Від п’ятисот тисяч до трьох мільйонів українців 21 січня 1990 року намагалися показати, що Схід і Захід разом у прагненні до незалежності. Учасники «живого ланцюга» завдовжки понад 600 кілометрів – від Києва до Львова – взялися за руки й символічно з’єднали Україну до річниці її Соборності. Це була наймасовіша акція прихильників незалежності в тоді ще радянській Україні. Радіо Свобода зібрало спогади тих, хто став у кількасот кілометровий ланцюг під заборонені тоді ще синьо-жовті прапори.
Богдан Горинь, колишній дисидент і політв’язень, тодішній голова Львівської обласної організації Українська гельсінська спілка, один із організаторів «живого ланцюга»
Акцію ми організовували вдвох із братом Михайлом Горинем. Ідея з’явилася після «ланцюга Злуки», який провели в республіках Балтії: Литві, Латвії й Естонії і який показав радянському режимові їхню єдність. Крім того, у вересні 1989 року з моєї ініціативи ми організували «ланцюг смутку» в Львові, до 50-річчя введення радянських військ у Галичину.
Оскільки «ланцюг смутку» вдався, то ми з братом обговорили ідею організувати «ланцюг радості». І присвятити його річниці Злуки українських земель. Він мав засвідчити єдність українських земель і довести, що ніякої принципової відмінності між менталітетом сходу і заходу немає, що вони живуть єдиною ідеєю мати одну державу.
Брат у Києві контактував безпосередньо з Леонідом Кравчуком як секретарем з ідеології та повідомляв його про цю величну акцію. З його боку жодних заперечень не було. Пролунало єдине прохання: щоб не було ніяких ексцесів, що б викликали якийсь спротив держорганів.
Михайло Горинь відповідав за наповнення відрізку траси східних областей, я відповідав за західні області України. Були певні хвилювання щодо розстановки людей, тому ми склали карту, в якій розрахували буквально кожен кілометр.
Ми зверталися до всіх громадських організацій, щоб вони взяли участь у тому дійстві. Навіть до заводів і фабрик – з проханням, щоб вони забезпечили людей автобусами. Тоді було якесь велике розуміння, спалах свідомості, тому ідея єдності перемогла усілякі труднощі.
І коли вранці 21 січня ми, я разом із дружиною та активістами з Гельсінської спілки, їхали автівкою вздовж траси Львів-Тернопіль, моє серце було переповнене гордістю! Ми бачили, як дуже тісно – плече в плече стояли люди – від молоді до літніх. І серед тих людей, і це для було найбільш зворушливо, стояла й моя мама, якій було 89 років.
Ідея «ланцюга Злуки» була дуже вдалою. На трасу Івано-Франківськ-Львів-Київ вийшли понад півмільйона людей з українськими прапорами й синьо-жовтими пов’язками. Протяжність ланцюга склала приблизно 600 кілометрів.
Це означало, що ми близько до величної та найбільш хвилюючої події – проголошення Незалежності. Ми людей із цим вже й вітали.
На трасі Львів-Тернопіль учасників «живого ланцюгу» вітає Богдан Горинь:
Ця подія вразила тодішній апарат Компартії України, які мусили рахуватися з такою волею народу й не перешкоджали заходу. Це був перший крок України до Незалежності.
Юрій Чопик, навчався на останньому курсі університету в Львові, нині живе в Мадриді, очолює українську громаду в Іспанії
Зважаючи на те, що мої батьки були політв’язнями, по десять років відбули в радянських концтаборах, я спілкувався з дисидентами – мене запросили до Юрмали на конференцію. Там зібралися демократичні опозиційні сили до радянського режиму: посланці з Грузії й усіх Балтійських країн.
Мені там пощастило познайомитися з братами Горинями, Іваном Зайцем, Сергієм Головатим. Там і було затверджено розпочати підготовку до акції «живий ланцюг» між Львовом і Києвом. І коли ми вже приїхали до України, розпочалася підготовка до акції. Одні готували символіку, інші –транспорт, розподіляли, де хто має стояти.
21 січня ми всім нашим студентським товариством вийшли з прапорами на вулицю Стрийську й приєдналися до «живого ланцюга». Ми розуміли, що Союз рушиться. Ми йшли на акцію як на свято, тоді вже можна було відкрито заспівати наш славний гімн і відкрито пройти з нашим національним стягом.
У нас у групі були хлопці з Непалу й Лівану. 22 січня я намагався їм включати Радіо Свобода, його тоді глушили, я їм давав послухати українську мову й гімн. І казав: «Хлопці, прийде той час, коли ви будете повертатися вже з вільної України». І коли я проводжав їх додому, над львівським аеропортом вже майорів наш синьо-жовтий прапор.
Микола Тищенко, тодішній викладач і рухівець із Донецька. Нині живе на підконтрольній частині Донеччини, перебуває в «розшуку» бойовиків
Я працював викладачем, був одним із засновників Народного руху на Донеччині. І як керівник виконавчого комітету формував нашу донецьку делегацію.
Нам тоді вдалося зібрати приблизно чотири десятка людей. Порівняно з іншими обласними делегаціями, наша була маленькою. Але наша участь у ланцюзі була дуже важливою та символічною.
Тривалий час перед тим нам довелося вести буквально просвітницьку роботу, тому що треба було пояснити: а про що, власне, йдеться. Тому працювати доводилося в середовищі, яке не те, щоб вороже ставилося до ідеї, нерозуміння й незнання – це була найбільша проблема.
Приїхавши до Києва, ми пішки пройшлися до Софіївської площі. Там нас розподілили, нам дістався шматочок на перехресті Брест-Литовського проспекту і проспекту Перемоги в районі «Шулявки». Стояли упереміш із харків’янами і представниками інших областей.
Побачити сотні тисяч людей, які святкували цей день, побути в тій атмосфері, співати з представниками західних областей пісень, яких, можливо, не тільки не знали, а й не чули ніколи – це було для наших людей величезне свято.
Донбас тоді був байдужим. І ця байдужість дозволяла рухівцям діяти більш-менш вільно. Не було тоді якоїсь ненависті до українського, як зараз це відбувається в Донецьку. Зараз я перебуваю у вигнанні, в окупованому Донецьку по мене приходили не менше 12 разів. Тоді нами, звісно, займалися міліція й КДБ, однак осередки Компартії нас не розглядали як щось таке небезпечне, а цікаве. Чим більше сили набирала українська громада, тим більше працювала пропаганда.
Дуже шкода, що ми не змогли простягти ланцюг, скажімо, до Харкова або до Луганська, можливо, якби це вдалося зробити, то не було б того, що сьогодні маємо. Якби зараз робили б аналогічну акцію, я думаю, що ми реально могли б вибудувати цей ланцюг до Харкова. Я кажу про той регіон, де я живу, на підконтрольній частині Донеччини.
Євген Гірник, син Олекси Гірника, який 40 років тому здійснив самоспалення проти окупації і русифікації України, колишній «рухівець»
У Калуші я був одним із організаторів ланцюга. Це було колосальне явище. Для мене те, що 1978 року батько боровся сам, а потім у ланцюг стали так багато людей – не було несподіванкою, оскільки цей процес почався з 1985 року. Але тоді я зрозумів, що батько був правий і що Україна буде.
У день проведення живого ланцюга я відчував біль, але й гордість. Шкода було, що батько це не бачить. Тоді на «ланцюг» вийшла вся наша родина. Я того дня із самого ранку на своєму «Жигулі» возив людей від міста Калуша до міста Болехова – це приблизно 50 кілометрів. Я зробив тоді, мабуть, десять ходок. О 12 годині я став у ланцюг на трасі перед містом Болехів. Піднесення тоді було велике.
Галина Сподарик, вчитель із села Рудники Львівської області
Ми були активними членами «народного дому», патріотами й вирішили підтримати цю акцію. Ми зорганізувалися дуже швидко й були на великому піднесенні.
Ми вважали, що робимо дуже потужну, надважливу справу. Ми взяли з собою національні синьо-жовті прапори й поїхали до Новоград-Волинського. Виїжджали вночі, щоб на місці бути вже зранку.
Ми всі стали за крок один до одного й взялися за руки. Нас вітали всі вантажівки, легковики, котрі приїжджали дорогою, всі сигналили. Це було радісно, оптимістично й піднесено. У нас був освітянський хор, ми співали січових пісень. Це були безперервні кілометри людей – надзвичайна картина.
Валентина Павловська, на той час лектор товариства «Знання» Компартії в селищі Макарів Київської області
Ми стояли на проміжку біля села Ситняки. Поїхали з чоловіком, з дітьми. Взяли синьо-жовті прапорці, й нас, тоді ще вихованців Радянського Союзу, просто жахалися.
Відчуття були такі, що зрозуміти можуть ті, хто був на Майдані. Вважаю, ця акція була маленькою репетицією Майданів. Це був дійсно енергетичний підйом у суспільстві. Це було народження громадянського суспільства. Піднесення було таке , що ми навіть поїхали до Києва – на Софіївській площі відбувався мітинг.
В районі в нас забороняли брати участь в акції, казали: «не ходіть, там будуть провокації». Люди боялися, дехто приїжджав, але закривали номери. Але тоді було внутрішнє відчуття, що це потрібно для держави, що це потрібно для нас, у першу чергу.
Але наступного дня мене секретар з ідеології викликала до себе в кабінет. Ми з нею подискутували. Я їй сказала, що, аби гарно жили мої діти, я візьму й той прапорець до рук, і це нормально, коли люди хочуть краще жити. Ми так поговорили й обійшлося без наслідків.
На трасі Львів-Тернопіль учасників «живого ланцюгу» вітає Богдан Горинь:
Микола Дзюбинський, тоді щойно прийшов з армії, із Тернополя, нині живе в Бельгії
Ланцюг у Тернополі проходив через головну вулицю, що зараз названа іменем Степана Бандери. Спочатку планувалося, що нас вивезуть на ділянки траси, де людей бракувало, але потім було стільки людей, що нам запропонували стати поряд із місцем, де ми проживаємо.
Я стояв за два кілометри від свого будинку. Ланцюг у місті був такий густий, що люди стояли плече в плече. Він став символом того, що в Україні є кілька мільйонів людей, які бачать її долю поза межами Радянського Союзу.
Треба розуміти, що лише найсміливіші того часу передбачали, що Україна невдовзі зможе стати Незалежною державою. Акція стала демонстрацією сили народу.
Володимир Довбах із Києва
Коли почули, що акція відбудеться, патріотично налаштовані співробітники Сільгоспакадемії вирішили взяти автобус вишу й поїхати в район на межі Київської та Житомирської областей. Ми їхали всією родиною із дрібними дітьми.
Коли ми увійшли до автобуса, мене здивувало те, що біля водія сів і керував процесом один із заступників секретаря комсомольської організації. Ми мчали Житомирською трасою – і раптом я помічаю, що місце, куди варто було повернути, ми проїхали.
Підходжу до водія й кажу: «Куди ми їдемо?». А він киває на чоловіка поряд, мовляв, він каже, що треба їхати туди. Я кажу: «стоп, ми проїхали». Водій розвернувся, і щойно ми приїжджаємо, дивимося, а тут вже промосковські кореспонденти з телекамерами намагаються показати прогалину ланцюга. Тоді ж це було ідеологічно важливо! І тут цілий автобус людей, які приїхали, з’єднує ланцюг. Ось таким чином ми врятували всю цю акцію. Тоді гордість за наш народ переповняла повністю, била через край.
Марія Козак, працювала викладачем хімії, з міста Червоноград
Це було 28 років тому, але я чітко пам’ятаю, яка тоді була навіть погода. Чи йти на акцію, ми взагалі не сумнівалися, ми чекали цього дня й прагнули, щоб наша країна була Незалежною. Цей день для нас став справжнім святом. На акцію ми поїхали всією родиною: мама чоловіка, моя мама, чоловік, син і донечка.
Мама спеціально власноручно пошила прапор. Ми й досі його зберігаємо й на великі державні свята вивішуємо з вікна нашої квартири.
Наше місце було – дорога Львів-Тернопіль, село Коровичі. Було дуже холодно, морозно, вітряно, але емоції захоплювали! Їхали колони машин, люди трималися за руки!
Цікаво, що навіть поляки брали участь в акції – вони ставили наші прапори разом зі своїми. Була атмосфера радості, надії та віри, що Україна буде суверенною державою.
Віталій Цебрій, тоді журналіст у Полтаві, нині живе в Литві
Я працював у муніципальній газеті «Полтавський вісник». І приєднався до Народного руху, тоді журналістів там ще не було. Це було доволі ризиковано, бо невідомо було, куди це все вирулить. Напередодні ми вирішили, що треба брати участь та їхати до Києва.
Я стояв біля Володимирського собору. Акція призначалася на 12 годину, ми прийшли трохи раніше й стояли на відстані 50 метрів один від одного. Й у мене зародилися сумніви: чи відбудеться акція взагалі. За п’ять хвилин до дванадцятої – на вулиці багато перехожих, але до ланцюгу ніхто не стає. Але люди потроху почали підходити – ми вже стояли доволі щільно, й потім формувалася навіть друга шеренга, бо не вистачало місця. Дивовижно, що поруч зі мною стояли наш викладач Анатолій Погрібний і народний артист Анатолій Мокренко.
Потім знайомий надіслав мені газету: естонці написали про українську акцію «Слон злетів». Тобто в їхній уяві це теж було щось фантастичне. Ніхто не очікував такої кількості учасників, тоді не було інтернету й тим паче соцмереж. Акція минула без провокацій, міліція поводила себе дуже коректно, бо було очевидно, що процес пішов і зупинити його неможливо.
Анатолій Мокренко, оперний співак
Ми виступали за незалежну Україну. Я пам’ятаю це загальне внутрішнє збудження і бажання якось змінити ситуацію. Я добре знаю історію та давно її вважав своїм хобі. І це було не під чиєюсь агітацією, а абсолютно свідомо, тому що вважаю, що кожен народ повинен бути незалежним.
Було велике піднесення, що не забудеться ніколи, тому що це – велика ідея, за здійснення якої ми починали боротися. Це було простіше, ніж здається зараз, тому що ми були готові до цього. Ланцюг свою місію виконав у тому, що Україна таки стала незалежною державою, натомість як втілюються ці ідеї вже в незалежній державі – це вже інше питання. Для цього потрібен час. Бо коли народ живе три з половиною століття під чиїмось диктатом, погодьтеся, це приглушує національну свідомість і національний розвиток.
Тоді у нас були найкращі наміри зробити Україну Незалежною державою. Зараз залишилася радянська імперія, що, мені здається, теж пройде. Мене тільки тривожить війна й поведінка керівництва Росії, його наміри повернути Україну до того ж лона, в якому вона була століттями. Але це народ гуртує. Я пережив іншу війну – Другу світову – й знаю, що все проходить. Я вірю, що й це пройде, Україна буде вільна та незалежна, залікуємо рани війни. Треба вірити й досягати цього всім разом.
