже Акмуллаєва (1889 р.н.), брат, Рустем Велієв (1928 р.н.), брат, Енвер Велієв (1930 р.н.), я, Ліля Валієва та сестричка, Зекіє Велієва (1934 р.н.).
Коли наше село було окуповане німцями, ми та наші односельці змушені були покинути свої будинки й через ліс пробратися до родичів у м.Бахчисарай. Проживали на вул. Руській, будинок 3, звідки й були депортовані.
У селі Камишли був двоповерховий будинок і домашня живність: корова, 2 телиці, 2 барани, 4 кози, кури та ділянка в 20 соток.
Батько Велі Теміркаяєв (1901 р.н.) працював головою виноградарського радгоспу в селі Старі Шулі (Ескі Шулі) (з 1945 року село Тернівка ‒ КР) Балаклавського району. На початку війни він був мобілізований до Червоної армії, брав активну участь в обороні Севастополя, загинув героїчно 28 грудня 1941 року, похований на території радгоспу імені Софії Перовської, в братській могилі, занесений до Книги пам'яті.
У нашому будинку був штаб 25-ї Чапаєвської дивізії на чолі з майором Бабахіним. Два моїх брати надавали штабу посильну допомогу в підтримці зв'язку з партизанами, вказуючи найкоротші шляхи в лісі.
18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, ми прокинулися від сильного стуку в ворота. Я побігла відчиняти й побачила трьох озброєних солдатів. Коли мама перепитала, хто прийшов, вони заборонили розмовляти рідною мовою. Старший брат Рустем лежав з високою температурою, його виштовхнули з дому й на збори дали 15 хвилин, без всяких пояснень.
Ми встигли взяти тільки Коран
Ми встигли взяти тільки Коран. Наші особисті речі згоріли ще при виселенні з села Камишли ‒ в чому були, в тому й виїхали. Пішки, в супроводі солдатів, дійшли до залізничного вокзалу м.Бахчисарая. Нікуди не можна було відійти. Тільки в другій половині дня подали брудні вагони для перевезення худоби, вікна яких були затягнуті колючим дротом.
Народу було багато. Все було забите, можливо було тільки сидіти. Ніхто не міг зрозуміти, куди й навіщо нас везуть. Люди плакали, молилися, просили один в одного прощення за завдані образи: думали, що везуть на розстріл.
В антисанітарних умовах ‒ без їжі, туалету, повітря та води ‒ ми продовжили шлях далі. Дорогою ми з братом Рустемом перехворіли на малярію; ніхто медичної допомоги не надав. Через три доби дали їжу ‒ баланду, після прийому якої багато хто отруївся.
Біля роз'їзду в Казахстані люди, побачивши колодязь з водою, незважаючи на постріли конвоїрів у повітря, побігли напитися й узяти з собою в дорогу воду в посуді, якщо у кого був при собі.
Наш потяг перебував у дорозі 21 день. Прибули на станцію Бекабад. До вечора нас завантажили в мотовоз і відіслали в с. Дальверзін-1 Бекабадского району. Після приїзду поселили в бараку, в одній кімнаті без вікон, дверей, підлоги та якихось умов. Захворівши на тиф, я пролежала чотири місяці. Місцеві жителі ставилися до нас вороже, називаючи зрадниками.
Мама влаштувалася кухарем, готувала ячмінну чорну крупу без солі, з додаванням буряка
Воду пили з ариків, і так як спека доходила до 50 градусів, захворіли на дизентерію. Люди помирали від голоду та хвороб. Ми, діти, збирали бавовну під кінною охороною НКВС. Мама влаштувалася кухарем, готувала ячмінну чорну крупу без солі, з додаванням буряка. Цю їжу їли один раз на день, завдяки чому вижили.
Тільки до зими стали видавати пайки ‒ 400 гр. хліба працівникам і 200 гр. хліба тим, хто не працює, він був взагалі неїстівним. Щоб якось вижити, ми збирали очерет та обмінювали на яку-небуть їжу.
Через рік відкрили амбулаторію: хто туди звертався, всіх відсилали до лікарні, а звідти ніхто вже не повертався...
У 1946 році тітка, яка проживає на станції Зірабулак Нарпайского району Самаркандської області, зробила виклик мамі, бо бабуся була при смерті. Мати, залишивши нас одних, за 18 днів дісталася до місця. Мені довелося замінити маму, щоб не було прогулів. Так тривало півроку, поки не отримали повторний виклик. Ми, будучи дітьми, пішки за чотири дні дісталися до Самарканда, вдень ховалися в ариках, а вночі пересувалися. Тітка зустріла нас і паровозом довезла до станції. В цей же день повела вона нас до комендатури, щоб поставили на облік, де щомісяця, аж до 13 квітня 1956 року, ми відзначалися.
Два моїх брати влаштувалися в ТЕЦ цукрового заводу кочегарами, а я ‒ лаборанткою.
У 1947 році брат Рустем отримав позику на будівництво будинку в розмірі 5000 рублів з відтермінуванням на 7 років. Зароблених коштів ледве вистачало тільки на те, щоб віддавати цей борг. У вільний від зміни час в'язали кофти, шкарпетки, хустки. На зароблені гроші від продажу цих речей купляли необхідні продукти харчування.
У 1950 році вийшла заміж за Казима Усеїнова, який щойно повернувся з Киргизії, де він служив у кадровій армії.
До війни закінчила три класи, де навчання велося двома мовами ‒ російською та кримськотатарською. Далі продовжувати навчання не було можливості.
У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на Батьківщину, скасування правових актів, відновлення Кримської АРСР. За найменшу вимогу повернення до Криму садили на три роки до в'язниці. Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар та інших народів було зняте обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, на місцях висилки істотних змін не відбулося.
Таємно дотримувалися всіх своїх традицій, звичаїв, релігійних обрядів, тримали уразу
Ніяких умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва в 1944-1956 роках не було. Таємно дотримувалися всіх своїх традицій, звичаїв, релігійних обрядів, тримали уразу (піст ‒ КР). Жили єдиною мрією про повернення до Криму.
Два моїх брати, сестричка та мама в 1954 році за вербуванням поїхали в м.Самарканд на хімзавод. Я з родиною в 1957 році переїхала в м.Каттакурган Самаркандської області. До 1959 року народила п'ятьох дітей в таких важких умовах голоду та будівництва. Чоловік працював водієм, я вела домашнє господарство й виховувала дітей.
У 1996 році помер мій чоловік. До Криму переїхали в 2003 році. Зараз проживаю в однокімнатній квартирі з дочкою в Сімферополі.
(Спогад датований 5 листопада 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків