«Стояло завдання побороти національний рух»: про що розповідають латвійські документи КДБ та як їх досліджують

​​У Латвії ще наприкінці минулого року розгорнулася дискусія навколо так званих «мішків НК» – останньої агентурної картотеки, що зберігається в Центрі документування наслідків тоталітаризму, підвідомчому Бюро захисту конституції (SAB) – латвійській контррозвідці. У спецслужбі відмовилися надати вченим доступ до неї, пояснивши це захистом особистих даних її фігурантів.

На хвилі громадської дискусії поет Яніс Рокпелніс зізнався, що був агентом КДБ. Він сказав, що виступив із цією заявою, щоб полегшити совість, і закликав вчинити так само інших латишів, які співпрацювали з радянськими спецслужбами.

Але ситуація навколо «мішків НК» залишається неоднозначною. Річ у тім, що ще 1994 року в Латвії був ухвалений закон «Про збереження і використання документів колишнього Комітету державної безпеки і констатації факту співпраці з КДБ». У ньому міститься норма про констатацію того, що людина була інформатором, у суді, в особливому порядку. Завдання прокурора – довести, що людина дійсно працювала на комітет і робила це свідомо. Наслідки позитивного рішення можуть бути лише для посадових осіб або депутатів, якщо вони не призналися суду в тому, що працювали на КДБ, то повинні піти з посади або скласти мандат.

Однак набуття цією статтею чинності неодноразово відстрочувати. Востаннє – на 50 років поправками від 2014 року. Згідно з цими ж поправками, необхідно було створити міждисциплінарну комісію для вивчення документів КДБ, що мала почати роботу 1 січня 2015 року і 31 травня 2018 року представити урядові заключне повідомлення про те, що слід публікувати, а що ні.

На діяльність «Комісії з наукового дослідження КДБ», заснованої під егідою Міністерства освіти і науки Латвії, постійно намагаються впливати різні відомства й структури, в результаті чого вона почала роботу на дев'ять місяців пізніше від призначеного терміну.

Керівник комісії Карліс Кангеріс розповів Радіо Свобода про ситуацію навколо «мішків НК».

– Документи, що згадані в законі, розділені на дві частини. Велика частина, 99%, зберігається в Національному архіві Латвії. Ми досліджуємо не тільки документи КДБ, а й документи Комуністичної партії, бо багато співробітників КДБ були членами партії та належали до номенклатури. Не КДБ, а партія керувала державою, і ми хочемо показати зв’язок між комітетом і партією та іншими державними структурами. Друга частина – це агентурна картотека, яку латиші вилучили в КДБ наприкінці серпня 1991 року. У ній приблизно 4,300 карток агентів, зареєстрованих в останні роки існування комітету. Нам публічно дорікали в тому, що ми не досліджуємо цю картотеку, не просимо допуску до держтаємниці.

Річ у тім, що ще 2015 року контррозвідка стверджувала, що всі документи в картотеці засекречені, а ми вважали, що ні. Нас попросили стати працівниками Центру документування наслідків тоталітаризму. Для дослідника це абсолютно неприйнятно. Якби ті люди, яким зробили цю пропозицію, пішли на це, вони б підпорядковувалися усім вимогам SAB про нерозголошення. Однак ми, вивчивши закони, з’ясували, що документи, що зберігаються в бюро, вже втратили статус секретності. 1995 року уряд ухвалив постанову про те, що через 20 років після закінчення діяльності КДБ в Латвії, тобто 2011 року, ці документи повинні стати доступними для дослідників і журналістів.

Ми ж вважаємо, що публічно доступною повинна бути не тільки картотека, але й усі документи, що виникли в зв’язку з діяльністю КДБ. Тепер проблема в тому, що вони зберігаються в приміщенні спецслужби, тобто режимному приміщенні НАТО, і для роботи в них все ж потрібен допуск. Оскільки в листопаді на нас «наїхали» президент, прем’єр-міністр, спікер парламенту, ми погодилися призначити людей, які підуть до SAB його просити.

– Розкажіть, будь ласка, про ту частину документів, що перебуває в Росії.

– Наприкінці 80-х – початку 90-х років багато документів латвійських структур КДБ вивезли до Росії – зокрема, всі особисті справи штатних співробітників, агентів, а також близько 20 тисяч оперативних справ: донесень та іншого. Тодішній керівник архіву КДБ залишив огляд цих справ, тож число вивезених документів відоме. Однак самі справи нам не доступні, і хоча латвійська прокуратура й суд неодноразово запитували їх для судових процесів, у Москві сказали, що Латвія ці документи ніколи не отримає.

– Колишній президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга свого часу не дозволила відкривати «мішки НК».

– 2006 року Сейм розробив закон про їхню публікацію. Після другого читання Вайра Віке-Фрейберга цей проект заблокувала, і питання зникло з громадського порядку денного. Не знаю, чому вона це зробила, мені не вдалося її розговорити. Раніше, коли дискусія про публікацію картотеки КДБ тільки починалася, багато заперечень надходили від громадськості: мовляв, відкриється неприємна правда, там є відомі особи, це викличе суспільний неспокій і, можливо, навіть самогубства. Все це слід враховувати, але, з іншого боку, нам треба розглядати цю проблему з точки зору принципу відкритості. У Латвії кожна людина може піти до Центру документування наслідків тоталітаризму й дізнатися, чи не згадується її ім’я в картотеці. Я таку довідку про себе отримав. У ній згадуються псевдоніми агентів, які доносили на тебе. Але за чинними латвійським законами ти не можеш дізнатися, хто на тебе доніс. У Німеччині, наприклад, ти можеш запитати справжні імена агентів. Ми вважаємо, що чинний закон про КДБ треба серйозно змінити або взагалі змінити цілком.

– Ви говорили про те, що в «мішках НК» можуть бути дані про подвійних агентів, і тому хтось може не хотіти їх публікувати. Чи є ймовірність, що хтось із цієї агентурної мережі досі працює на Росію?

– Якщо Ви маєте на увазі справжніх подвійних агентів, що працюють і на Латвію, і на Росію, їх за картотекою ми не вирахуємо. Я вкладаю в це поняття трохи інший зміст. Можливо, в картотеці були зареєстровані люди, які з відновленням незалежності почали працювати на латвійську державу. Ми знаємо, що як мінімум 30 штатних співробітників КДБ (а в цілому їх на початку 90-х налічувалося понад п’ять сотень) перейшли на службу до Латвії. У кожного з них були свої агенти, якими вони займалися. Можливо, вони взяли їх з собою. У спецслужбі вважають, що це оперативний матеріал, і можливо, ці картки слід вилучити.

– Як їх вербували?

– Зазвичай агента вербували для виконання конкретного завдання, щоб впровадити кудись. У нас збереглися агентурні журнали з 1953 року. Ми знаємо, що з 1953-го по 1988 рік було залучено до співпраці 23 тисячі осіб. Плюс чотири тисячі в останній агентурній картотеці – усього 27 тисяч інформаторів: агентів, резидентів, власників конспіративних квартир. Працювали вони в різний час. Як розповідав той же Яніс Рокпелніс, він співпрацював з органами, поки перебував на службі оперативник, який його завербував, а потім його виключили з агентурної мережі. Стояло завдання побороти національний рух у Латвії, тому вербували в середовищі відомих латишів, письменників, в університетах, щоб усюди встановити контроль.

– Ви говорили, що кілька сотень карток заведено на діячів культури. Наскільки серйозно ці люди співпрацювали з КДБ і чи усвідомлювали вони, якої шкоди завдавали?

– Таких карток 583. Якби були опубліковані імена агентів, ми могли б запитати в них особисто, наскільки глибоко вони співпрацювали з органами, чи було це справжнє співробітництво, чи тактичне. Ми могли б перевірити також, чи є їхні донесення в електронній базі повідомлень КДБ «Дельта Латвія». Я, звісно, знаю імена. Відомі особи в картотеці є, але я не знаю, як вони в ній опинилися. Навіть якби нам були доступні особисті справи, що зберігаються в Росії, ми теж не могли б стверджувати, чи добровільно людина пішла на співпрацю: коли ти підписуєш договір, ти ж не пишеш: мене примусили.

Мій добрий друг якось розповів, як його хотіли завербувати. Викликали декілька разів, а під час останньої розмови поклали перед ним аркуш паперу і попросили підписати. Він відмовився. Вербувальників було двоє. Один іншого запитав: «Ну що, дамо йому по морді?» Другий, його начальник, сказав: «Ні, що ти, це застарілі методи, тепер ми такими справами не займаємося». Моєму другові довелося дати підписку про нерозголошення, але від подальшого його вербування КДБ відмовився.

Мені розповідали, що людей викривали в гомосексуалізмі, який був кримінально карний, і натиснути на них було легше. Ловили на сімейних зрадах і погрожували повідомити в парторганізацію і дружині чи чоловікові. Певний момент примусу був в певній кількості випадків. Але слід поставити запитання, чи не отримувала людина від співпраці і користь для себе. Хоча б у тому сенсі, що її припинять шантажувати. Наприклад, людина має намір вступити на навчання, а кажуть: не пустимо, всі шляхи тобі зачинені. Або вченим, які виїжджали за кордон, особливо в точних науках, було абсолютно зрозуміло, що від них вимагатимуть займатися індустріально-технічним шпигунством або, принаймні, передавати інформацію.

– Ви виступаєте за люстрацію?

– Я думаю, з люстрацією ми давно запізнилися. Якщо її і слід було провести, то на самому початку. Сьогодні я вже не бачу в ній сенсу. Єдине, що дає людям чинна система, – це незаслужену можливість приховати правду.

– Як ви гадаєте, колишні агенти ще відіграють роль у суспільстві?

– Пан Майзітіс (Яніс Майзітіс – шеф латвійської контррозвідки SAB – ред.) говорить, що ні, хоча з відомих мені фігурантів картотеки деякі обіймали високі посади, і на них можна було впливати. Але вони в системі КДБ були нижчою ланкою. А нам треба придивитися до того, що роблять справжні чекісти, колишні штатні співробітники КДБ, який вплив чинять на латвійську економіку. Усі імена штатних співробітників КДБ Латвії минулого десятиліття були опубліковані. І ми бачимо, на яких високих посадах вони сидять, якими економічно важливими підприємствами керують.

– Сліди КДБ в яких сферах життя ви вже дослідили?

– Ми досліджуємо матеріали в міру надходження. Спочатку – кримінальні справи, за якими людей судили за антидержавну діяльність. Там же можуть бути, як ми останнім часом з’ясували, неполітичні позови, пов’язані з економічними злочинами – спекуляцією і схожими речами. У латвійському архіві 52 тисячі справ, розслідуваних КДБ і доведених ним до суду. Ми розглядаємо окремі справи, щоб зрозуміти, що це за матеріал. Публікуємо результати своїх досліджень. У першій нашій збірці один автор писав про справи, пов’язані зі втечею людей з Латвії за радянського режиму. Інші публікували дослідження про молодіжний опір – про те, як, наприклад, школярі писали листівки із закликами «За вільну Латвію!», і їх за це висилали на два–три роки до Сибіру.

Потім ми вивчали систему з інституційної точки зору – у четвертій збірці опубліковані дві великі статті на цю тему. Про «Інтурист», наприклад: багатьох гідів вербували, в керівництво цієї структури впроваджували колишніх офіцерів. Ми знаємо також, що в Академію наук, до наукових установ теж призначали колишніх співробітників КДБ. Самі вони називали організації, в яких працювали, використовуючи інших співробітників «втемну», структурами прикриття. В останній, п’ятій книжці ми публікуємо біографії співробітників найвищого ешелону МВС і КДБ.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода