Доступність посилання

ТОП новини

Виповнилося 80 років від дня народження Володимира Висоцького. Він помер майже сорок років тому, влітку 1980 року, але пам'ять про нього жива, Висоцький як і раніше, –​ серед народних улюбленців.

Історія, як завжди, все розставляє по місцях, кожному знаходить доречне місце. Але то історія. А за життя Висоцького все було не зовсім так – зовсім не так. Він не був обділений славою: був серед провідних артистів знаменитого Театру на Таганці, багато знімався – актор театру й кіно Володимир Висоцький був досить широко відомий. Але влада позбавила його головної слави – барда, автора й виконавця багатьох десятків пісень, що їх жадібно слухали, знали напам'ять мільйони шанувальників Висоцького.

Епоха магнітофонів зробила немов і не обов'язковим неодмінний виступ співака-виконавця на естрадній сцені: в будь-якому дворі, з кожного підвіконня сотні магнітофонів хрипіли незабутнім голосом Висоцького. І все-таки це була вкрадена слава – сумнівна, що не визнається офіційно, напівлегальна. За всі роки життя Висоцького в нього не було жодного повноцінного сольного виступу на сцені або на телевізійних екранах. Так, він виконував свої пісні в фільмах, для яких спеціально їх писав; але більшість цензурували й вони викидалися з готових до прокату картин. Так, він випустив за життя кілька платівок – здається, сім, – але це були, що називається, малятка, навіть не довгограючі. Так, йому дозволяли виступати в закритих аудиторіях, в усіляких наукових інститутах або в місцевих будинках культури, але знову ж таки без трансляції, у вузькому колі – тоді як він міг би збирати стадіони, як це робили його сучасники-поети.

І ще одне приниження: Висоцький вважав себе поетом, і не без підстав, відомо, як високо цінував його тексти Йосип Бродський, відзначаючи саме їхню поетичну природу. Але йому вдалося за життя надрукувати тільки один вірш, а кілька інших – знову ж напівлегально, в забороненому альманасі «Метрополь».

То чому ж людина, яку порівнюють у славі з Гагаріним, цим героєм Радянського Союзу, існувала немов у його тіні? Тут ми зіштовхуємося з самою природою колишнього комуністичної держави. Це була ідеократія – якась соціальна утопія, не реалізована в житті, але проголошена реалізованою на словах, в ідеологічному міфі. Існувала сувора, на всі випадки життя розрахована система слів, якими слід було говорити про радянське життя. І це були брехливі слова, принаймні односторонні. Світило сонце соціалізму, але в цьому соціалізмі не було тіней, вони заперечувалися, замовчувалися, вважалися немов неіснуючими. Був легалізований робітник – передовик виробництва, але робітник, який по п'янці потрапив до витверезника, немов не існував, виносився за дужки світлих соціалістичних буднів. Але ось за цими дужками й знаходив своїх героїв Висоцький. Це й було радянське життя – реальне, буденне, й співак не викривав цих людей, а говорив від їхнього імені. Ідентифікувався з ними. У цьому, між іншим, була величезна відмінність Висоцького від інших відомих бардів-сучасників Окуджави й Галича, які були в основному співаками інтелігентів. А робітників представляв й оспівував Висоцький.

Та й не можна говорити, ніби алкаші Висоцького – єдині його герої. Ні, він представляв увесь народ, причому не тільки в поточній сучасності, але й у радянській історії. Дуже багато пісень про війну написав Висоцький, і хороших пісень, що запам'ятовувалися й співалися. І взагалі ледь не вся палітра радянського життя, офіційного й неофіційного, є у Висоцького: наприклад, пісні про спорт – улюблене видовище людей і предмет національної гордості в Радянському Союзі. При цьому – ніяких чорних фарб, ніякої злісної сатири: співає й розповідає своя людина, наша людина – хіба що офіційними повноваженнями не наділена. Але це й робило його своїм. І як тут не згадати, що починав Висоцький своєрідною стилізацією блатних пісень, що знову ж характерно й говорить на користь його всюдисущості: адже згідно зі статистикою, майже чверть радянського населення пройшло через в'язниці. Однак, цей жанр він скоро залишив: радянська дійсність і поза табірної колючки давала нескінченний матеріал для його воістину народних пісень.

Тож в певному сенсі про Висоцького можна сказати те, що свого часу говорили про пушкінського «Євгенія Онєгіна»: це енциклопедія російського життя. Це визначення пушкінського роману багатьма, і не без підстав, було оскаржене. Але ось енциклопедію Висоцького точно не оскаржити: так, це весь Радянський Союз, з його офіціозом і підпіллям, зі спортом і з війною, з витверезниками й спортивними аренами. І ще: Висоцький мав незвичайне уміння й здатність складати російські пісні – в найбільш національному дусі. Чого варта одна «Крива й нелегка».

Висоцький – класик російської культури, яку б галузь її не взяти: хоч театр і кіно, хоч поезію, хоч пісню і музику.

Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода

XS
SM
MD
LG